Наукова культура у вітчизняній філософії другої половини ХХ століття

У підпункті 2.2.1. - "Антропологічна реконструкція гносеології", зазначається, що позиціювання ідеї антропологічного виміру наукової культури було започатковано в дослідженнях В.І. Шинкарука. На відміну від П.В. Копніна, котрий, реформуючи апарат діалектичної логіки і гносеології, висловив ідеї про доповнення останніх поняттям істини, свободи, краси. У розвідках В.І. Шинкарука було здійснено відродження думки в антропологічно-екзистенціальному руслі. Поняття гносеології в його роздумах споріднювалось з наукою, яка, аналізуючи основні передумови формування когнітивної діяльності, перш за все виходила на рівень пояснення світоглядної сутності людини.

У підпункті 2.2.2. – “Свобода та пізнавальна діяльність, як світоглядно-антропологічні категорії наукової культури", автор досліджує утвердження змістовного збагачення антропологічного виміру наукової культури в контексті ідей І.В. Бичка. Наскрізною думкою філософа, стала ідея про визначення горизонталі людського світовідношення, пізнавальної діяльності - свободи. Даний феномен представив своєрідні духовні обрії розвитку людського мислення, смислові нашаровування предметно-діяльнісного відношення людини до світу, що безперечно, позитивно вплинуло на актуалізацію у вітчизняній філософській думці кінця 80-х - середини 90-х років ХХ століття проблем внутрішньої, смисложиттєвої означеності проблемності буття - екзистенції. У його працях центральною вияскравлює ідея духовного смислотворення людиною власного життя, а відтак і науки, світу культури та наукової культури.

У підпункті 2.2.3. - "Духовний світ людини: науково-раціональна реконструкція", аналізуються закономірності розвитку людини як істоти віталістичної, духовної і розумної - це основні інтенції думки, що уможливили формування іншого зрізу наукової культури. Маються на увазі теоретичні розробки Є.К. Бистрицького, В.А. Малахова, С.В. Пролеєва, В.Г. Табачковського, В.І. Шинкарука, Н.В. Хамітова та ін., щодо розвитку антропоцентрично-насиченого образу науки. Найголовніше, у цей період поняття науки було проаналізовано невід’ємно від історичних, соціально-культурних параметрів людського існування. У першу чергу, це спонукало до пробудження уваги дослідників відносно науки як досконалої форми не лише раціонального пояснення світу, а когнітивно-світоглядної дійсності, зорієнтованої на висвітлення ціннісних, смислових горизонтів суб'єкта пізнавальної діяльності, як вузлового моменту наукової культури.

У висновках на основі здійсненого автором системного аналізу наукової культури у вітчизняній філософії другої половини ХХ століття - подано основні підсумки роботи, що висвітлюють її сутнісний зміст.

Визначальною специфікою для розкриття теми дисертації стали два підходи критично-історичний і проблемно-теоретичний. Перший підхід реалізується через вивчення основних проблем творчості показового кола мислителів, а також через генетико-хронологічний аналіз їх творів. Другий підхід - проблемно-теоретичне висвітлення наукової культури реалізується через логіко-концептуальний аналіз раціонально-інтелектуальної та соціально-антропологічної проблематики досліджень українських філософів означеного періоду.

Дослідження поняття наукової культури в українській філософії другої половини ХХ століття, свідчить про те, що українська філософська думка має чітку раціонально-екзистенціальну спрямованість, оскільки в центр свого дослідження ставить проблему розвитку людини, формування її духовного буття у науковому світі.

Наукова культура синтезує посутні характеристики науки і культури, а в її центрі - людина, суб'єкт соціокультурної творчості. Вона закорінена у раціональності науки, у єдності усіх посутніх характеристик останньої як форми знання, виду діяльності, пов’язана із узвичаєнням за даних світоглядних, історичних, культурних умов. Водночас, формування наукової культури в українській філософській традиції досліджуваного періоду (60-90-ті роки ХХ століття) має свої особливості. В українській думці чітко вимальовується своя специфіка розуміння сутності науки як складного, динамічного утворення культури, неперервність останньої з означенням екзистенціального світовідношення людини.

Основними аспектами наукової культури, які знаходились в центрі уваги українських дослідників, були: раціональний, гносеологічний, культурологічний, соціальний та антропологічний. Тому в даній роботі виявлено і проаналізовано найбільш істотні тенденції досліджуваної проблеми, які мали місце в українській філософській думці другої половини ХХ століття, а саме: "логіка науки", "логіка наукового дослідження", "раціональність науки", "наукова теорія", "наукове знання", "мова науки", "стиль наукового мислення", "наукова концепція", "наукова картина світу", "самосвідомість науки", "наукова діяльність", "наукове виробництво", "цілепокладання та ідеали науки", "антропологічна реконструкція гносеології", "пізнавальна діяльність", "свобода", "духовний світ особистості". Автор вважає, що основний акцент в українській світоглядно-антропологічній думці робиться на визначенні посутніх характеристик функціонування науки в контексті культури та зверненні останньої до людини. В наукових доробках (І.В. Бичка, П.В. Копніна, С.Б. Кримського, В.Г. Табачковського, В.І. Шинкарука, О.І. Яценка та багатьох інших) акцент робиться на тому, що наукова культура - це можливість творення наукою нових знань, основа предметно-практичної діяльності, яку уособлює процес розвитку пізнавальних можливостей людини. Для української філософської думки характерним є тлумачення науки як похідної, динамічної форми інтелектуального розвитку людини, яка створює культуру життєвого мислення.

Питання, пов'язані з розвитком проблеми науково-логічної, логіко-методологічної структури досліджень, у працях українських філософів другої половини ХХ століття, ґрунтувались на аналізі внутрішніх трансформацій категоріального змісту науки в контексті людиномірних, світоглядно-гносеологічних важелів існування знання. Останні позитивно вплинули на трансформації історичних типів і форм раціональності у монографіях Г.М. Доброва, Г.А. Заїченка, П.Ф. Йолона, С.Б. Кримського, Л.В. Озадовської, Б.О.Парахонського, М.В. Поповича та ін.

Ми вважаємо, наукова культура зрощує і консолідує пізнавальні можливості людини, в сфері розвитку сучасного наукового мислення. Не треба забувати про те, що стрімке зростання можливостей мислення, так само, як внутрішньо-системна, лапідарна еволюція дослідницьких програм, не повинні заперечувати аксіологічні виміри соціокультурного буття людини, а також, в свою чергу, протистояти імперативним настановам егалітарності і технократизму.

В цілому, проблеми, які