Крос-культурна компетентність у навчанні української мови як іноземної

Отже, аналіз понять «компетенція» і «компетентність» дозволяє зробити висновки про їх суміжність. Компетенція – сукупність взаємопов’язаних між собою знань, умінь і навичок, якостей особистості, необхідних для реалізації продуктивної діяльності, тоді як компетентність – уміння застосовувати знання, уміння і навички у певних ситуаціях та активізувати накопичений життєвий досвід під час вирішення визначеного кола питань.

З поширенням ідей культурологічно-орієнтованої освіти, для іноземних громадян, що приїжджають в Україну на навчання, максимально необхідним стає набуття міжкультурної (крос-культурної) компетентності.

Вищенаведений термін увійшов у науковий вжиток на початку 70-х років ХХ століття, коли особливої актуальності набули питання, пов’язані зі ставленням до представників іншої культури, подоланням монокультуралізму. У межах окреслених проблем науковці визначають крос-культурну компетентність як сукупність аналітичних і стратегічних здібностей, що збільшують інтерпретаційне поле суб’єкта під час міжкультурного спілкування [9].

Проблему визначення крос-культурної компетентності було розглянуто в дослідженнях і публікаціях Г. Антипової, Ж. Войнової, О. Дем’яненко, Т. Колосовської, О. Лапшина, Г. Ферапонтова та ін. ; особливостям формування міжкультурної компетенції присвячені праці Н. Алмазової, Р. Гришкової, Г. Копил, І. Плужник, В. Сафонової та ін.

Так, Г. Ферапонтов уважає, що оволодіння другою мовою поряд із отриманням фонетичних, лексичних і граматичних знань, умінь і навичок повинно також передбачати засвоєння культурологічної інформації, що в результаті являє собою набуття крос-культурної компетентності. Під останньою науковець розуміє «здатність суб’єкта культурного розвитку орієнтуватися в самоцінних культурах різних етносів» [9, c. 56].

Т. Колосовська визначає крос-культурну компетентність як інтегральну якість особистості, до складу якої входять знання про особливості іншої культури, уміння інтерпретувати іншокультурну інформацію, досвід комунікативної діяльності [2].

На думку О. Лапшина, крос-культурна компетентність – це усвідомлення ідейних, обрядових, культових і традиційних відмінностей, що властиві тій чи тій культурі, здатність визначити спільні та відмінні риси в різних культурах і поглянути на традиції власного народу очима іншого етносу [4].

Виходячи з такого розуміння міжкультурної компетентності, О. Садохін пропонує поділити її зміст на три категорії знань: афективні, когнітивні і процесуальні. До першої групи належать емпатія і толерантність, що створюють психологічне підґрунтя для продуктивної міжкультурної співпраці. До складу другої входять етноцентризм та етнокультурний релятивізм, що є важливою умовою адекватної інтерпретації іншомовної поведінки для запобігання міжкультурних бар’єрів та зміни власної поведінки під час спілкування. Процесуальні складники крос-культурної компетентності являють собою стратегії, що використовуються під час міжкультурної взаємодії та спрямовані на її ефективне установлення, спонукання до мовленнєвої дії, пошук спільних культурних компонентів, розуміння та розпізнавання непорозумінь, упровадження досвіду попередніх контактів. Вони також спрямовані на збагачення суб’єкта відомостями про культурну своєрідність співрозмовника [8].

Яскравим прикладом процесуальних елементів слугує вживання в українській мові двох форм звертання: Ви – ввічливої та більш формальної, сферою застосування якої є переважно ділове спілкування і ти, що вживається під час неформального спілкування з родичами, друзями, знайомими, дітьми.

У своїй праці «Компетенция или компетентность: Взгляд методиста на актуальную проблему лингводидактики» О. Щукін акцентує увагу на терміні комунікативна компетентність, що є показником високого рівня володіння практичними знаннями та невід’ємною частиною крос-культурної компетентності. Науковець пропонує залучити до структури міжкультурної комунікативної компетентності такі поняття як лінгвістична, мовленнєва, предметна, дискурсивна, соціокультурна та соціальна компетенції [11].

На переконання дослідника, лінгвістична компетенція являє собою сукупність знань про мовні одиниці та уміння ними послуговуватись для вираження власних думок та розуміння інформації, що надходить від мовця.

Мовленнєва компетенція позначає наявність умінь виражати думки через залучення мовних засобів, що уможливлює планування та здійснення мовленнєвого акту. Це сприяє кращому розумінню інформації й спонукає до висловлювання власних думок в усній і писемній формі під час здійснення комунікативного акту.

До змісту соціокультурної компетенції входять знання національно-культурної семантики країни, мова якої вивчається; мовленнєвої та немовленнєвої поведінки у визначених ситуаціях спілкування; правил етикету представників іноземного суспільства та вміння реалізувати вербальну поведінку згідно з ними.

Соціальна компетенція спонукає до комунікації з іншими індивідами; передбачає адаптування мовця до ситуації спілкування та моделювання висловлювання згідно з наміром комуніканта й можливостями партнера. Окреслений вид компетенції має також іншу назву – прагматична, якщо акцент ставиться на уміння суб’єкта обирати спосіб вираження думки, що найбільш відповідає умовам та цілям спілкування.

Дискурсивна компетенція визначає знання, необхідні для побудови дискурсу; уміння моделювання усного або письмового повідомлення з окремих речень та розуміння інформації, наданої іноземною мовою.

Предметна компетенція – знання матеріалу з теми спілкування, що дозволяє визначати напрям спілкування у певній сфері діяльності [11].

На думку різних дослідників під час формування крос-культурної компетентності особистість долає кілька стадій міжкультурної взаємодії.

Так, В. Нароліна пропонує розглянути модель формування міжкультурної комунікативної компетентності для вишів нефілологічного профілю, до складу якої входять 2 щаблі – «інкультурація» та «акультурація» [6]. За визначенням О. Садохіна, інкультурація – освоєння індивідом світорозуміння та поведінки, притаманних лише визначеній культурі, у результаті чого суб’єкт набуває когнітивної, емоційної та поведінкової схожості з її представниками та відмінностей від репрезентантів інших культур; акультурація – процес і результат взаємовпливу різних культур, під час якого частина або всі представники однієї культури переймають норми, цінності та традиції іншої [7].

Підґрунтям технологічного складника моделі формування міжкультурної комунікативної компетентності В. Нароліної є проблемно-діалогічний метод, що передбачає залучення трьох рівнів проблемності. Першим двом відповідають ступені «інкультурації», останньому – процес «акультурації».

На першому етапі студенти ознайомлюються з текстовим матеріалом, прослуховують аудіозаписи та переглядають відеосюжети з обраної тематики, після чого їм пропонують проаналізувати та зіставити схожі й відмінні факти про культурні, мовні, поведінкові універсалії та визначити коло питань, необхідне для обговорення з уявними «представниками інших культур» під час навчального діалогічного спілкування (друга стадія). На третьому етапі формування крос-культурної комунікативної компетентності студенти виходять за межі пропонованого матеріалу та самостійно вивчають нову інформацію, формулюють нові проблеми, шукають шляхи їх розв’язання у процесі крос-культурного спілкування [6].

Проаналізувавши джерела наукової літератури з окресленої проблеми, можна зробити висновки про те, що:

• поняття крос-культурна компетентність позначає застосування набутих знань, умінь і навичок сприйняття, розуміння та відтворення особливостей іншомовної культури на практиці під час крос-культурних контактів;
• до змісту крос-культурної компетентності входять лінгвістичний, культурний та психологічний компоненти, що знаходять своє відображення у таких видах компетенцій, як лінгвістична, мовленнєва, соціокультурна, соціальна, дискурсивна та предметна;
• формування міжкультурної компетентності проходить кілька етапів: оцінний, зіставний та дослідницький, під час яких суб’єкт ознайомлюється з іноземною культурою, зіставляє зразки поведінки й особливості світосприйняття іноземної культури з власною та намагається застосувати набуті знання на практиці.

 

 

1. Губа Н. О. Феномен особистісної компетентності у просторі наукового знання / Н. О. Губа, М. О. Кандиба // Психологічні перспективи. – Луцьк, 2010. Випуск 15. – С. 52-61.
2. Колосовская Т. А. Формирование кросс-культурной компетентности будущих учителей: Дис.... канд. пед. наук: 13. 00. 08 / Колосовская Татьяна Александровна. – Челябинск, 2006. – 195 с.
3. Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство: наук. -метод. зб. / [ред. кол. : Наталія Зиновіївна Софій, Іван Гнатович Єрмаков та ін. ]. – К. : Кон-текст, 2000. – 336 с. – С. 205.
4. Лапшин О. Г. Международное сотрудничество в области гуманитарного образования: перспектива кросс-культурной грамотности // Кросс-культурный диалог: компаративные исследования в педагогике и психологии: сб. ст. – Владимир, 1999. – 47 с.
5. Маркова А. К. Психология профессионализма: монографія / А. К. Маркова. – Москва: международный гуманитарный фонд знание, 1996. – 308 с.
6. Наролина В. И. Подготовка специалиста к межкультурной коммуникации / В. И. Наролина // Высшее образование в России. – 2009. – №1. – С. 124-128.
7. Садохин А. П. Введение в теорию межкультурной коммуникации / Александр Петрович Садохин. – М. : Высш. шк., 2005. – 310 с.
8. Садохин А. П. Межкультурная компетенция и компетентность в современной коммуникации / А. П. Садохин // Общественные науки и современность. – № 3. – 2008. – C. 156-166.
9. Ферапонтов Г. А. Понятийный аппарат социо-кросс-культурного гражданського воспитания // Кросс-культурный поход в науке и образовании: материалы ежегодного семинара. – Выпуск 5. – Новосибирск: НГПУ, 2010. – С. 56-58.
10. Хуторской А. В. Практикум по дидактике и современным методикам обучения / Андрей Викторович Хуторской. – М. : СПб и др. Питер, 2004. – 544 с.
11. Щукин А. Н. Компетенция или компетентность: Взгляд методиста на актуальную проблему лингводидактики / А. Н. Щукин // Рус. яз. за рубежом. – 2000. – № 5. – С. 14-20.