Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Мемуарні джерела в російській історіографії ХІХ – початку ХХ ст.

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
10
Мова: 
Українська
Оцінка: 
МЕМУАРНІ ДЖЕРЕЛА В РОСІЙСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.
 
О. В. Отземко
У статті простежено еволюцію поглядів російських істориків ХІХ – початку ХХ ст. на склад, сутність та місце мемуарів у класифікації джерел. Показано значущість наукового доробку зазначеного періоду для дослідження мемуарних джерел у майбутньому. Ключові слова: мемуари, спогади, історичні джерела, історіографія
Помітною сучасною тенденцією є підвищений інтерес громадськості й наукових кіл до джерел особового походження, в тому числі мемуарів. Це пов’язано із формуванням нової парадигми історії України, введенням до наукового обігу значної кількості мемуарних джерел, недоступних раніше, появою нових напрямів досліджень, скажімо історії повсякденності, для вивчення якої провідними є спогади та щоденники. Підґрунтям сучасного українського джерелознавства є доробок істориків двох попередніх століть. Це стосується і джерел особового походження. Саме тому вивчення історіографічних проблем мемуаристики, зокрема російської, є актуальним.
Російські історики К. Бестужев-Рюмін, В. Іконні- ков [1; 2], радянські науковці Л. Пушкарьов, О. Прон- штейн, Е. Чумаченко, А. Тартаковський [3-8], сучасні українські дослідниці І. Войцехівська, У Єловських, Н. Любовець [9-11] торкалися проблем історіографії мемуарних джерел у своїх працях. Проте, російська історіографія мемуаристики не була об’єктом спеціального дослідження. Метою цієї розвідки є аналіз вивчення мемуарних джерел у російській історичній науці ХІХ – початку ХХ ст.
Вивчення мемуарної літератури, формування уявлення щодо неї як про певну категорію історичних джерел відбувалося, з одного боку, паралельно з еволюцією мемуарної творчості, з іншого – разом із розвитком практичного й теоретичного джерелознавства.
З XVIII ст. у Росії починала формуватися мемуарна традиція [7, 12-13; 12, 319-321]. У творах російських істориків цього періоду В. Татіщева, М. Щербатова, І. Болтіна вже наявна характеристика джерел з історії країни, проте, категорія мемуарних джерел відсутня. Це зрозуміло, оскільки наукові інтереси істориків ст. були спрямовані на давню та середньовічну історію, для вивчення якої основними джерелами були літописи й акти [4, 66-186].
Початок вивчення мемуарів, усвідомлення їхнього значення як джерела припадає на першу половину ст., коли з’являються перші публікації російських мемуарів і починається вивчення XVIII ст. як нового періоду в історії країни. Водночас в історичній літературі піднімалися питання поділу джерел за тією чи іншою ознакою [3, 135; 8, 100-101]. У ХІХ – на початку ст. виділилося два напрями вивчення мемуарних джерел: відгуки на окремі мемуари та огляди публікацій мемуарів; опрацювання теоретичних проблем джерелознавства, зокрема класифікації історичних джерел, визначення в їхньому складі місця мемуарних творів.
Перший напрям презентований, здебільшого, передмовами та післямовами до публікацій спогадів, незначною кількістю статей з окремих мемуарних пам’яток, що мали характер біографічних довідок із відомостями археографічного характеру. їхні автори – вчені та видавці історичних журналів – цікавилися передусім особистістю мемуариста, його світоглядом, літературними смаками [7, 6]. На цьому етапі авторами відгуків на мемуарні видання були відомі російські історики К. Бесту- жев-Рюмін, М. Семевський, М. Чечулін та ін. [8, 116].
Перші спроби огляду мемуарної літератури належать також літературознавцям і бібліографам середини ХІХ ст. [1, 52]. З-поміж них, помітною є розвідка історика російської літератури П. Пекарського. Намагаючись простежити розвиток руської літературної мови у ХУШ ст., через «характер жизни и образования», він звернувся до російської мемуаристики [13, 53-54]. Для нас важливим є те, що автор розумів значущість мемуарів, які, «при оброботке их, в связи с предыдущими и последующими фактами, могут со временем пригодиться историку» [13, 54]. Головною їхньою ознакою П. Пекарський називав прагнення авторів залишити пам’ять про події, які були з якихось причин важливі для них, а не через претензію бути відомою особою. Цей висновок є актуальним і для сучасних джерелознавців [8, 83]. Він наголосив і на необхідності ретельного вивчення особистості автора, його біографії, характеру, способу мислення [13, 55].
З іншого боку, твір П. Пекарського, який стверджує, що автор мемуарів «передает нам голую истину, а слова его принимают какой-то особенный, правдивый характер» [13, 59], віддзеркалює некритичне, ідеалізоване ставлення російської громадськості першої половини ХІХ ст. до мемуарної літератури як джерела з історії попереднього століття. А. Тартаковський називає цей період «доісторіографічною» стадією історичних інтересів до XVIII ст., що виявилися передусім у суспільно-політичній і літературній журнальній періодиці ненаукового характеру. Мемуарні твори розглядалися як різновид «словесності», тому підлягали не стільки історико-критичному, скільки літературному осмисленню. Це пояснюється і станом історичних знань першої половині ХІХ ст. : тривав процес збирання історичних джерел, формування джерельної бази історичної науки, методи історичної критики лише починали розроблятися, не вистачало систематизованих знань про групи джерел, що відображали новий період руської історії [4, 65; 8, 100-105].
Разом із тим, у 1830-50-х рр. працями М. Каче- новського, М. Погодіна, М. Качалова, М. Надєждіна та ін. на науковому рівні окреслені теоретичні проблеми джерелознавства, зокрема питання класифікації історичних джерел. Так, М. Надєждін одним із перших виділив у складі історичних джерел «приватні свідоцтва». Хоча їх точного визначення він не дав, зазначивши, що це розповіді про події тих, хто сам брав у них участь або спостерігав за ними [4, 291-293]. Водночас він наголосив на великому значенні приватних свідоцтв, поряд із публічними, офіційними. Особливого значення вони набувають для вивчення «смысла и духа» епохи [14, 146].
Дослідник
Фото Капча