Краківське повстання 1846 року

У 40-х роках XIX ст. на європейському континенті назрівав могутній революційний вибух. Незважаючи на розходження в соціально-економічних умовах та історичних задачах, які стояли перед народами Європи, революційний підйом відчувався всюди.

До середини 40-х років революційна ситуація найбільше загострилась в Західній Галичині, які знаходилася під владою Австрії, значного розвитку досягла вона в землях, захоплених Пруссією, особливо в Сілезії і Великій Польщі. На положенні в цих польських землях не могло не позначитися те, що в Пруссії й Австрії наростала в цей період революційна ситуація. Підсилювалася антифеодальна і національно-визвольна боротьба й у Королівстві Польському, хоча розвиток революційного руху в ньому відбувався в умовах відносної міцності феодально-абсолютистського ладу в Росії.

Селяни наполегливо домагалися знищення феодальних повинностей і податків, наділення землею у власність. Діяльність селянської організації Петра Сцегенного в Королівстві Польському, яка була розгромлена царською владою в 1844 р., і інші локальні і розрізнені виступи селян вказували на те, що антифеодальна боротьба селян може перерости в широкий аграрний рух, який революційним шляхом ліквідує кріпосницькі порядки.

Зростали революційні настрої серед ремісників і міської бідноти. «Союз плебеїв» у західних польських землях, що поєднав ремісників, розвивав радикально-демократичні ідеї й організовував сили для боротьби за демократичну і незалежну Польщу. Хоча в листопаді 1845 р. за доносом шляхтича Северина Мельжинського керівник «Союзу» Валентин Стефанський і частина його членів були заарештовані, рух ремісників не припинився.

Польські революційні організації, які ставили метою домогтися національного звільнення і демократизації країни шляхом збройного повстання проти урядів Пруссії, Австрії і Росії, підсилювали свою діяльність. При цьому виявилося корінне розходження між революційними і буржуазними демократами.

Революційні демократи Едвард Дембовський, Юліан Госляр та ін., виражаючи інтереси працюючих мас, прагнули до радикального знищення феодальних відносин. Вони підтримували антифеодальне повстання селян, яке набирало обертів; рушійною силою демократичної революції, яка повинна була привести до національного звільнення Польщі, вони вважали селян і ремісників. Революційні демократи різко критикували класову програму і тактику буржуазних демократів, однак не поривали зв'язків з ними, сподіваючись у ході революційної боротьби впливати на їх кращі сили, допомогти їм перебороти помилки і обмеженість.

На противагу революційним демократи буржуазні, у тому числі і члени Польського демократичного суспільства, розглядали селянство лише як «робочу силу» у визвольній боротьбі. Вони були далекі від селянства і його інтересів і не вели агітації серед селян. Боячись революційної ініціативи мас, народного руху, вони прагнули розв'язати селянське питання «зверху», тобто обнародувати в момент повстання декрет про скасування панщини і передачу у власність селян їх наділів, що і могло, на їх думку, забезпечити приєднання селян до повстання. Розпливчатість програми Демократичного суспільства приводила до того, що в конспіративні організації проникало чимало шляхтичів, далеких від усякого демократизму.

Згодом революційні організації розгорнули підготовку до повстання. Число членів у таємній повстанській організації у Великій Польщі і Помор'ї незабаром перевищило тисячу чоловік. Поряд зі шляхтою й інтелігенцією до неї входили ремісники з «Союзу плебеїв».

Відновлювалася повстанська організація в Королівстві Польському, яка була знищена арештами у 1843-1844 рр. У Галичині завдяки енергійній діяльності Дембовського був створений ряд повстанських гуртків. Тільки за 20 днів свого перебування у Львові у грудні 1845 – січні 1846 рр. Дембовський створив тут організацію чисельністю понад 500 чоловік. До складу організації входили переважно студенти, ремісники, солдати Львівського гарнізону. Про настрій членів таємної організації говорить той факт, що заснований за участю Дембовського підпільний журнал одержав назву «Коса» – символу селянського повстання. Після від'їзду Дембовського число членів цієї організації зросло до тисячі чоловік.

В деяких округах Західної Галичини (Тарковський, Ясельский, Саноцький, Бохенський) нараховувалося по декілька сотень людей, які були готові взяти участь у повстанні. Це були, в основному, представники середньої і дрібної землевласницької шляхти і службовці. Селяни і міська біднота до повстанських організацій не залучалися. Виключення складали лише ті райони, де діяли Дембовський, його учень і сподвижник Юліан Госляр і члени «Союзу плебеїв».

У керівному органі Демократичного суспільства – Централізації, яка знаходилася у Версалі, не було єдності думок на рахунок повстання. У 1845 р. з Централізації вийшли Томаш Маліновський і Генріх Якубовський, які були противниками курсу на організацію повстання. Але і більшість у Централізації на чолі з Віктором Хельтманом, що заявляв про необхідність переходу до практичної підготовки повстання, діяла непевно. Незабаром, однак, стало ясно, що затримати повстання неможливо. Восени 1845 р. на нараді в Познані було вирішено розпочати повстання в перші місяці 1846 р. Це рішення було прийнято за вимогою представника галицьких поміщиків графа Веселовського.

Для практичної організації повстання Демократичне суспільство в 1845 р. ввело до складу Централізації і висунуло на посаду командуючого збройними силами Людвика Мерославського. Централізація доручила Мерославському розробити план повстання.

Стратегічний план Мерославського розглядав Велику Польщу і Галичину з Краківською республікою в якості головних оперативних баз повстання, а Королівство Польське – як основний театр воєнних дій. У Великій Польщі і Галичині повинні були бути утворені дві регулярні армії, які, залишивши заслони проти Пруссії й Австрії, рушили б на Королівство Польське і змусили б царські війська відступити за його межі. Одночасне повстання в Литві, Білорусії і Україні повинне