Морально-етичні умови життя в умовах первіснородової общини

 

 

У житті селянських громад важливим консолідуючим фактором виступали морально-етичні засади, загалом традиції духовності в її найрізноманітніших проявах. Навіть з фрагментарних даних, що зафіксовані в документах, морально-етичні ідеали селян розкриваються через ставлення громади до справи (у судових процесах, при виконанні господарських робіт) 13, через взаємовідносини поколінь та статей (в копних судах, на народних зібраннях) тощо. До компетенцій громадського уряду входило врегулювання стосунків, охорона честі сім’ї, всієї спільноти в межах села, соціального захисту сиріт, убогих, вдів. Традиції громадського опікунства документально зафіксовані в XVI ст. 14.

З XVI-XVII ст. повноваження громади в цій ділянці послаблюються, ініціатива переходить до домініальної влади й церкви. Важливим регулятором морально-етичних відносин і практичних дій у житті села завжди залишалася громадська думка.

Моральне спілкування є способом поєднання внутрішнього світу людини з колективним цілим, іншими людьми на основі ототожнення свого «я» з іншим. У моралі стверджуються як найвища цінність та ідеал принципи спілкування, продиктовані саме такою поєднаністю людини із зовнішнім світом. Водночас розділеність, роз'єднаність людей криють у собі не тільки негативний момент. Вони містять можливість вільної переваги й поєднання з тими людьми, котрі найбільшою мірою відповідають індивідуальним особливостям людини.

Моральні вимоги, закликаючи до єднання, солідарності, співдружності, не можуть без власних зусиль людини та її вільного вибору гарантувати моральне спілкування, та вони ставлять перепону на шляху егоїстичної сваволі особистості. Так, аж ніяк не з кожною людиною, що зустрілася нам на життєвому шляху, ми досягаємо повного взаєморозуміння, глибинного спілкування, дружньої прихильності. Разом із тим по відношенню до будь-якої людини необхідно виявляти, виходячи з ідеалів гуманізму й добра, терпимість, доброзичливість, увагу, бо ми належимо до єдиного роду людського і за всіх розходжень маємо багато спільного. Якщо моральне спілкування як найвища форма об'єднання людей не відбулося, то воно завжди можливе на основі творчих потенцій людини. І на цьому також грунтується правомірність моральних законів.

Отже, моральна культура людини, становлячи якісно новий етап у розвитку морального потенціалу людини як суспільної істоти, доповнює й поглиблює її природні прихильності.

Моральна культура людини на основі моралі як особливої форми суспільної свідомості сприяє формуванню стійкіших і змістовно глибших форм спілкування та поведінки. Якщо природні схильності людини, доповнені простими правилами, елементарними нормами моральності, становлять перший рівень культури, то внутрішнє моральне життя, збагачене етичною рефлексією, значно розширює масштаби набутої в суспільстві культури, виступає її другим, відносно самостійним духовним рівнем.

При домінуванні стихійної природи людина залишається в межах первісної дикості. Пригнічення ж через внутрішню культуру природних властивостей людини криє небезпеку виникнення її формального, позбавленого життєвого значення функціонування. Гармонія первісної безпосередності на рівні простих звичаїв і внутрішньої духовної культури виступає найсприятливішою основою для здійснення людиною істинного добра.

Вироблення моральних уявлень пов'язане з самовизначенням суб'єкта життєдіяльності, ствердженням таких форм спілкування, в яких відбувається виявлення універсальних, загальнолюдських підвалин для взаємодії людей на основі конкретно-історичної форми усвідомлення ними своєї родової сутності.

Факт переходу від простого усвідомлення моральних відносин до відбиття їх у свідомості як ідеалу належного й цінного у взаєминах людей, а також провідна роль духовного начала, що протистоїть реальній життєдіяльності, дають підставу говорити про якісну відмінність морального життя безкласового та класового суспільств. Аналіз історичних умов і закономірностей періоду становлення моралі як форми суспільної свідомості допомагають детальніше розглянути її особливості. При цьому слід зазначити, що становлення й розвиток загального та універсального змісту моралі можна віднести лише до прогресивної класової моралі, елементів загальнолюдського в ній.

Загальнолюдське й класове – не ізольовані один від одного пласти моралі. Загальнолюдське проявляється в класовому, через класове й не протистоїть йому як щось обособлене, існуюче окремо й самостійно. Мораль різних класів має тому і об'єднуючі, й роз'єднуючі їх риси, спільне і своєрідне. Чим прогресивніший клас, чим ширше й глибше відображає він інтереси суспільного розвитку, тим повніше в його моралі виражені загальнолюдські елементи. Навпаки, чим егоїстичніші, обмеженіші інтереси класу, чим дужче проявляється їх розходження з інтересами суспільства, тим менше загальнолюдських цінностей містить його мораль.

Тим-то моральність у звичаї, з одного боку, постає ще в нерозвинутій формі, з іншого – вона є її фундаментальною основою в результаті обмеженого злиття з конкретною діяльністю людей, їхніми реальними суспільними відносинами. Моральність, що складається на основі моралі, являє собою значний прогрес у її розвитку. Моральні відносини и моральна діяльність у дедалі більшій мірі виокремлюються як особливі. Моральні відносини існують як особистісно усвідомлені, такі, що становлять самостійну цінність.

Мораль втрачає будь-який суспільний сенс, якщо зникає людина, котра здійснює вчинок на основі нескутої доброї волі. Будучи аспектом, моментом усякої людської діяльності, розвинута моральна діяльність характеризується усвідомленою внутрішньоособистісною мотивацією поведінки у відповідності з вимогами суспільної моралі як загальнообов'язкового духовного ідеалу істинно людського спілкування.

Безпосереднє моральне начало у спілкуванні на рівні звичаю може духовно узагальнювати й визначатися, опосередковане ж начало у спілкуванні на рівні моралі реалізується в поведінковій практиці людей і може ставати звичаєм. Моральність охоплює як безпосередньо сформоване в практиці відносин моральне начало спілкування, так і опосередковане моральне спілкування, що виникає під впливом духовно-ідеальних моральних цінностей. Тому на ранніх стадіях суспільного розвитку моральність і звичай збігаються й існують без моралі, у вигляді форми суспільної, свідомості, ідеалу. Надалі ж тільки єдність морально осмисленого звичаю й доведеної до рівня звичаю моралі є оптимальною моделлю моральності.

Зміст відносин на рівні реальних звичаїв може і збігатися зі змістом моралі, й розходитися з ним. Причому безумовного пріоритету моралі тут немає. Практично-поведінкове новаторство на рівні звичаю може нести нову моральність, яка ще не знайшла обгрунтування в моралі. Поряд із цим можливі також періоди занепаду звичаїв, наростання аморалізму, коли навіть найпростіші цінності, узагальнені в моралі, мають величезну духовну значущість.

 

 

Етика: Навч. посібник / Аболіна Т. Г., Єфименко В. В., Лінчук О. М. та інші. – К., 1992. – 328с.

Етика: Навч. посібник / За ред. В. О. Лозового. – К., 2002. – 224 с.

Малахов В. А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. – К., 2001. – 384 с.

Теорії і методи соціальної роботи: Підручник/ За ред. Т. В. Семигіної, І. І. Миговича. – К. : Академвидав, 2005.