Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Міфологема

Предмет: 
Тип роботи: 
Доповідь
К-сть сторінок: 
4
Мова: 
Українська
Оцінка: 

Міфологема (від дав. -гр. μῦθος – сказання, переказ та дав. -гр. λόγος – думку, причина) – термін, що використовується для позначення міфологічних сюжетів, сцен, образів, що характеризуються глобальністю, універсальністю та мають широке поширення в культурах народів світу. приклади: міфологема першолюдини, міфологема Світового дерева, міфологема Потопу, тощо. Вживається також термін «міфологічний архетип».

Поняття було введено в науковий обіг Карлом Юнгом і Карл Кереньї в монографії «Введення в сутність міфології» (1941).

Чи не найдавнішим монстром, що переслідує колективну свідомість людства з передісторичних часів, є вампір. Витоки цього образу можна простежити до фольклорних анімалістичних істот і злих духів, спраглих людської крові та енергії. Віра в нічних потвор і хижих живих мерців притаманна чи не усім народам світу.

Упи́р (опи́р, вампір) – міфологічний образ у фольклорі европейських народів: мрець, який нібито виходить з могили, щоб смоктати кров живих людей. Українські міфологічні леґенди малюють образ Упира як старшого над відьмами. Образ його зустрічається і в українській літературі, зокрема в творах І. Котляревського, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки та ін.

Упир приблизно відповідає вампіру в європейській міфології і має багато спільного з вурдалаком в східнослов'янскій традиції.

Побутує кілька варіантів трактування цього образу. Згідно з одними уявленнями, упир є сином чорта й відьми. Живе він як звичайна людина, однак з-поміж інших вирізняється злістю. Згідно з іншим віруванням, упирі мають тільки людський вигляд, а за своєю суттю це є справжні чорти. Існує вірування, що упирі – це трупи відьом та інших людей, у яких після смерті вселяються чорти і приводять їх у рух. Упирем може стати будь-яка людина, якщо її обвіє степовий вітер. Своїм зовнішнім виглядом упир може не відрізнятися від звичайних людей або ж відрізнятися дуже рум'яним кольором обличчя. Іноді упирями вважають дітей (з великою головою, довгими руками й ногами), які можуть передбачати майбутнє. Досить часто народна уява поділяє упирів на дві групи: живих та мертвих. Характерними ознаками мертвих упирів є те, що вони мають червоне обличчя, яке у домовині повернуте донизу. Мертвий упир ніколи не розкладається. Живий упир теж має червоне обличчя і дуже міцну статуру, яка потрібна йому для того, щоб на своїй спині носити мертвого упиря. Мертвий без живого не може бути шкідливим, оскільки сам не має здатності ходити.

О. Афанасьєв стверджує, що упирі – це злісні блукаючі мерці, які за життя були чаклунами, вовкулаками або людьми, яких не приймала церква (вбивці, єретики, боговідступники). Вночі упирі встають зі своїх гробів і ходять по світу. Вони заходять у хати, накидаються на сонних людей (найчастіше – на немовлят) і висмоктують їхню кров, в результаті чого людина помирає. Вони можуть розгулювати по землі до співу перших півнів, а потім кидаються до своїх могил. Щоб позбавитися від упирів, люди відкопували їхні могили і пробивали груди мерця осиковим кілком. Якщо це не допомагало, труп спалювали.

Варто зазначити, що уявлення сучасної людини про вампіра було сформоване переважно під впливом літератури, а не фольклору. Зацікавленість цим міфічним персонажем найперше виявили поети-романтики, надавши йому рис демонічного коханця (Й. В. Ґете «Наречена з Коринфу», С. Т. Кольрідж «Крістабель», Дж. Г. Байрон «Гяур», Дж. Кітс «Ламія», тощо). Але лише видання твору Дж. Полідорі «Вампір» (1819) «ознаменувало рішучій відхід від фольклорного вампіра – від незграбного, бездумного селянина з легенди, і запровадило основний вигляд літературного вампіра».

Міфічний кровопивця перетворився на представника знаті – лихого аристократа-спокусника (Лорд Рутвен у «Вампірі» Дж. Полідорі, сер Френсіс Варні у багатотомному романі «Варні Вампір, або Кривавий бенкет» (1847) Дж. М. Раймера, Графиня у «Карміллі» (1872) Дж. Шерідана ле Фаню, Граф у «Дракулі» (1897) Б. Стокера).

За останні десятиліття в західному літературознавстві образ вампіра також розглядається у контексті постколоніальних студій як уособлення расового й національного «Іншого». Наприклад, граф Дракула походить зі Східної Європи, яка зображується як темна, забобонна місцевість, до якої ще не дістався прогрес сучасного світу. Тому він становить загрозу для суспільства, оскільки його перемога могла б ознаменувати деградацію і руйнацію західної цивілізації.

За спостереженням Л. Вулфа, сучасну літературу про вампірів можна умовно поділити на шість категорій: 1) класична пригодницька повість, побудована за моделлю «Дракули» Б. Стокера, у якій люди перемагають лиходія вампіра (Ф. М. Крофорд «Кров – це життя», С. Кінґ «Доля Салему») ; 2) психологічний вампір є метафоричним образом і з‘явився у другій половині ХХ ст. під впливом теорії З. Фройда: вампіри не п‘ють кров, а лише крадуть життєву енергію (М. Е. Вілкінз Фрімен «Луелла Міллер») ; 3) у творі науково-фантастичному про вампіра поєднано мотиви подорожей в часі, космічному просторі, генетичних мутацій тощо (К. Л. Мур «Шамбло», С. Маккі Чарнас «Гобелен єдинорога») ; 4) нелюдський вампір не є поширеним, оскільки не користується популярністю серед читачів (Г. Г. Еверс «Павук», Т. Лі «Не-Вкуси-Мене, або Вогняна квітка») ; 5) комічний вампір присутній у різноманітних пародіях та анекдотах (В. Аллен «Граф Дракула», Ф. Браун «Кров») ; 6) героїчний вампір є діаметрально протилежним образу, створеному Б. Стокером. Такий вампір не втілює абсолютне зло, а викликає симпатію (Е. Брайянт «Гарні діти», А. Райс «Господар брами Ремплінґа», Л. А. Ґілман «Виставка»).

В українській літературі кінця ХХ – поч. ХХІ ст. тема вампіризму широко представлена у творах Галини Пагутяк «Захід сонця в Урожі», «Слуга з Добромиля», «Урізька готика», «Уріж та його духи».

 

Список використаної літератури

1. Бурдастих М. Художні особливості національної версії «літератури про вампирів» (на матеріалі творчості Г. Пагутяк) / М. Бурдастих. – 2013. – С. 285-292.

2. http: //uk. wikipedia. org

3. http: //traditions. org. ua

 

Фото Капча