Культурне життя у 60-80 роках 20 століття в Україні

До небагатьох справжніх творів монументального мистецтва того часу слід віднести пам'ятник Лесі Українці у Києві і Тарасові Шевченку в Москві.

Важкими були 60-80-ті роки в житті Івана Гончара – знаного Українського скульптора, автора пам'ятників Максиму Горькому в Ялті, Тарасові Шевченку в Яготині, народній художниці Катерині Білокур у селі Богданівна на Київщині.

Після звільнення М. Хрущова в жовтні 1964 р. «відлига» остаточно припинилась. На зміну їй прийшла реакція, почались переслідування діячів культури. В серпні-вересні 1965 р. у декількох містах України були заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола шістдесятників, майже всі – представники творчої та наукової інтелігенції. Це викликало опір з боку відомих у республіці людей. Із запитом про долю заарештованих до першого секретаря ЦК Компартії України П. Ю. Шелеста звернулися авіаконструктор Олег Антонов, письменники Іван Драч, Ліна Костенко, Андрій Малишко, Михайло Стельмах, композитори Георгій і Платон Майбороди, кінорежисер Сергій Параджанов.

Під час прем’єрного показу фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Ю. Бадзьо, І. Дзюба, В. Стус і В. Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочалися політичні репресії. Ця подія сталася 4 вересня 1965 р. і була першим громадянським політичним протестом у Радянському Союзі після сталінської доби.

Наприкінці 1965 р. молодий літературний критик І. Дзюба виступив з об’ємною статтею під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій було піддано нищівний критиці національну політику влади, спрямовану на русифікацію України. Автор доводив, що русифікація – продовження політики російського шовінізму і колоніалізму. «Колоніалізм, – писав він, – може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, а й у формі «братства», що дуже характерно для російського колоніалізму».

З 1969 р. влада посилила ідеологічний тиск на інтелігенцію. Письменників, митців, вчених картали в пресі і на зборах творчих спілок за «аполітичність», «ідейну незрілість», «формалізм», «націоналізм», «відхід від партійної лінії», «ідеалізацію минулого», «смакування національної самобутності». По суті, це була друга «ждановщина». Проти інакодумців знову почалися політичні репресії, які досягли апогею в 1972 р. Процес реабілітації багатьох незаконно засуджених людей, повернення їх чесного імені було припинено.

  

 

Відтворюючи самобутній характер народу, його прагнення до свободи, українське образотворче мистецтво утверджувало ідеї Гуманізму і, висуваючи на перший план образ людини, творило їй гімн і славу.

Водночас зріс інтерес до народної творчості, естетичні й етичні скарби якої були далеко не вичерпані. Кращі традиції українського народного мистецтва розвивав заслужений діяч мистецтв України І. Гончар, твори якого вражали своєю неповторною національною своєрідністю. Не можна не згадати творчості самодіяльної художниці з села Хворостів Любомльського району Волинської області В. Михальської. Вона не мала змоги здобути спеціальну освіту, бо тяжкою недугою 20 років була прикута до ліжка. Хоча доля обійшлася з нею жорстоко, та всі понад 400 робіт майстрині позначені душевним теплом, оптимізмом і щирістю. Виставки її картин у Луцьку, Любомлі та в рідному селі одержали високу оцінку фахівців. А за цикл пейзажів і натюрмортів В. Михальська стала першим лауреатом премії імені видатного українського живописця Иова Кондзелевича. Популярності здобула і творчість львівської художниці Є. Шимоняк-Косаковської, гутні вази якої виграють поетичним, піднесеним світом: «Ой, у полі три тополі», «Ніч така місячна», «Зима в Карпатах», багатофігурними композиціями «Аркан», «Тріо бандуристок», «Несе Галя воду».

Відзначаючи незаперечні здобутки митців, не слід забувати, що вони змушені були виконувати і накази-замовлення тоталітарного режиму, повсякчас і понад усяку міру вихваляти соціалізм і його досягнення. Так, на всіх ура-совєтських малюнках, починаючи від букваря і читанки до грандіозних картин і панно, Україна зображалася як усміхнена дівчина у віночку зі стрічками, яка несе хліб-сіль «старшому брату».

Подальшого розвитку набуло українське монументальне мистецтво. Тільки в першій половині 70-х років у республіці було споруджено 90 нових пам'ятників і монументів. Серед них – пам'ятник загиблим громадянам і військовополоненим у районі Сирецького масиву Києва, монумент Вічної Слави в Черкасах, пам'ятник «Україна – визволителям», встановлений у селищі Міловему на Луганщині, пам'ятник Лесі Українці в Києві.

Архітектура. Архітектура в цей період позбулася еклетичних помпезних рис сталінських часів і стала ближчою до західного конетруктивізму. Водночас її позначали, особливо в масових забудовах, стандартизація, уніфікація, а часто й відвертий примітивізм. Проте в царині зведення індивідуальних громадських будівель було створено і реалізовано багато незаперечне цікавих архітектурних проектів.

Визначними архітектурними спорудами 60-80-х років стали Палац «Україна» (архітектор Є. Маринченко та ін.), науково-дослідний інститут педіатрії, акушерства і гінекології (архітектори Д. Попенко, А. Лось, Г. Чорний), нові корпуси Київського національного університету (архітектори В. Ладний, В. Коломієць, В. Морозов), музично-драматичні театри в Сімферополі (архітектори С. Афзаметдінова і В. Юдін) та Івано-Франківську (архітектори С. Сліпець і Д. Сосновий), цирк у Дніпропетровську (архітектори П. Нірінберг і С. Зубарьов), певною мірою меморіальний комплекс Українського музею історії Великої Вітчизняної війни 1941 -1945 pp. в Києві (скульптори Є. Вучетич, В. Бородай, Ф. Согоян, В. Швецов, архітектори С. Стемо, В. Єлізаров, І. Іванов, Г. Кислий, М. Фещенко, художник С. Кириченко та ін.).

 

 

1. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. − К. : Генеза, 2000.

2. Державний архів. − Ф. 102, оп. 28, спр. 266. − Арк. 3.

3. Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української культури. − К. : «К. І. С. «, 2004.

4. Народное образование и культура в СССР. Статистический сборник. – М. : Финансы и статистика, 1989.

5. Левчук Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. − К. : Генеза, 2005.

6. Юрчук А. Нарис історії України: формування модерної української нації -ХХ ст. − К. : Генеза, 2007.