Національно-патріотичні заходи Радянськрї влади щодо активізації оборонних і наступальних дій (середина 1941 – середина 1944 рр.)

Безпосереднє відношення до посилення російського чинника у національній політиці влади мало запровадження нового державного гімну СРСР, замість «Інтернаціоналу». У ніч на 1 січня 1944 р. він вперше прозвучав на радіо, а 15 березня був затверджений Верховною Радою. Створення нового гімну стало наслідком зміни курсу ідеології, національної і міжнародної політики. «Інтернаціонал» перестав виконувати свою ідейно-пропагандистську роль в державі, яка поставила свої національні інтереси вище інтернаціональних. Натомість, новий гімн зумовив позитивну реакцію у союзників, хоча «Інтернаціонал» був залишений як партійний гімн ВКП (б). І хоч курс національної політики був відкоригований у бік посилення національно-патріотичного фактора, радянське керівництво постійно демонструвало, що повної докорінної відмови від комуністичних ідеалів не відбулося.

Радянська пропаганда, спрямована на комуністичне виховання населення, як і раніше намагалася обійти стороною проблему колабораціонізму на окупованій території СРСР, не визнавала наявність у країні «п’ятої колони» в особі своїх громадян. Її розгром ставився в заслугу політиці репресій 1930-х рр., коли країна була очищена «від шпигунів, вбивць і шкідників, на сприяння яких так розраховували німецькі фашисти». В документах партії й уряду зазначалося, що «ні в одному з народів СРСР німецько-фашистські розбійники не знайшли і не могли знайти жодної підтримки», а також не змогли «розпалити національну ненависть між народами, посварити їх між собою, відірвати і протиставити народи». Пропаганда намагалася представити факти колабораціонізму як «нікчемні винятки», намагаючись приховати їхні причини, стверджувала, що гітлерівці «не можуть підібрати у так звані “місцеві органи” людей з корінного населення» [27, 43].

Між тим, 1942-1943 рр. у тилу СРСР спостерігалося значне зростання антирадянського повстанського руху, особливо в Україні, Прибалтиці та регіонах Північного Кавказу після відходу фронту на захід. Щоб зашкодити боротьбі ОУН-УПА за визволення України, внести у їх діяльність розкол, сталінський режим, спільно з німецькою окупаційною владою, розпалив українсько-польську ворожнечу у західних областях й особливо на Волині. Вони штучно роздмухували це вогнище міжнаціональної «вендетти», в якій з обох сторін загинуло щонайменше 100 тис. безневинного мирного українського і польського населення. Найяскравіші вияви національно-визвольної боротьби повстанських груп на Північному Кавказі були у другій половині 1942 р., в очікуванні приходу гітлерівців і під час їх максимального просування на Кавказ. В Адигеї, Карачаї, Кабарді, Чечено-Інгушській АРСР були виявлені факти недружнього ставлення до Червоної армії і партизан, відкриті антирадянські висловлювання, побажання «щоб прийшли німці», придбання населенням зброї [28, 3]. Певна частина національних партійно-радянських кадрів республіки, перед очікуваним вступом гітлерівців, залишала роботу, переходила на нелегальне становище, приєднувалася до повстанців. Було відзначено масове дезертирство в армії.

Інший негативний аспект міжнаціональних відносин, що виявився у цей період війни – чиновницький і побутовий антисемітизм. 17 серпня 1942 р. УПІА ЦК ВКП (б) направило керівництву партії і держави «Доповідну записку про підбір і висунення кадрів у мистецтві», в якій стверджувалося, що «в управліннях Комітету у справах мистецтв і на чолі багатьох установ російського мистецтва виявилися неросійські люди, переважно євреї», і наводився список цих осіб. Управління пропонувало «розробити заходи з підготовки та висунення російських кадрів», а також провести «часткове оновлення керівних кадрів в окремих установах мистецтва» [29, 27]. Деякі дослідники вважають, що існували якісь таємні інструкції, що з’явилися в ЦК ВКП (б) у 1943 р., де вимагалося «обмежити висунення євреїв». [30, 161].

Обурення єврейської громадськості було зумовлене також фактами замовчування участі євреїв у війні, коли у даних про нагороджених не наводилося число представників єврейської національності [31, 38]. 2 квітня 1943 р. керівництво ЄАК направило А. Щербакову лист, в якому зазначалося, що таке мовчання «грає на руку ворожим елементам як у СРСР, так і за кордоном», і «може бути підхоплене гітлерівськими агентами, які поширюють злісні чутки про те, що “євреї не воюють”« [29, 35]. У 1943 р. були опубліковані дані про нагороджених воїнів єврейської національності, яких на січень 1943 р., за різними оцінками, було 6767 або 7667 осіб [32, 145]. Як не дивно, євреї знаходилися в лідерах за кількістю нагороджених після росіян, українців і білорусів. Більш того, станом на 1 червня, євреї випередили білорусів і вийшли на 3 місце за нагородженими. Водночас у повідомленнях НКВС причинами сплеску антисемітизму вважалися «зараження» населення нацистською пропагандою, «невдоволення окремих місцевих мешканців ущільненням житлової площі, підвищенням ринкових цін і прагненням частини евакуйованих євреїв влаштуватися в систему торгівлі, постачальницьких і заготівельних організацій», де вони і до війни переважали [29, 32-33].

Таким чином, прагматичний характер національної політики радянської влади полягав у посиленні російського національного чинника, визначенні російського народу не тільки як «великого», «першого серед рівних», але й як «старшого брата інших народів СРСР», які іменувалися «молодшими братами», але «рівними серед рівних». Сталінський режим, завдяки цьому, намагався скріпити не лише дружбу народів, а насамперед – їх бойову єдність на фронтах війни. Натомість від середини 1941 до середини 1944 рр., незважаючи на окремі позитивні тенденції та зрушення в національній політиці й міжетнічнних відносинах, етносоціальна ситуація у СРСР набула забарвлення національними кольорами антирадянських повстань і антисемітизму. Національно-визвольні рухи етнічних спільнот України, республік Прибалтики, Північного Кавказу, Калмицької АРСР, Азейбарджанської РСР тощо, їхні прагнення співпрацювати з німецькими окупантами у досягненні визвольної мети, згодом вплинули на прийняття радянською владою злочинних рішень щодо цілих етносів, зокрема про депортацію окремих народів і національні утиски.