Ліна Костенко

Та вже й кінець. Переночую в смерть.

 

Цей спасенний келих гіркоти мусила випити легендарна піснярка, щоб навіки залишитися в пам'яті народній своїм очисним болем, своїми ліричними витворами, круто замішаними на гіркій сльозі та незламній силі духу.

Звичайно, в суперечках про історичну реальність особи Марусі Чурай незаперечною лишається вимога: поки не знайдено бодай одного документа, де зафіксовано її ім'я, можна говорити лише про літературну легенду, започатковану історичною повістю О. Шаховського «Маруся — малоросійська Сафо». На сьогодні такого манускрипту ще не маємо, але після роману Ліни Костенко Маруся Чурай стає нарешті цілком реальною особою, хай не в площині історичній, та, що не менше, а в даному разі, мабуть, важливіше, на терені літератури. Вона — співець і громадянин — тривожить сьогодні нас, у XX столітті. А на оте не раз чуване — «Причому тут пісня?» — вже відповів свого часу Максим Рильський, недвозначно сказавши про таких Горбанів: «Раби на розум і на вдачу». Не вони творять життя, не вони залишаються в історії. Це ще раз підкреслив великою силою художньої виразності й переконливості історичний роман у віршах Ліни Костенко.

 

 

"То все разом, а ти - окремо. І сьогодні, і завтра, й навік". Так, людська душа має право на свої таємниці, на сокровенне, надійно відмежоване від суєтності й метушні буденного світу. І про це мають пам'ятати всі, хто поруч. Найчистіше, найніжніше не терпить чужої цікавості та навіть зайвого слова:

 

Я Вас люблю, о як я Вас люблю!

Але про це не треба говорити.

 

У цих рядках - відчуття межі, шляхетний самоконтроль: якщо десь є ті, кому при поєднанні двох доль заболить без вини, то честь диктує єдино можливий вихід - відступитися. Навіть тоді, коли з іншого боку зроблено протилежний вибір. Ще й ще раз вчитуємося в рядки, опромінені великою, внутрішньою силою.

 

Прощай, прощай, чужа мені людино!

Ще не було ріднішого, як ти.

Оце і є той випадок єдиний,

коли найбільша мужність - утекти.

"Ти дивишся. А я вже - як на трапі"

Я не покличу щастя не моє.

Луна луни туди не долітає.

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

Моя душа й від цього вже світає.

"Не знаю, чи побачу Вас, чи ні..."

 

Лірична героїня вміє зберегти світле своє почуття в найскладніших ситуаціях і щаслива тим, що в коханні знає ціну найголовнішому - подарованому ним теплу, яке зігріває душу, пульсуючи десь на дні чистим, ніжним джерельцем. Захланні і прагматичні люди при вимушеній розлуці з коханим почувалися б нещасними, обділеними долею, бо вічно налаштовані на винагороду, і їм не під силу піднятися на висоту, звідки все так чітко видно:

 

Краса - і тільки, трішечки краси,

душі нічого більше не потрібно.

"Я хочу знати, любиш ти мене"

 

Непоступливість ліричної героїні суттю свого люд¬ського "я" не виключає турботи про духовний комфорт коханого, бажання захистити його від неусвідомлюваної небезпеки.

Гранична чесність перед собою й Ним - це теж умова, через яку не можна переступати:

 

Не жалкуй за мною. Я мічена.

Мене кожне лихо згребе.

***

Мене кличе суворо і трубно

мій обов'язок, мій король.

***

Я в любові - як в еміграції.

Відпусти мене в рідний край.

"Епілог"

 

Гортаємо сторінку за сторінкою ці листи Кохання, адресовані Йому (майже завжди - з великої букви, не стільки Тобі, як Вам) і доходимо до тих, де панує повна гармонія почуттів, бажань і можливість їх здійснити.

Тоді "шаліє любові тропічна злива - землі і неба шалений шлюб",

 

І день, і ніч, і мить, і вічність,

і тиша, і дев'ятий вал –

твоїх очей магічна ніжність

і губ розплавлений метал.

"І день, і ніч, і мить, і вічність..."

 

Щедрість у даруванні себе обранцеві вражає невичерпністю і тією ж романтичною шляхетністю:

 

Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

Або:

Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним!

 

Глибоко і зворушливо розкривається в цих словах прекрасна правда про людину: вона безмежна у самовираженні, в даруванні ніжності й доброти, якщо поряд така ж щира і високодостойна людина, якщо вони -пара. 

Отак і постає перед нами на весь зріст образ гордої українки, що має ті ж ціннісні орієнтації, що і її пращури - герої національно-визвольних змагань.

 

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш, - тільки до воріт.

А там, а там... - Жорстокий клекіт бою...

"Моя любове! Я перед тобою..."

 

Як не згадати наші