Козацька старшина як нова політична еліта українського народу: причини державотворчого успіху (кінець XVI – перша половина XVII cт.)

 

І. А. Мельничук

У статті подано аналіз причин і перебігу процесу поступової втрати князівсько-магнатською і шляхетською верствами ознак політичної еліти українського суспільства. Показаний глибинній зміст переходу до козацької старшинської еліти ролі еліти нації. Ключові слова: політична еліта, магнати і князі, шляхта, козацька старшина

Проблема, винесена у заголовок статті, є на сьогодні однією з найбільш актуальних не тільки у вітчизняній, а й у світовій історії та політичній науці. Чому стара еліта сходить з політичної сцени? Відповідь ніби лежить на поверхні: тому, що не відповідає вимогам суспільства і часу. За таких умов нація або втрачає надії на власну державність і переходить під зовнішнє управління, або знаходить у собі сили генерувати нову еліту, яка очолює національні змагання і продовжує розвиток держави, наповнюючи її новим змістом. Втім, для українських реалій пізнього середньовіччя – початку Ренесансу процес відновлення державності мав свою специфіку й об’єктивні та суб’єктивні особливості, пов’язані з розвитком нації та її політичної еліти.

Першою особливістю, і це на сьогодні видається головним, стало напрочуд своєчасне, з історичної точки зору, виокремлення з козацького середовища патріотично налаштованої старшинської еліти, яка повела Україну до автономії у складі Речі Посполитої, а згодом і незалежності. Цей процес проходив на тлі двох важливих і доповнюючи один одного чинників – порівняно короткого періоду бездержавності та швидкого витіснення з політичного поля українських князівсько-магнатських родів, які до цього втримували на місцевому рівні відносну українську окремішність.

Від самого початку литовської експансії практично автономну проукраїнську політику під тиском місцевої української еліти та власних інтересів проводили київські, подільські та волинські князі – навіть, якщо етнічно вони були литвинами. Можемо згадати, що на Київщині вся влада була зосереджена в руках нащадків першого удільного київського князя литовського походження Володимира Ольгердовича та його нащадків: сина Івана (до 1435 р.), брата останнього Олелька (1441-1454) та його сина Семена (1454-1470). Київська гілка Ольгердовичів посідала надзвичайно високе місце в ієрархії Гедиміновичів. Сучасники, а за ними й деякі історики новітнього періоду навіть умовно називали державу Володимира Ольгердовича та його нащадків другим Українським королівством. Н. Яковенко підкреслює, що сусіди вважали їх сувереннимиволодарями мало не всієї давньоруської території, «що простягалася від Мозиря на півночі до гирла Дніпра і Дністра на півдні та річки Сіверський Донець на сході» [1, 152]. На Волині місцеву політику і суспільне життя формували 250 українських князівських і панських родів дідичів-землевласників. Як свого часу писав Д. Дорошенко: «Тут сиділи князі Острожські, Сангушки, Чар- торийські, Дубровицькі, Збаражські, Вишневецькі, Норицькі, Воронецькі, Курцевичі, Четвертинські, Сокольські, Мосальські, Любецькі, Ружинські та інші, усе потомки удільних князів, крім них цілий ряд старих панських родів: Боговитини, Монтовти, Загоровські, Семашки, Гулевичі, Чапличі, Козинські – всі вони відігравали видатну роль в політичному й культурному житті краю» [2, 110-111, 138-139]. На Поділлі князь Свидригайло Ольгердович, у рівній мірі державотворець і авантюрист, повів боротьбу за незалежність руських земель, розв’язавши громадянську війну між власне Литвою і українською князівсько-шляхетською елітою (1432 1440-і рр.).

Центральна влада у Вільно, крім прямого військового тиску, не мала інших важелів управління на українських землях, які складали 80% території держави. Співмірною була і частка української еліти у загальній масі політичної верхівки ВКЛ. Така тенденція збереглася і після ліквідації удільних князівств Вітов- том у 1399 р. Українські князі-латифундисти, найбільш заможна та впливова частина яких була патріотами України та православ’я (Острозькі, Вишневецькі), зуміли зберегти за Литовського панування фактичну автономію українських земель, принаймні на контрольованих ними величезних територіях. Вони сконцентрували у своїх руках настільки потужний військовий, економічний та політичний потенціал, що мали змогу розбудовувати у своїх маєтностях проукраїнські соціально-політичні і правові відносини за європейським зразком, мало зважаючи на ставлення до цього центральної влади. До «княжат головних» політично тяжіли й інші півтора десятки найбільш впливових князівсько-магнатських родин України, частина яких була вихідцями з Польщі і Литви: у тривалій боротьбі зі шляхетством та лінією правлячої верхівки на формування нового елітного шляхетського класу вони, здебільшого, виступали єдиним фронтом. Така ситуація дає змогу говорити про латентну державність України протягом всього періоду домінування Литви на наших землях.

Однак, вибудувану зусиллями кількох поколінь князівсько-магнатської еліти стратегічну рівновагу, яка давала змогу зберегти їй особисто свою вагу і вплив, а українській нації – поступальний шлях на засадах збереження української мови і культури, історичної пам’яті і православної віри, було підірвано Третім Литовським Статутом 1588 р. та Люблінською унією 1569 р. Українські землі перейшли під юрисдикцію Польщі, правляча еліта якої мала амбіційні плани побудови Великої Польщі за рахунок Кресових (українських) територій. Рішучу й остаточну перевагу за нових умов отримала шляхта, яка в українських реаліях у загальній масі була орієнтована пропольськи і швидко асимілювалася. Більше того активні й ініціативні ватажки шляхетства з числа найкрупніших панів, формуючи регіональні партії своїх прихильників (і базу для обрання в органи влади), із задоволенням включилися у польський політичний процес та економічні й юридичні змагання за землі і вплив із магнатами-конкурентами. На Галичині, що давно була анексована Польщею, українські традиції збереглися лише в