Національна революція і боротьба за державність у 1917 – 1921 рр.

Не маючи змоги довго утримувати Львів, українці залишили його і відступили через Тернопіль аж до Станіслава (теперішній Івано-Франківськ). В українсько-польській війні перевага була на боці поляків, яким надавали допомогу країни Антанти.

Складне становище обох національних держав спонукало їх до пошуку шляхів порозуміння і взаємодопомоги. 1 грудня 1918 р. у Фастові Директорія та ЗУНР підписали т. зв. Передвступний договір в якому висловили бажання “злучитися в одно державне тіло”.

З січня 1919 р. Українська національна рада в Станіславові ратифікувала фастівську угоду і урочисто проголосила про з'єднання ЗУНР і УНР “в одну одноцільну, суверенну Народну Республіку”.

Акт злуки УНРі ЗУНР проголошено 22 січня 1919 р. у Києві на Софіївському майдані, а 23 січня його урочисто обговорили і затвердили депутати Трудового конгресу (23–28 січня 1919 р.). Вперше Наддніпрянська Україна об'єдналася з Західною Україною у єдиній Українській державі. ЗУНР тимчасово передала законодавчу і виконавчу владу Директорії, ставши Західною областю Української Народної Республіки (ЗО УНР). Але, на жаль, ця історична подія мала символічний характер і реального об'єднання у той складний період не вібдулося. Згодом ідею соборності українських земель використали більшовики, приєднавши Східну Галичину і Західну Волинь до складу СРСР внаслідок злочинного пакту Молотова – Ріббентропа 1939 р.

 

 

Наступ більшовиків. Проголошення УСРР

Критичне становище Директорії, фактично від самого початку, визначалося відсутністю єдності, як у проводі, так і у суспільстві. Та найголовніше – Україна знаходилася у вогняному кільці фронтів: на заході стояли польські війська; на сході і півночі – російські більшовицькі; на південному сході – російські білогвардійські (Денікін та ін.); на півдні, в районі Одеси, Миколаєва, Херсона – війська Антанти і Румунії.

Спираючись на проросійський “Тимчасовий робітничо-селянський уряд”, більшовицька Росія заявила, що не визнає УНР, як суверенну незалежну державу, і розпочала проти неї військові дії.

6 січня 1919 р.,більшовики проголосили Українську соціалістичну радянську республіку (УСРР) зі столицею у Харкові. Український більшовицький уряд – Рада народних комісарів (РНК) на чолі з болгарином Х. Раковським – відразу задекларував необхідність об'єднання УССР і РСФРР на засадах “соціалістичної федерації”. Федеративне об'єднання радянських держав партія більшовиків розглядала як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності.

5 лютого 1919 р. Червона армія вдруге заволоділа Києвом. На захопленій території більшовики розпочали державне будівництво радянського типу, що його здійснювали на місцях революційні комітети (ревкоми) і комітети бідноти (комбіди)під партійним контролем і при допомозі чекістів (“меч революції”). Більшовики запровадили політику “воєнного комунізму”, націоналізували підприємства, для селян встановили продрозверстку і комуни. У березні 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з'їзді Рад було затверджено Конституцію УСРР.

Весною і влітку 1919 р. в Україні розгорнувся сильний повстанський рух проти комун і продрозкладки (отамани Зелений, Григор'єв та ін.). Цілу “революційно-повстанську армію України” створив Нестор Махно, який воював на різних фронтах, але не хотів визнавати жодної влади, крім своєї.

Антанта і УНР. Рівненський період Директорії.

Спроба налагодити стосунки з Антантою і отримати від неї допомогу у боротьбі з більшовиками не мала результатів. Остання орієнтувалася на відновлення “єдиної і неподільної” Росії і висунула українцям свої вимоги. Французи, які знаходилися в Одесі, домагалися, щоб українську армію підпорядкувати їхньому командуванню, під контроль Франції повинні були перейти фінанси і транспорт, потрібно було оновити склад Директорії, звільнити соціал-демократів, у тому числі В.Винниченка і С.Петлюру, вирішити справу державної незалежності України на Паризькій конференції, а на час війни – перейти під протекторат Франції.

Це було грубим втручанням у внутрішні справи УНР, а усунення цих діячів привело б до самоліквідації Директорії. У таких умовах українська справа заходила все більше у глухий кут. Оточена ворогами з усіх боків, без жодного союзника у світі, Україна втрачала позиції. Відмовившись від займаних посад, від'їздять за кордон В. Винниченко, М. Грушевський та багато інших.

Наодинці з проблемами залишився С. Петлюра, який очолив Директорію, а щоб не ускладнювати відносин з Антантою, вийшов з лав УСДРП. Симон Петлюра став символом боротьби за збереження Української держави.

Але сили Директорії танули, зростало дезертирство, занепадала дисципліна у військах. Більшовики відкинули Директорію аж на Волинь, де дуже швидко з'явилися і польські війська.

Зупинившись у Рівному, С. Петлюра реорганізовує Директорію. Є. Петрушевич і П. Андрієвський переїхали до Станіслава. Вийшов зі складу Директорії і Ф. Швець.

9 квітня 1919 р. було сформовано новий уряд під керівництвом Б. Мартоса. Це була не тільки зміна влади, а відчутна зміна політичного курсу. Б. Мартос відмовився від допомоги Антанти і звернувся з декларацією до українського народу стати на захист рідної землі від російських зазіхань. Але невдоволені політикою уряду С. Петлюри, В. Оскілко і його оточення стягували до міста війська і 29 квітня 1919 р. підняли заколот. Із Рівного Директорія евакуювалася до Здолбунова, а згодом до Радивилова.

У “трикутнику смерті”. І-й “Зимовий похід” (грудень 1919 р. – травень 1920 р.).