Наркоманія: проблема залежності. Генетика алкоголізму

Було проведено три серії таких досліджень у трьох різних країнах, що дає змогу порівняти біологічну спадковість із соціальним пізнанням стосовно формування алкогольних звичок. Більшість дітей у цих дослідженнях була усиновлена у віці до шести місяців. У результатах усіх трьох досліджень була зазначена стійка послідовність патернів.

Дослідники встановлювали біологічну сімейну історію алкоголізму і дізнавались, чи був алкоголізм у прийомних батьків. Потім вони вивчали дітей упродовж їхнього дорослішання з точки зору відповідності рівня їхньої схильності до алкоголізму рівню вживання алкоголю біологічними чи прийомними батьками. У деяких прийомних дітей були біологічні батьки з алкоголізмом, у інших – ні. Так само, коли вони почали жити у прийомних батьків, то трапилося так, що у деяких прийомних батьків був алкоголізм, а в інших – ні. Тобто були всі можливі комбінації. Це дослідження допомогло відповісти на два запитання: «У кого може розвиватися алкоголізм?» та «Чому алкоголізм відтворюється у родинах?».

Розглянемо спочатку результати стосовно дітей, чиї біологічні батьки не мали алкоголізму. Усі ці прийомні діти були дітьми осіб, що не мають алкогольної залежності. Деякі з них зростали у родинах, де серед прийомних батьків був алкоголізм, інші – там, де його не було. Результати показали, що обидві групи дітей мали приблизно однаковий рівень алкоголізму, безвідносно до того, чи жили вони з батьками, що мали алкоголізм, чи ні. Факт проживання з батьками, хоча б один з яких має алкоголізм, не збільшував ризик розвитку алкоголізму.

Інколи людям важко повірити в результати цього дослідження. Багато досліджень показали, що діти тих батьків, котрі мають алкогольну залежність, і які виховувалися усиновителями з алкоголізмом, не здобували такої згубної звички частіше, аніж діти осіб з алкогольною залежністю, що виховувалися усиновителями без алкоголізму. Одне з досліджень навіть вивчало братів, один з яких був усиновлений, а інший – залишався в родині, де мали проблеми з алкоголізмом. Воно засвідчило, що у синів осіб, котрі мають алкогольну залежність, яких виховували окремо від їхніх батьків, алкоголізм розвивався з такою самою частотою, як і у їхніх братів, що виховувалися біологічними батьками з алкоголізмом.

Найбільш очевидним з того, про що тут вже згадувалося, є висновок, що ані емоційний біль, ані завчена поведінка (як-то пияцтво) не можуть пояснити існування алкоголізму в родинах.

Це не означає, що пияцтво батьків зовсім не впливає на дітей. Це лише означає, що воно не обов’язково впливає, як вважалося. Рівень вживання батьками має певний вплив на те, який вибір робитиме дитина стосовно вживання.

Проблеми, що виникають у результаті пияцтва когось із батьків, можуть завдати дитині емоційного болю. Дослідження доводять, що це може впливати на вибір дитини стосовно вживання, але іншим чином, ніж більшість людей може собі уявити. Діти батьків, які надмірно вживають алкоголь, але не мають алкоголізму, схильні вживати більшу кількість алкоголю, ніж їхні однолітки. Діти стають свідками батьківського пияцтва, але не бачать ніяких проблем, пов’язаних з цим лихом, і, можливо, не бачать причини, чому їм треба знижувати власний рівень вживання. Але діти батьків, що мають алкоголізм, частіше або утримуються, або п’ють так само, як і їхні однолітки, не більше. Діти осіб з алкоголізмом не лише стають свідками батьківського пияцтва, а й, можливо, також переживають біль чи втрати через це пияцтво, що, ймовірно, призводить до того, що їхній рівень вживання менший від очікуваного.

Проблема тут полягає в тому, що норми вживання алкоголю в групах однолітків є занадто ризикованими для певної категорії людей, що мають нижчий пороговий рівень алкоголізму. Тому вони переступають цей поріг, навіть вживаючи таку саму кількість алкоголю, як і їхні однолітки. Можливо, для розвитку алкогольної залежності їм вистачить і цього.

Діти батьків з алкогольною залежністю мають більше проблем, пов’язаних із вживанням алкоголю, ніж їхні однолітки, що п’ють таку саму кількість, але чиї батьки не страждають на алкоголізм.

У найбільшому дослідженні з прийомними дітьми вчені дійшли висновку, що вживання алкоголю залежить від соціальних і психологічних чинників, але ступінь ризику розвитку алкоголізму обумовлений генетично. Аби переступити поріг алкоголізму, необхідно тривалий час вживати алкоголь у ризикованій кількості. Численні дослідження підтверджують ці висновки.

 

 

Параноїдний розлад особистості (параноїдальна психопатія) характеризується надмірною чутливістю до невдач і відмовлень; підозрілістю і загальною тенденцією до перекручування фактів шляхом неправильного тлумачення нейтральних чи дружніх дій інших людей як ворожих чи презирливих; тенденцією постійно бути незадоволеним кимсь, нездатністю вибачати образи, заподіяння шкоди; войовничо-педантичне ставлення до питань, пов'язаних з правами їх особистості; невиправдані підозри, які постійно відновлюються, щодо сексуальної вірності статевого партнера; тенденції до переживання своєї підвищеної значущості, що виявляється в постійному занесенні того, що відбувається, на власний рахунок. Основною ознакою параноїдних особистостей є схильність до створення надцінних ідей, які в подальшому впливають на їхню поведінку.

Надцінні ідеї на відміну від маячних тісно пов'язані з реальними подіями і більш конкретні за змістом.

Згідно класифікації МКХ-10 параноїдний розлад особистості (F60. 0) має наступні властивості.

1. Клінічні діагностичні критерії: задовольняються загальні критерії.

легка образливість, надмірне реагування у фруструючих ситуаціях;

постійна незадоволеність кимось або чимось;

підозрілість і перекручування фактів, тлумачення нейтральних або приятельських дій оточення як ворожих або, презирливих;

невиправдана недовіра друзям, партнерам, уявлення, що його використовують або завдадуть шкоди;

безпідставне войовничо-надцінне відстоювання своїх прав особистості;

невиправдані підозри сексуальної невірності партнера;

відчуття особистісної підвищеної значущості.

2. Патопсихологічні діагностичні критерії:

порушення або перекручування системи ціннісних і індивідуально-значущих орієнтацій – опитувальники значущих пріоритетів.

порушення цільової і мотиваційної структури діяльності.

зміни емоційно-афективної сфери.

3. Параклінічні методи дослідження – специфічних змін не виявляється.

Параноїдальний розлад являє собою психічне порушення, що характеризується підозрілістю і добре обгрунтованою системою надцінних ідей, які набувають при надмірній виразності характеру марення. Ця система звичайно не змінюється, вона була б зовсім логічна, якби вихідні патологічні ідеї були правильні.

Оскільки деградація у хворих на параноїдальний синдром найчастіше відбувається лише на кінцевих стадіях захворювання (їм найчастіше вдається отримати видимість реальності своєму маревному мисленню, втягуючись у судові процеси або інші види діяльності), вони рідко виявляються в психіатричних лікарнях. У хворих на параноїдальні розлади немає вигадливої поведінки, емоційної нестабільності, гротескних галюцинацій і незвичайних ідей, які відмічаються при інших психопатологічних станах. Багато хто з них здатні підтримувати, хоча б поверхово, економічну й соціальну адаптацію. Проте коли їх спонукання приходять у конфлікт із суспільним благополуччям, стає очевидно, що необхідна госпіталізація.

Параноїдальні розлади часто пов'язані з органічною патологією (церебральним атеросклерозом, сенільними психозами) або ж з функціональними психозами, зокрема із шизофренією. Марення при параноїдальних розладах мінливе і не настільки логічно пророблене, як при параної. Крім того, його можуть супроводжувати галюцинації, зміни емоційних станів і соціально неприйнятна поведінка. Найчастіше хворими на них є людьми, які залежать від наркотичних засобів.

Лікування параноїдальних розладів залишається незадовільним. Основна причина полягає в тому, що хворі на них рідко звертаються по допомогу. На сьогодні у медицині немає специфічних способів лікування цих станів. В Україні одним з методів лікування даного захворювання є хіміотерапія, для полегшення стану хворого також важлива його соціальна адаптація (індивідуальна психотерапія, регулярні зустрічі з лікарем і встановлення довірливих відносин з ним, а також сімейна підтримка).

 

 

Зейгарник Б. В. Патопсихология: Учеб. пособие для студ. высш. заведений. – М. : Издательский центр «Академия», 2003. – С. 73-100

Клиническая психиатрия / Под ред. профессора Н. Е. Бачерикова. – К. Здоровья, 1989. – С. 54-58

Левченко И. Ю. Патопсихология: Теория и практика: Учеб. пособие для студ. высш. пед. учеб. заведений. – М. : Издательский центр «Акадкмия», 2000. – 232 с.

Середина Н. В., Шкуренко Д. А. Основы медицинской психологии: общая, клиническая, патопсихология / Серия «Учебники, ученые пособия». – Ростов-на-Дону: «Феникс», 2003. – 512 с.

Справочник по психиатрии / Под ред. А. В. Снежневского. – М. : Медицина, 1985. – 416 с.