Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Мова творчості Василя Стуса

Предмет: 
Тип роботи: 
Доповідь
К-сть сторінок: 
7
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Поетична система В. Стуса поєднала різноманітні прийоми творення стилістично навантажених мовних одиниць, їхні семантичні модифікації та метаморфози, засвідчила набуття словом нових смислових відтінків із наскрізним підпорядкуванням мовно-естетичним завданням.
Складність образної системи поета, його метафорики, що постає як плетиво асоціацій, філософічність і рафінованість мови, – все це дало підстави Ю. Шевельову назвати поетизм однією з головних ознак Стусової поетичної творчості. Дослідник визначає поетизм як «слова й мовні конструкції, які чужі розмовній чи діловій мові, які характеризують специфічно поетичну мову і плекають її як окремий тип мови в межах... загальнонаціональної мови, дуже часто як жест протиставлення буденності буденної мови, як вірність віковій традиції, як виклик. Поетизмами можуть бути старі, архаїчні вирази, новотвори самого поета тощо. Єднає їх тільки протиставленість пересічності, щоденщині».
З іншого боку, для В. Стуса характерним є і нахил до «депоетизації поезії» або до поетизації непоетичного. У цьому сенсі В. Стус – людина свого покоління, адже саме поети шістдесятих років започаткували такий стиль своєю творчістю. Але оригінальність В. Стуса у тому, що міст між двома його манерами письма виразно прокладає відчутна напруга, екстатичність, експресивність. І своє місце в розвитку стилів української поезії він знаходить у поєднанні елементів експресіонізму й сюрреалізму.
Фонетико-морфологічний рівень поетичної мови В. Стуса містить один із оригінальних художніх прийомів – парономазію (паронімічну атракцію, паронімію), яка являє собою поетичну семантизацію близь-козвучних слів. Суть його полягає «у тому, що розташовані поруч близькозвучні слова не просто містять однакові звуки, а різняться одним-двома приголосними. У контексті встановлюється зв'язок між етимологічно неспорідненими словами. Подібне повторення звукових комплексів, тотожних морфемам, дає змогу близькозвучним словам набувати особливого плану змісту в художньому творі: паронімічні пари реалізують епі-дегматичні, або дериваційні, потенції літературної мови». Таким чином, парономазію можна назвати звуковою метафорою, за якої ідея звукового зближення слів поширюється на семантику і веде до їх смислового зближення. Звуково-семантичне зближення слів широко використовується у поезії В. Стуса: «Час порожнечі – найстрашніший чад», «Цей біль – як алкоголь агоній», «Зболіле серце, як болід... «, «курчатко волохате, жовтаве, наче жаль», «кружляє безголоса осіння крижана земля», «кароока кара», «голі голоси», «простір пристрасті», «крила розкрилила», «у білій білоті недосягання».
Паронімічний образ «білий біль», часто вживаний В. Стусом {«... біліє, наче біль, за біль біліша»), глибоко проник у систему сучасного поетичного мовлення, став його конструктивною одиницею. На звуковому образі «білий біль» лежить виразна печать національно-поетичного світовідчуття, зв'язку між явищами в національній картині світу.
Особливої виразності набувають поетичні тексти В. Стуса завдяки звукопису, зокрема алітерації, якою багаті його вірші:
 
Цей білий грім снігів грудневих,
Грудного болю білий грім,
Безкрай марень полудневих,
Спогадувань рожевий дим
Та мури, мов із мертвих всталі,
Похмуро мовили: Чекай...
 
Самобутня тропіка В. Стуса неодноразово ставала предметом досліджень літературознавців. Відзначалося, що її характерною рисою є нерозгадуваність, герметичність, здатність опускати смислові ланки і творити дивовижні образи. Викривлена, дегуманізована, спотворена дійсність, побачена поетом, зумовлює його тяжіння до сюрреалізму як стильової ознаки поезій. Тому у Стусових творах з'являються вогненна заметіль, хижий вітер, криваві зозулі, чорний став, калюжа, мов розчавлений павук, небо, яке пускається вплав за зірками. Предмети втрачають звичні обриси, набуваючи нової якості, природні явища постають у незвичайній кольоровій гамі, – все у Стусовому світі ніби сходить із свого узвичаєного місця. Динамізм – це те, що часто покладено в основу художнього образу, що породжує химерні образи і картини.
Поетична експресія зумовлює конструювання:
епітетів («пекучий ніж», «повсталі хвилі», «високогорлі сосни», «присмерк крутоберегий», «дзвінкі долоні», «кошлатий обрій вороноконний»;
метафор («Спів калиновий піниться над водою», «ярий набрякає гнів», «сонце божеволіє», «світ посиротіє», «шепче лапатий сніг», «світ вишито хрестом», «сузір'я знову лаштуються в танець», «дзвенять німби ікон», «Як я губився в тих долонях доль», «затрембітав тонкими голосами гранчастий келих квітів і дівчат», «Озвалось паровозними гудкамитвоє минуле – із кількох могил»;
порівнянь («син біжить, як з горла кров біжить», «ти, ніби випорснута з муки», «проминув тебе птахом летючим твій час», «потекло, немов пісок, дощами перемитий, моє життя».
Внаслідок тяжіння поета до експресіонізму у віршах відчувається висока напруга, коли враження і почуття ніби ступенюються, тому ще однією ознакою Стусових поетичних образів є їх художня інтенсивність та емотивність. Наприклад: «Здається, бачу: рвуться буйні трави... «; «Церква святої Ірини криком кричить із імли»; «ніби кінь на аркані, світ стає дубала»; «звереснув яр... «; «закипають грози»; «Дивлюсь – і мало очі не пірву... «; «День напина вітрила обважнілі, шикує дерева, немов останній бій... «; «Стежка сміється. Танцюють волошки... «; «Берези – навтьоки»; «Та лісом тріск іде – нові проростають проліски»; «Дні стали сторч. І рік – мов чорний бір – простер у хмари голову колючу»; «Як коні вороні, твої стоять бажання... «; «А небо пустилося втікати від землі»; «Набиті снами ночі, як мішки призбираного збіжжя у коморі».
З огляду на специфіку використання В. Стусом тропеїчних засобів можна зауважити, що його стилю притаманна експресіоністична манера письма. Це виявляється у:
загостреному суб'єктивному світобаченні;
напрузі переживань та емоцій ліричного «Я»;
реакції на дегуманізацію суспільства;
відображенні знеособлення у цьому суспільстві людини;
«ступеньованій» манері оповіді і «сту-пеневості» вражень та почуттів.
Поетичний синтаксис В. Стуса також є однією з форм вираження експресивності. Особливої емоційності надають поезіям питальні та окличні речення. Наприклад: «І досвіт сонця наразі – немов Божественне наслання!»; «І що кигиче в мертвій цій пустелі?»; «Ловці душі в твій слід біжать з усюд усіх!»; «І як ти озвешся – з такої німоти?»; «Але рятує душу згук!»; «Ще наші біди замалі!»; «О, скільки слів, неначе поторочі!»; «Куди й пощо? Не відаю, не знаю»; «Чий же шепіт урвавсь на во-ронованім ножі?»; «Хто єси? Живий чи мрець?».
Засобами експресивного синтаксису є:
сегментовані і парцельовані речення («Там – Україна. За межею. Там. Лівіше серця»; «Як тихо на землі! Як тихо! І як нестерпно – без небес!»; «Святошин. Тиша. Свято»; «Пішла – тунелем довгим – далі – в ніч – у морок – сніг – у вереск заметілі»; «Зима. Паркан. І чорний дріт на білому снігу»; «Я сам. А ти лиш тінь. Я є добро. А ти – труха і тлінь»; «Я чую – враз зірвусь. Риданням поночі»; «На дальнім березі – високі тіні. Високі сосни. І високий крик»;
повтори («Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча»; «Справді – тут? Ти – справді тут? Напевне, ти таки не тут. Таки – не тут. Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?»; «Там тиша. Тиша там. Суха і чорна... «; «аж ось, аж ось, аж ось ти, мить прощання»;
еліптичні конструкції та неповні речення («А літ, а збавлених – замало?»; «тож – в неба провалля, в бездоння... «; «на відстані руки – ридання безголосе»; «Киги – киги мов чайка з-за Дніпра»; «І ми – на волі, хоч білий світ – як блекота»; «Світу – півдня і півночі. І – половина життя»; «Такий театр – на безголов'ї – аж пір'я сиплеться, аж пух!»; «Як моторошні сни – ці дні і ночі. Пригнічують мене і додають безмежних сил»; «Гасне захід. Вкруг – анітелень»; «Як нам порозумітись – душа в душу і серце в серце? Тишею? Без слів?». Такі синтаксичні конструкції з високою акцентованістю, інтонаційною та смисловою концентрацією, зумовленою різким скороченням довжини речення, реалізують авторську суб'єктивну модальність, посилюють концептуальність авторського самовираження;
градаційні множення конототивних сем слів («Бо – горстка нас. Малесенька що-пта»; «я пропаду, розтану, загублюся»; «Але квітам досить миті досить долі, досить часу... «; «Ота зоря – вістунка твого шляху, хреста і долі... «; «Оце твоє народження нове – в онові тіла і в онові духу»; «... все відгриміло, відгасло, відграло довкруг»; «і губи – гіркі – аж солоні – подосі ще пахнуть».
Часто використовується В. Стусом і така стилістична фігура, як анафора, яка також є засобом смислового s емоційного підсилення.
Для поезій В. Стуса характерним є діалогізм, який відображає внутрішню експресію, динамізм емоцій. Це виявляється передовсім у звертаннях різного роду (засторога, прохання), що найчастіше адресовані самому собі. Саме тому і варто говорити про явище внутрішнього діалогу, яке властиве поетичним текстам В. Стуса. Наприклад: «Послухай вересня – і він повість... «, «Скільки набилося туги! Чим я її розведу?», «Стань і вдивляйся: скільки тих облич навколо виду твого, ніби німби... «, «Не жди жалоб, не жди молінь. Хто нас горожами городить? Хто, Боже, нас зі світу зводить?», «Ярій, душе! Ярій, а не ридай», «Пощо мені життя суремного тривога... «, «Куди мені податися, щоб тільки не трудити роз'ятреної рани», «Стань. І молися, попустивши очі, допоки не відчуєш Благодать», «Тож іспитуй, як золото, на пробу коханих, рідних, друзів і дітей... «.
Отже, основна функція стилістичних фігур у тексті – створення композиції рядка, строфи і цілого тексту. У свою чергу, фрагмент думки, виражений рядком чи строфою, має такі композиційні особливості:
експресивне множення одних і тих самих сем;
градаційне множення конотативних сем слів;
питальні та окличні речення;
звертання;
анафоричне вираження думки;
еліптичні конструкції та неповні речення;
сегментовані та парцельовані речення.
Композиційна специфіка поетичних текстів В. Стуса засвідчує те, що особливості їх змістової організації зумовлені ідейно-художнім навантаженням. Фонетико-мор-фологічний, лексичний та синтаксичний рівні поезій, а також їхня тропіка підпорядковані загальній художній настанові на експресивність. Конкретний зміст поетичного образу в умовах широкого контексту переосмислюється, його семантична структура розширюється за рахунок різноманітних емоційно-смислових перетворень, які, взаємодіючи з буквальним змістом образу, збагачуються у читацькому сприйнятті новими, неочікуваними асоціаціями. Зосередження на певному відрізку тексту цілого комплексу різних стилістичних прийомів суттєво підвищує експресію Стусової лірики, виокремлює найбільш значущі ділянки тексту і великою мірою визначає її індивідуально-стильову своєрідність.
 
Список використаних джерел:
 
Віват Г. Дерева-символи в поетичних творах Василя Стуса // Українська література в загальноосвітній школі. – 2004. – №2.
Гундорова Т. Феномен Стусового «жертвослова» // Стус як текст / За ред. М. Павлишина. – Мельборн: Ун-т ім. Монаша, 1992.
Кравченко Л. Райнер Марія Рільке і Василь Стус: особливості поетики // Слово і час. – 2003. – №9.
Кузьменко О. Художня інтерпретація дійсності в поезіях В. Голобородька та В. Стуса 1960-х – початку 1970-х // Вітчизна. – 2002. – №3-4.
Ставицька Л. О. Про паронімічну формулу «білий біль» у мові поезії В. Стуса / Стилістика української мови: 36. наук, праць. – К., 1990.
Хейфец М. «В українській поезії тепер більшого нема... « // Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус – поет і людина. – К. : Український письменник, 1993.
Фото Капча