+3 8(066) 185-39-18
fКасім, В. Ковальов, Л. Козловська, Г. Колесник, Ж. Колоїз, В. Маремпольський, Л. Мялковська, Т. Наумова, А. Нелюба, І. Олійник, Л. Оліфіренко, Л. Павленко, Л. Пашко, І. Принцевський, М. Разумейко, Є. Регушевський, В. Русанівський, Н. Сологуб, Л. Ставицька, Т. Стасюк, О. Стишов, Г. Сюта, О. Тимочко, Т. Ткаченко, Т. Черторизька, О. Чехівський, Б. Чопик, В. Шадура, О. Шевчук, Т. Юрченко та ін. У лінгвістичній літературі аналізувались переважно лексичні новотвори М.Рильського, П.Тичини, М.Бажана, А.Малишка, О.Гончара, київських неокласиків, поетів-шістдесятників, членів Нью-Йоркської групи, поетів-вісімдесятників, поетів-дев'яностівців та ін.
Обираючи АЛН об’єктом спеціальних досліджень, українські мовознавці зосереджували увагу, зокрема, на таких актуальних проблемах неології:
1) поглиблене вивчення інноваційних процесів у сучасній українській літературній мові, уточнення класифікаційних ознак неологічних одиниць, з’ясування місця АЛН із-поміж інших типів неолексем (В.М. Русанівський, М.П. Кочерган, О.А. Сербенська, Н.Ф. Клименко, Є.А. Карпіловська, А.К. Мойсієнко, Ж.В. Колоїз, Я.В. Януш, В.П. Ковальов, Д.В. Мазурик, О.М. Турчак, В.А. Чабаненко та ін.);
2) інтерпретація авторської мовотворчості (і власне словотворчості) на різноплановому матеріалі:
а) поезії – Т. Шевченка (В.М. Русанівський, Ю.Б. Дядищева-Росовецька та ін.), І. Франка (Л.М. Полюга, О.А. Сербенська та ін.), П. Тичини (І.Р. Вихованець, С.Я. Єрмоленко, Г.М. Колесник, М.М. Пилинський та ін.), шістдесятників (В.Ф. Маремпольський, І.Т. Принцевський, Л.О. Пустовіт, А.К. Мойсієнко, Л.П. Павленко, В.В. Герман, Г.М. Сюта, Л.К. Гливінська, Л.Ю. Тиха та ін.); вісімдесятників (І.Г. Олійник, Т. Берест та ін.); дев’ятдесятників (Т.А. Єщенко, О.О. Жижома та ін.);
б) прози – І. Франка (Т.М. Наумова), Панаса Мирного (О.Г. Муромцева), В. Самійленка (Г.П. Бикова, Т.М. Наумова та ін.), О. Гончара (В.С. Ващенко, С.Я. Єрмоленко, Н.М. Сологуб, Л.В. Пашко та ін.), П. Загребельного (Т.Г. Юрченко), М. Стельмаха (Л.С. Козловська, Т. Ткаченко), І. Багряного (М.Ф. Братусь, А.Г. Ярова), У. Самчука (В.Ф. Стецій) та ін.;
в) епістолярію – Лесі Українки (К.В. Ленець, С.К. Богдан та ін.);
3) лексикографічний опис оказіональних новотворів, зокрема АЛН (Н.М. Сологуб, Є.А. Карпіловська, Д.В. Мазурик, Г.М. Віняр, Л.Р. Шпачук, Ж.В. Колоїз, А.М. Нелюба, Л.В. Оліфіренко, Н.А. Адах, Н.В. Гаврилюк, О.Б. Тимочко, В.В. Максимчук та ін.);
4) історія розвитку української неології та неографії (Н.М. Сологуб, Є.А. Карпіловська, Ж.В. Колоїз та ін.);
5) вивчення морфологічної, семантичної структури АЛН в українській поезії ХХ ст. за допомогою сучасних методів статистичного дослідження (Г.М. Вокальчук, Н.А. Адах, Н.В. Гаврилюк та ін.).
Висновки до розділу 1
Отже, спираючись на здобутки сучасної української та - ширше - слов’янської неології, авторським лексичним (в аспекті досліджуваної проблеми - поетичним) новотвором уважаємо мовленнєве утворення, що виникло в процесі індивідуального творчого акту як результат свідомого порушення автором мовної норми з метою реалізації певних мовно-естетичних завдань. Такі новотвори є периферійними елементами лексичної системи, фіксуються (зазвичай уперше) в письмових поетичних текстах і не засвідчені в словниках національної мови відповідного періоду. Авторському поетичному новотворові притаманні ознаки нестандартності й новизни, які усвідомлюються мовцем. За сприятливих об'єктивних умов (внутрішньо- й позамовного характеру) такий АЛН може увійти до мовної системи, тобто стати узуальним.
Як бачимо з вище сказаного, серед оказіональних авторських лексичних новотворів (АЛН) традиційно виокремлюються такі різновиди: оказіональні утворення (без диференціації на власне оказіоналізми й потенційні слова) - структурно-семантичні деривати, юкстапозити, неосемантизми, графосемантизми, надскладні номінації (квазіномінації).
В останні три десятиріччя у вітчизняному мовознавстві відбулося пожвавлення у галузі дослідження оказіональної словотворчості, зокрема, опрацьовано цілий спектр проблем, що стосуються різних аспектів АЛН як специфічного мовно-естетичного феномена.
2. Характеристика словотворчості Олекси Стефановича з погляду статистики. Структурна та семантична характеристика АЛН Олекси Стефановича
2.1 Загальна характеристика словотворчості Олекси Стефановича з погляду статистики
Середина ХХ століття позначилася загальним пожвавленням літературного, мистецького, наукового життя в Україні. Особливості матеріальних і духовних змін, що відбувались у тогочасному суспільстві, засвідчені у творах не лише письменників, що творили на теренах україни, а й тих, що знаходились за її межами. Зокрема ті, письменники-поети, які входили до «празької школи»: Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Ольжич, Л. Мосендз, Олена Теліга, Наталя Лівицька-Холодна, Олекса Стефанович. Важливою ознакою поетичних текстів цього періоду є їхня орієнтованість на співіснування, взаємодію традиційного і новаторського, загальномовного й індивідуального.
Словотворчість - одна з характерних рис діяльності поетів «празької школи». Вони створили власні словники авторських інновацій - специфічних лексичних одиниць, що своєрідно відбивають особливості найактуальніших для поетів і соціуму реалій тогочасної дійсності, віддзеркалюють авторське світобачення й світовідчуття, розвивають потужний словотвірний потенціал рідної мови, збагачують поетичне мовлення XX століття. Але досліджень в цій сфері ще дуже мало. На сьогодні повної характеристики словотворчості поетів «празької школи» немає. Але все ж таки деякі праці можна виокремити, зокрема праця КСАН-04 Г. М. Вокальчук, де згадується про них. За даними Г. Вокальчук, у поетичному доробку Євгена Маланюка нараховується близько 61 лексичних інновацій, у І. Драча – близько 320 новотворів, Л. Костенко - близько 280 оригінальних найменувань. Досліджуючи творчість Олекси Стефановича, а саме його збірку «Зібрані твори», ми виокремили низку новотворів. Найцікавіші з них – мідяногорло, злоступання, голоснорого та ін.. Подальша словотворча практика письменника, засвідчена у збірці, дала (за даними нашого дослідження) близько