Лекція 2. Мистецтво публічного виступу, його структура

Виступ – це участь в обговоренні якоїсь проблеми. До виступу важко підготуватися заздалегідь, бо все залежить від ситуації, яка пов’язана з розвитком дискусії. Як правило, промовець робить його коротким, фрагментарним, де торкається кількох проблем, висвітлених у доповіді, і оформляє свій виступ не як єдине ціле, а як набір реплік. Полемічність, критичне спрямування, лаконізм – характерні риси виступу. Він не має самостійного значення, ось чому зрозуміти його можна лише у зв’язку з проблемою, що обговорюється.

Повідомлення – невелика доповідь на якусь тему. Якщо тема широка, пишуть доповідь, вузька – повідомлення.

Лекція, як і доповідь, є однією з найскладніших і найпоширеніших форм публічних виступів. Найважливішою її ознакою є науково-теоретична база. У лекції говориться про більш загальні й уже розв’язані проблеми (у ній можуть мати місце елементи академічного характеру, чого немає в доповіді).

За своїм змістом лекції надзвичайно різноманітні. За формою викладу – також (лектор має пристосовуватися до аудиторії, яка щоразу змінюється).

У найрізноманітніших за темою лекціях є спільне: усі вони – види ораторського мистецтва, публічного мовлення; усі вони несуть слухачам певну суму знань, усі вони є живим процесом спілкування між промовцем і слухачами – творчістю, здійснюваною у словесній формі. Загалом кажучи, немає питання, про яке не можна було б прочитати лекцію, цікаву не лише за змістом, а й за формою викладу, за мовою. Тема, мета і основна проблема лекції – це три моменти, без точного визначення яких неможливий успішний публічний виступ. Від них залежить і ступінь дієвості лекцій; ці три моменти визначають і характер добору матеріалу.

У вступній частині лекції важливо пояснити, чому це питання є актуальним і в ньому необхідно розібратися, у зв’язку з чим воно виникло, чому потрібне саме цій аудиторії. Усе це активізує слухачів, готує їх до спільної праці, формує з них єдину аудиторію. Знайти потрібні для організації слухачів слова нелегко: адже вступ у лекторській справі – своєрідний заспів, увертюра, яка провіщає щось цікаве, викликає довір’я до лектора. Далі важливо підтримати викликаний інтерес і довір’я.

Головним завданням лектора в основній частині лекції є чіткий виклад стрижневого питання, послідовне розкриття його, яке дозволяє слухачам постійно тримати в полі зору причиново-наслідкові зв’язки питання, що розглядається. Тут особливо важлива ясність думки і послідовність викладу при переході від однієї смислової частини до іншої; чітке оформлення зачину і кінцівки кожної смислової самостійної частини. Ця органічна послідовність у розвитку стрижневої думки й створює передумови для розуміння основних положень лекції. В окремих місцях досвідчений лектор може дозволити собі будувати виклад так, наче він займається “пошуками істини” тут же, в аудиторії. Він втягує в ці пошуки слухачів, примушує їх також мислити, розмірковувати разом з ним. Це один з важливих прийомів психологічної активізації слухачів.

Основна частина лекції, за свідченням психологів, може містити не більше семи вузлових питань або значних за обсягом смислових частин. Коли їх більше, слухач губиться, увага його розпорошується, він утомлюється. Це теж треба враховувати, готуючись до лекції. Не слід забувати й про те, що перенасиченість лекції фактами, цифрами, датами, непроаналізованими і неузагальненими матеріалами утруднює сприймання, не дає можливості слухачам стежити за основною думкою, за ходом її розвитку.

Проте визначну роль відіграє не виступ, не нова інформація, наявна в лекції, і навіть не животрепетна злободенність її теми, а характеристика й оцінка цього матеріалу лектором. Адже лектор – це перш за все вихователь і вчитель, а не просто більш чи менш талановитий оповідач. Текст лекції звичайно пишеться; але просто зачитати написаний текст – це означає “провалитись” (особливо якщо аудиторія різнорідна, тема складна й специфічна).

Тому текст лекції потребує доопрацювання для виголошення (як і текст доповіді). Особливу увагу при такому доопрацюванні слід звернути на використання специфічних синтаксичних засобів, які заміняють графічні засоби типу абзаців, цифрової нумерації, шрифтів. Тут спеціально (словесно) позначаються:

1. Кінець одного абзацу, початок другого (Далі перейдемо до розгляду… Наступна проблема… Переходимо до… та ін.).

2. Короткий зміст наступної частини теми (є потреба сказати, кілька слів треба сказати, потребує розгляду та ін.).

3. Місце нового повідомлення серед тих, що вже були висловлені (ще одне наступне положення та ін.).

4. Тексти, на які посилається лектор (на сторінці 17 своєї праці автор зазначає…).

 

 

Публічне мовлення, особливо такі його жанри, як доповідь, промова, потребують ретельної попередньої роботи. Їх підготовка передбачає кілька етапів:

1. Обдумування та формулювання теми, встановлення кола питань, які вона охоплює.

2. Добір теоретичного та фактичного матеріалу.

На цьому етапі важливо не просто знайти й опрацювати матеріал, а глибоко його осмислити, визначити головне і другорядне, інтегрувати основні положення з кількох джерел. У разі потреби виклад матеріалу потрібно зробити доступним, переробити його, пристосувати до умов та рівня слухачів. Слід вибирати найяскравіші приклади, які добре сприймаються на слух, подумати про використання наочності або технічних засобів.

3. Складання плану, тобто визначення порядку розташування окремих частин тексту, їх