Національне питання й національна політика: крах суспільних очікувань

Чимало заходів, вжитих радянською владою у регіонах компактного проживання етнічних меншин у часи політики коренізації, вражають волюнтаризмом, непрофесіоналізмом, а то й відсутністю здорового глузду. Наполегливо декларувалася ідея мовної уніфікації, переважно з орієнтацією на латинізацію мов з арабською писемністю, попри повну відсутність умов для її практичної реалізації. Приміром, у лютому 1926 р. колегія НКО ухвалила «для греків- еллінів завести нову грецьку абетку, а для греків-татар – кримськотатарську абетку з огляду на цілковиту подібність цих двох мов». Працівники НКО, зауважує з цього приводу Л. Якубова, «не лише не знали, що тоді ще не існувало кримсько-татарської абетки, а й того, що мови згаданих народів суттєво різнилися поміж собою» .

А проте перші шкільні групи Маріупольщини і Сталінщини передбачалося перевести на греко-татарську мову з початку 1928/29 навчального року. У такому ж темпі передбачалося «революційним шляхом» провести «молдаванізацію шкіл», яка зрештою перетворилася на румунізацію там, де у цьому напрямі робилися якісь реальні кроки. Обставини діяльності переважаючої більшості освітніх установ етнічних меншин цього часу фахівці характеризують як хронічно кризові. «Неврегульованість мовознавчих аспектів шкільної реформи, протиставлення офіційної лінії думкам і побажанням широких суспільних верств привели школи етнічних меншин у стан акультурації, що спричиняло деструктивний вплив на всі суміжні сфери суспільного життя. У цих обставинах етнічні громади виявилися як ніколи беззахисними перед натиском асиміляційних процесів».

У баченні одеського соціолога С. Ветрової, «за умов централізованої планової соціально-економічної системи державний розподіл як духовних, так і матеріальних ресурсів поступово асимілював самобутні характерологічні особливості народів, ідеологічно нав’язавши стереотип спільного, «радянського» сприйняття соціальної реальності. Міф «загальної корисності, майбутнього добробуту» виправдовував усі жертви й втрати населення і масові переселення окремих народів, добровільно-примусову суспільну працю («авральні» комсомольські будови, освоєння цілинних земель тощо) «. Цілковита пріоритетність групових солідарностей, суміщених з одержавленням усіх сфер життя, остаточно закріпила на другорядних позиціях цінності індивідуальності й свободи вибору цілей. Розселення населення, в основному, відбивало напрями розміщення виробництва. Але при цьому закріплювалася вузька спеціалізація окремих місцевостей, створювалися просторові диспропорції в зайнятості населення, а отже, і в рівнях розвитку регіонів.

У зросійщеній Південній Україні більшовиків турбувала не стільки кадрова, скільки мовна українізація. У спеціальній резолюції ЦК КП (б) У від 29 серпня 1935 р. йшлося про те, що Донецький, Дніпропетровський і Одеський обкоми «займаються справою українізації недостатньо». Після відповідних перевірок ця теза була конкретизована наголосом на тому, що окремі місцеві керівники «не тільки не зрозуміли до цього часу гігантського розмаху і нечуваного     розвороту української радянської культури і державності (особливо після розгрому націоналістів і націонал-ухильництва Скрипника), але і не зробили для себе політичних висновків щодо практичного оволодіння цим рухом». «Все пронизано духом іронії і скептицизму в питанні про українську культуру, про українську громадськість» – це вже звучало як вирок. Оргвисновки, зрозуміло, не забарилися. Червневий пленум ЦК ВКП (б) 1937 р. надав органам НКВС надзвичайні повноваження і фактично запустив маховик державного терору. «Колишні іноземні колонії та інші етнічні анклави, безпосередньо чи опосередковано пов’язані з закордонням, перетворилися на першочерговий об’єкт репресій» .

Політичним та ідеологічним фундаментом радянської системи виявився нестримний популізм, опертий на месіаністські настанови «загального ощасливлення». Видимість переконливості радянським ідеологемам забезпечували ілюзії «дарованого згори» самоуправління у формі рад робітничих і солдатських депутатів, гарантування державою права на самовизначення для неросіян, обіцянки «комуністичного раю» вже за життя тогочасних поколінь. Виснажене недавньою громадянською війною й заходами боротьби проти «незгодних» суспільство змушене було приймати «на віру» догмати «пролетарського інтернаціоналізму», «дружби народів», «нової історичної спільноти людей». І навіть безжальний масовий терор із заохоченням соціальної ненависті не похитнув оптимістичної налаштованості основної маси населення на те, що «завтра буде краще, ніж учора». Посилено нав’язуючи масам психологію «воєнного табору», влада привчала людей до ототожнення патріотизму зі здатністю до самопожертви і такого обмеження потреб, яке межувало з аскетизмом. Водночас культивувалася загальна підозрілість до тих, хто «крокує не в ногу». Заохочуваний режимом пошук ворогів і схильність деморалізованих людей до доносительства розглядалися як ознака «добропорядності» і призвели до мільйонів жертв і скалічених доль.

Нестримна політична риторика, базована на витонченій демагогії, однак, не в змозі була замаскувати незаперечний факт цілковитої залежності «рівної серед рівних» Української РСР від кремлівського центру. Вона була повністю позбавлена таких атрибутів суверенності, як автономний національний ринок, самостійна фінансова система, інфраструктура забезпечення зовнішньої політики. Щоправда, поразки на першому етапі Другої світової війни змусили правлячу комуністичну партію здійснити певну переорієнтацію своєї національної політики з врахуванням етнополі- тичних реалій. Апеляція до національних почуттів була розрахована переважно на росіян, але й Україна дістала цілий ряд зовнішніх атрибутів суб’єктності. Створення українського наркомату закордонних справ, деякі преференції для церкви, запровадження ордена Богдана Хмельницького відкрили шлюзи для поширення в масах ідей національного самоусвідомлення. У цьому ж напрямі діяло усвідомлення того, що