Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Мова творчості Ліни Костенко

Предмет: 
Тип роботи: 
Доповідь
К-сть сторінок: 
7
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Тексти Ліни Костенко вражають читача синтезом інтелектуалізму й емоційності. Надзвичайно різноманітний словник поетеси, в якому семантика і стильове навантаження загальних та власних назв дають характерний часовий зріз літературної мови. За кожною власною назвою (з таких назв вибудовується словник музики, живопису, всесвітньої історії, географії, фольклору) відчуваємо велику жагу пізнання, глибинне аналітичне мислення поняттями, що об’єднують світи й століття, в які вписано Україну. Ось хоча б невеликий перелік власних назв із творів Ліни Костенко: Ассоль, Атлантида, Афродита, Байда, Бетховен, Богуславка, Брейгель, Венеція, Вернивода, Вернигора, Вишгород, Візантія, Геродот, Гесіод, Голгофа, Гомер, Горпина, Дебюссі, Десна, Джоконда, Довбуш, Закопане, Івасик-Телесик, Карпати, Кассандра, Княжа Гора, Колізей, Купала, Леглич, Лувр, Мадонна, Паганіні, Почайна, Рабле, Рогніда, Роланд, Саломея, Сальєрі, Святополк, Страдіварі, Сувид, Троя, Труханів острів, Туреччина, Тясмин, Фауст, Федькович, Чумацький Шлях, Яготин, Янус…
Кожна з цих назв несе в собі культурологічний зміст, але в поезії Ліни Костенко з’являється як конкретний семантичний і звуковий образ: поетеса любить звукову гру словами, так звану паронімічну атракцію, що стає основою для створення каламбурів, вираження іронії, увиразнення несподіваних асоціацій: “Не будь рабом і смійся, як Рабле”.
Чільне місце в індивідуальному словнику – загальних назвах -займають найменування понять рослинного і тваринного світу (до речі, ліс – одна з головних дійових осіб її ліричної поезії). У “велемовному, велелюдному світі” поряд із одухотвореними назвами природи живуть і конкретні найменування предметів та явищ української побутової культури. Пропущені крізь внутрішній емоційний світ автора, ці поняття означуються оригінальними епітетами, входять у метафоричні образи. Тільки українська мовна свідомість могла підказати поетесі звукову суголосність дієслова (полив дощ) і прикметника (полив’яний) або художнє означення кропив’яний дідок у такому зоровому словесному малюнку:
 
Дощ полив, і день такий полив’яний.
Все блищить, і люди як нові.
Лиш дідок старесенький, кропив’яний,
Блискавки визбирує в траві.
 
Це традиційний римований вірш, у якому постає, на перший погляд, звичайний пейзажний малюнок, але вдумаймось, як кожне промовлене слово диктує появу порівняння чи епітета: старесенький дідок – кропив’яний, бо напнутий від дощу кропив’яним мішком; струшується сад, як парасолька – струшується від дощу, як струшують парасольку, і сад – парасолька, бо крона кожного дерева нагадує формою парасольку. Коли ж перекласти поетичні рядки “ген корів розсипана квасолька доганяє хмари у полях” на звичну буденну мову – “пасуться в полі рябенькі корови”, то можна простежити шлях авторських асоціацій: рябенькі корови здалеку нагадують рябеньку квасолю. Вони сприймаються зорово в тому просторі, в якому є поле, а над полем, у небі – хмари як неодмінний атрибут дощового дня. Поетична уява здатна поєднати в одній просторовій конструкції обидва поняття – поле і хмари, конденсовано висловити відчуття руху й картинно-мальовниче сприймання простору.
Шматочок звичного українського краєвиду оживає в індивідуальних словах-образах. Після дощу все в полі оновлене, все блищить, тому й збирає дідок блискавки в траві: на траві блищить роса, і дідок іде росяною травою.
Від такого “перекладу” на прозову мову втрачається поезія, але завдяки прозовій інтерпретації маємо змогу побачити сам механізм народження словесного образу із загальновживаної мови. Здається, будь-який наявний у вірші мовний елемент підтверджує висловлене поетесою, що “поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі”.
Особливість геніальної поезії в тому, що кожен читач знаходить у ній суголосні мотиви. Для тлумачення авторських епітетів, метафор, порівнянь достатньо невеличкого тексту, знання реалій – української природи, побуту, звичаїв…
Складніша річ – пояснювати слова-образи абстрактного змісту, як, скажімо, характерне для стилю Ліни Костенко слово-поняття час. Відомо, що час як філософська категорія завжди присутній у художній творчості. Найбільша влада часу виявляється в тому, що поет не може вийти за межі часо-просторового виміру національної мови: адже він розмовляє зі своїми читачами в певний час і в певному просторі.
Сучасність – це, мабуть, найбільш знакове слово для характеристики мови Ліни Костенко. Від неї іде вимір і минулого, і майбутнього. Філософське розуміння часу втілено в коротку формулу: “Час – не наша власність” або в ширший вірш-роздум:
 
Не час минає, а минаєм ми.
А ми минаєм… ми минаєм… так-то…
А час – це тільки відбивання такту.
Тік-так, тік-так… і в цьому вся трагічність.
Час – не хвилини, час – віки і вічність.
 
Лексико-семантичне поле “час” об’єднує слова: безсмертя, віки (вік), вічність, вчора, завтра, дні (день), ніч, епоха, ера, літа, роки (рік), століття, хвилина, мить, майбутнє, минуле, пора, темп, сучасність, а також похідні від них типу: вічний, одвічний, вовіки, сучасний та ін.
До часових параметрів належать також іменники: пам’ять, спогад, згадка, дієслова: минати, іти, промчати, пройти з ознаками-прислівниками: швидко, шалено, повільно, неквапно. Навколо названих ключових слів у поетичній мові Ліни Костенко групуються характерні образні вислови, афористичні фрази. Вони побудовані на актуалізації звичних розмовних зворотів або на авторських несподіваних асоціаціях.
Загальновживане конкретне значення слова час реалізується в усталених стереотипних словосполученнях не гаяти часу, робочий час. Із розмовної практики входять у поетичний монолог вислови типу: не ті часи, не той театр, що вживаються у значенні “конкретна історична доба”.
Традиційне опредметнювання часу, його персоніфікація знаходить також конкретне словесне вираження в поезії “Три принцеси”: годинник з зозулькою відлічує не тільки години. У ньому живе “страшний безжалісний чаклун” – час, який зачаклував трьох принцес “у сивих зморщених бабусь”. Однак це не лише дитяче бачення, це й поетична уява, яка дозволяє повертати минуле й надавати йому конкретних чуттєвих рис. І хоч спогад – то лише мить, в образній уяві він здатен постати як картина, точніше, як відбиток зображеного, або естамп:
 
Лишає мить у пам’яті естампи
(“У Корчуватому, під Києвом”)
Який печальний в пам’яті естамп!
(“Дорогий мій, сонячний, озвися”)
 
Асоціативний зв’язок між спогадами-пам’яттю і малярським мистецтвом відбито в самих назвах творів, наприклад: “Акварелі дитинства”, “Українське альфреско”.
Метафори-уособлення та їх різновиди (метагоге і прозопопея) вживаються Л. Костенко чи не найчастіше і є чи не найвагомішим стилетворчим фактором. Наприклад: “тонесенько плаче ріка”, “колосочки проти сонця жмуряться”, “весна підніме келихи тюльпанів”, “колише хмара втомлені громи”.
У поезії “Велосипед ночує на балконі... ” прозопопея стає наскрізною і виконує дві функції: композиційну (обрамлення) і функцію антитези, бо з’являється зіткнення і протиставлення “велосипед – коні”. Між початком і кінцем рамки “велосипед – коні” поетеса дає різні образи з переносним значенням: “Сміється кожна квітка конюшини, регоче пилом Сагайдачний шлях”; “Сміються гори, доли і вершини... ”; “Сміється хміль... ”; “Сміється місяць... ”. Таким чином, у вірші стикається все те, що тяжіє до “живих коней” і “велосипеда”. Природа сміється з велосипеда, але що з того: перемагає велосипед, прогрес.
Поетеса використовує також генітивні метафори, причому понад 200 разів, що робить їх другим за питомою вагою стилетворчим фактором. Генітивні метафори в ліриці Ліни Костенко нерідко утворюють ланцюжки метафор:
 
Посмішки,
цвітіння людських облич -
червоні троянди пристрасті,
білий гнів ломикаменю,
колюча шипшина зневаги,
сині іриси втоми...
(“Посмішки... ”)
 
У поезіях Л. Костенко зустрічаємо велику кількість метафоричних різновидів, серед яких досить частою є розкрита, розшифрована метафора (понад 60 таких утворень).
Розкрита метафора – це стислий образ, у якому оголено обидва полюси (те, що порівнюється, і те, з чим порівнюється) : “Люстра – електрична сестра орхідей”; “Всі ми – яблуні, облиті купоросом”; “Цей білий світ – березова кора”.
Метафори Л. Костенко своєю удаваною реальністю, зримою виразністю наближаються до симфори – форми метафоричного виразу, в якому опущено посередню ланку порівняння та вказані характерні для предмета ознаки, внаслідок чого образ не названого прямо предмета відчувається як чисте художнє уявлення, що збігається з уявленням про предмет. Термін “симфора” вживає Олексій Квятковський для означення вищої форми метафоричного вислову.
Більшість поезій Л. Костенко можуть бути прикладом суцільної метафоризації: від першого до останнього рядка. Ще Г. Лессінг свого часу висловив думку, що в “поезії може бути дуже мальовниче те, чого малярство зовсім не здатне відтворити”. Ця теза німецького мистецтвознавця підтверджується прикладами поетичних текстів-метафор, створених Л. Костенко. Тексти-метафори поетеси утворені ланцюжками-метафорами та метафоричними епітетами. Частотність текстів-метафор у ліриці поетеси – приблизно 80. Вони утворюють повністю цикл “Осінні карнавали” (27 поезій).
Різновидом метафори є й метафоричний епітет (його частотність – понад 340). Можна сказати, що у Ліни Костенко майже всі епітети метафоризовані: “Горизонт піднімає багряним плечем // день... ”; “Блакитні вії хата підніма”; “Стоять садів квітучі повені”. У свою чергу, метафоричний епітет – лише частка прозопопеї: “... вишні чорноокі стоять до холодів”; “Ожиново-пташиний ліс. Озера всі в лататті”.
У поезіях Ліни Костенко зустрічаються й епітети, “виникнення і емоційно-художню функцію яких у творі пояснити значно трудніше”. Наприклад: “бархатна тиша”, “солодкий день багать”, “сивий-сивий спомин”, “сивий сон”, “каламутне слово” та ін. Такі епітети О. Веселовський назвав синкретичними, вважаючи, що виникнення їх зв’язане із злитістю (синкретизмом наших сприймань), з тим, що в наших враженнях “око підтримується слухом, дотиком і т. п. і навпаки”.
Отже, розглянувши особливості мови творів Л. Костенко, можна стверджувати, що основою майже кожної її поезії є метафора і принципи метафоризації. Метафори у всій сукупності своїх проявів відіграють принципово важливу роль на всіх рівнях індивідуального стилю Л. Костенко – функціональному, емотивному, діалогічному, потенційному (що веде у підтекст), компози-ційному, сюжетотворчому. Крім того, слід відзначити широке використання власних назв, семантичних варіацій філософських понять “час”, “простір”, “буття” тощо.
 
Список використаних джерел:
 
Сафонова А. Особливості поетичного стилю Ліни Костенко // Дивослово. – 2002. – 3. – С. 30-32, 41.
Степанюк О. «Поет – це медіум історії»: Стилістична лексика у творчості Л. Костенко // Рідна школа. – 1997. – 3-4. – С. 56-57.
Степанюк О. Поетична мова Ліни Костенко // Дошкільне виховання. – 1996. – 11. – С. 10-11.
Таран О. Поетика печалі в художньому світі Ліни Костенко // Українська мова та література. – 2004. – 15. – С. 19-23.
Шелест В. Образні асоціації в поезії Ліни Костенко // Дивослово. – 1994. – 2. – С. 11-15.
Фото Капча