Національно-культурне відродження наприкінці XVIII – XIX ст.

 

1. Український театр, видатні актори, драматурги. Розвиток оперного мистецтва.

2. Розвиток української класичної музики.

 

 

18 століття – час розквіту вертепу. В театральній діяльності існував поділ на «верхній світ» та «нижній світ». Вистави «верхнього світу» належать до трагедійно – драматичного серйозного шару дійсності (вистави писали і виконували професіонали, твори були присвячені проблемам суспільства тощо), то «нижній світ» сприймається суспільством як розвага.

Аналогічний поділ існував і в шкільній драматургії. Поряд із серйозними драмами та трагедіями, що писалися викладачами Києво – Могилянської академії, які присвячувалися святам, визначним подіям, також писали і твори для «нижнього світу».

Популярність «нижнього поверху» театру цієї доби пов'язана з сміховою фольклорною культурою та з використанням народної мови – все це дає підставу розглядати цей театр як народний, український.

Вертеп крім сміхових сюжетів також ілюстрував і євангельські сюжети, але ніколи ні Христос, ні Богородиця не були дійовими особами.

Особливостями шкільного театру було те, що в ньому грали аматори з школярів, тобто найосвіченіших кіл тогочасного суспільства, глядачами здебільшого були також освічена інтелігенція, включаючи запрошених гетьмана та старшин.

Серед відомих вистав «верхнього світу» можна відмітити вистави «Цар Ірод», «Цар Максиміліан», «Разговор Великороссии с Малороссией» (1762р.). У другій половині 18 століття у Києвсько – Могилянській академії було заборонено театральні дійства, що призвело до зникнення в подальшому шкільного театру.

Український театр його класичної доби починається з аматорських гуртків другої половини 19 століття, які ставлять здебільшого «Наталку Полтавку» (П'єса Котляревського «Наталка Полтавка» стала об'єктом натхнення багатьох музикантів. Популярне опрацювання п'єси зробив Алоїз Єдлічка, у 1857 році нову музичну обробку зробив Опанас Маркович та й у 1889 році найбільш вдала музична обробка, в якій вона виконується і понині, зроблена Миколою Лисенком), «Сватанія на Гончарівці» та «Назара Стодолю» Шевченка. Таким був гурт під керівництвом учителя В. Лободи з Полтави, а в Чернігові існувало «Товариство, кохаюче рідну мову» під головуванням Л. Глібова. В кінці 50 – х років починається діяльність у Бобринці Марка Кропивницького.

Аматорський гурт при Громадському клубі був творінням відомої єлизаветградської сім'ї Тобілевичів: Марія (сценічне прізвище Садовська), Панас (Саксаганський), Микола (Садовських) та Іван (Карпенко – Карий). Постійна театральна група Кропивницького – Тобілевичів складалася на базі гуртка в Кременчуці. А з 1882 р. починається історія українського класичного реалістичного театру, який народився з об'єднання сил Кропивницького, Тобілевичів та інших акторів. Величезним надбанням групи була Марія Знаковецька, з якою незабаром одружився Микола Тобілевич. Ця аматорська група встановила близькі стосунки з групою Києва, якою керував Михайло Старицький.

Впродовж другої половини 19 століття для театру багато пишуть: М. Кропивницький («Дай серцеві волю, заведе в неволю» – 1863р., «Дві сім'ї», «Зайдиголова», «Пошились у дурні», «По ревізії» тощо), Іван Карпенко – Карий («Новобранець», «Бурлака», «Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Хазяїн», «Наймичка», «Сава Чалий» тощо), М. Старицький («Не судилося», «Богдан Хмельницький», «Талан» тощо) та багато інших. Також пишуть для театру багато українських письменників, серед яких можна відмітити Панаса Мирного («Лимерівна» – 1883р.), Нечуй – Левицький («На кожумяках»- 1895р.) та інші. До класичного українського музичного театру також належить опера С. С. Гулака – Артемовського «Запорожець за Дунаєм». В 1863 році вона йшла в Маріїнському театрі, в 1864 – 1865 роках – у Великому театрі в Москві. В українському театрі вперше її спробував поставити Старицький у 1884 році в Ростові.

 

 

Осередком музичного життя у 18 столітті була Києво – Могилянська академія. В 1737 року засновано при Харківському колегіумі музичні класи під проводом Конашевича. Складалися рукописні «Богогласники», збірники кантів, які співали спудеї Києво – Могилянської академії. На початку 18 ст. у Львові вперше надруковано нотний «Ірмолой». Існувала також Січова співацька школа, яка готувала фахівців для церковних хорів.

Також важливим осередком музичного життя України був двір К. Розумовського в Глухові. Капельмейстером при дворі гетьмана був Андрій Рачинський, з Підляшшя, колишній капельмейстер єпископської капелі у Львові. З його школи вийшли видатні композитори: Артем Ведель, М. Березовський, Д. Бортянський та інші.

У ІІ половині 18 століття поширюються романси на основі кантів (релігійних пісень) та народні пісні, які виконували під різні інструменти (гітару тощо).

У 20 – х роках 19 століття музика набуває рис романтизму. Стають поширеними такі жанри як опера, пісні; їм характерне ліричне звучання, емоційне піднесення, використання елементів фольклору.

На початку 19 століття з'являються перші симфонії («Українська симфонія» та інші). На західноукраїнських землях національний музичний репертуар поповнюється творами М. Вербицького, І. Лаврінського. У середині та другій половині 19 століття слід відмітити діяльність Петра Ніщинського (музика до п'єси Шевченка «Назар Стодоля», «Вечорниці», «Ой закувала та сива зозуля») та Миколи Лисенка, засновника великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом і матеріалом опери («Різдвяна ніч», «Тарас Бульба» та інші). Період після М. Лисенка характеризується інтересом до вокальної музики, до хорової, яка спирається на народну музику (К. Стецько, М. Леонтович, Я. Степовий та інші). В народних вокальних традиціях написаний і гімн України – «Ще не вмерла Україна» (1862р.).

 

 

Зростання національної свідомості в Західній Україні в першій половині XIX ст. «Руська трійця»

З усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політики «освіченого абсолютизму», нових європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Галичині з'являється перше покоління будителів, яке майже цілком належало до середовища греко-католицького духовенства. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемишльського владики – єпископа М. Левицького згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції – І. Могильницький, Й. Левицький, Й. Лозинський, А. Добрянський, І. Лаврівський, І. Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва, вживаючи заходи щодо створення початкових шкіл для місцевого населення.

Найбільшого розмаху діяльність перемишльського гуртка набрала після призначення в 1818 p. перемишльським єпископом І. Снігурського. До 1832 р. під його покровительством відкрилося бл. 400 шкіл. У1817-1821 pp. було видано декілька підручників. Автором більшості з них був І. Могильницький. Вів же став автором першої в Галичині «Граматики» української мови і наукового трактату «Відомість о руськім язиці». У них він спростував хибні уявлення про український народ та його мову й аргументовано визначив українців як один із східнослов'янських народів із власною мовою, поширеною на всіх (східних і західних) українських землях. Виходять друком перші збірки народної творчості: «Пісні польські й руські люду галицького» В. Залеського (1833), «Руське весілля» Й. Лозинського (1835). Одночасно в Галичині поширюються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії «Енеїди» І. Котляревського.

Та справжнє українське національне відродження в Галичині почалося в 30-х роках XIX ст. під впливом ідей романтизму й слов'янського відродження, які поширювалися через чехів та поляків, твори нової української літератури в Російській імперії, українські етнографічні й історичні видання. Піонерами національного відродження в Галичині стали вихованці Львівської духовної семінарії, члени гуртка «Руська трійця» (1833-1837) М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, які були дітьми священиків і самі стали священиками. Ще на

шкільній лаві вони захопилися ідеєю відродження слов'янських народів і під впливом українського письменства в Російській імперії розгорнули діяльність щодо українського відродження в Галичині. До гуртка «Руська трійця» входили також Г. Ількович, М. Кульчицький, М. Устиянович та ін.

Головне завдання гурток вбачав у тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою «підняти дух народний, просвітити народ». Його члени займалися збирацькою, дослідницькою, видавничою діяльністю, літературною творчістю. Велике значення мала їхня боротьба за утвердження народної мови у національній літературі та впровадження її у повсякденний вжиток інтелігенції, церковні проповіді тощо.

Найзначнішою заслугою «Руської трійці» було видання наприкін. 1836 р. у Будапешті альманаху «Русалка Дністровая», який складався з фольклорних і власних творів видавців і був написаний народною мовою. Головною тут була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною. Однак із тисячного, накладу до читачів дійшли лише 200 примірників, решту було конфісковано владою, щоб перешкодити поширенню національної ідеї в краї.

Після заборони австрійськими властями «Русалки Дністрової» і виходу М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького з Львівської семінарії «Руська трійця» розпалася. Та її діяльність не була даремною. Вона започаткувала нову демократичну культуру в Галичині. Прогресивні ідеї «Руської трійці» все більше захоплювали галичан.