Вільнодумство Стародавнього світу

Вперше термін «вільнодумство» використав англійський філософ XVIII ст. А. Коллінз (1676-1729 рр.) для, з його точки зору, боротьби з релігійною нетерпимістю, догматизмом і авторитаризмом релігії. В світовій суспільній і природничонауковій думці обґрунтовувалося право розуму міркувати про все вільно, у тому числі й про релігію. В стародавні часи зародилося, а в подальшому концептуально оформилося серед багатьох видатних діячів переконання в тому, що вільнодумство є найкращим способом пошуку істини.

З історичним розвитком вільнодумства змінюється і його зміст. Воно може проявити себе в м'якій формі «релігійного індиферентизму» або «антирелігійного скептицизму», внутріконфесійного «інакомислення» або «богоборчества», філософських течіях «пантеїзму», «деїзму» або теорії «двоякої істини», соціально-політичній реакції «антиклерикалізму» або «релігійного нігілізму», радикальних варіантах «атеїзму». З свого боку, релігія в особі її окремих діячів радикально реагувала на розвиток вільнодумних ідей. Однак, в кінцевому підсумку, загострений варіант протистояння релігії і вільнодумства не вирішував їх співіснування в системі духовної культури. 1 тільки з виникненням демократичних суспільних інституцій і формуванням конституційно-правового принципу свободи совісті вдалося толерантно врегулювати співіснування релігійних і вільнодумних ідей, відносячи їх до сфери внутрішніх переконань кожної людини та її права сповідати будь-яку релігію або вільно мислити.

Перші прояви критичного ставлення до релігії, елементи вільнодумства знаходимо серед літературних пам'яток Стародавнього Сходу. Найдавнішими є «Бесіда пана з рабом» (Дворіччя, кінець III – початок II тис. до н. е.) і «Пісня арфіста» (Єгипет епохи Стародавнього царства). В них ставляться під сумнів ідеї особистого безсмертя й існування потойбічного світу, критикується аскетизм.

Більш складним пам'ятником давньоєгипетського вільнодумства є «Бесіда розчарованого зі своїм духом». Це складний філософський твір. Людина, розчарувавшись у житті, хоче накласти на себе руки, але дух відмовляє її, намагається переконати віддатися благам життя і в цій суперечці висловлює більш тверезий погляд, ніж людина.

Розвиток вільнодумства в Індії, а потім Китаї ставить критику релігії на філософську основу. Твори давньоіндійських філософів-матеріалістів до нас не дійшли. Вони згадуються лише у пізніших джерелах, де матеріалістичні погляди викладаються з метою спростування. Відома школа локаята, або чарвака, ще з давніх часів виступала проти релігійно-ідеалістич-ного розуміння природи і людини. Чарваки стверджували, що всі речі в природі складаються з чотирьох елементів: повітря, вогню, води і землі. З їх комбінацій створюються не тільки фізичні об'єкти, а й усі живі організми, які після смерті повертаються до тих самих елементів.

Важливий етап у розвитку вільнодумства в Китаї пов'язаний з іменем Ван-Чуна (І ст. до н. е.). Головним його твором є «Критичні міркування». В ньому Ван-Чун заперечував принципову відмінність між органічною і неорганічною частинами світу, між людиною і твариною.

Сумнів щодо релігії в країнах Стародавнього Сходу мав обмежений, поверховий характер, він торкався лише окремих сторін релігійного світорозуміння. Світоглядна непослідовність, фрагментарність, відсутність стрункого вчення про релігію не применшує значення антирелігійного скептицизму далекої давнини – без нього не було б матеріалізму Демокріта, Епікура, Лукреція, які узагальнили досвід полеміки античної культури з релігією, навіть якщо ця полеміка виявлялася у скепсисі по відношенню лише до деяких положень релігії.

Найбільшого розвитку вільнодумство набуває в античній Греції. Саме тут VI ст. до н. е. в результаті перемоги рабовласницької демократії і перетворення раба на головну продуктивну силу склалися -сприятливі умови для бурхливого розвитку науки, філософії, літератури й інших видів мистецтва. Вільні громадяни Афін, Корінфа, Мілета, Ефеса та інших великих грецьких міст, не зайняті тяжкою фізичною роботою, мали можливість займатися розумовою працею.

Вже у VI ст. до н. е. представники так званої мілетської школи Фалес (625-547 рр. до н. е.), Анакси-мандр (бл. 610 – після 547 рр. до н. е.), Анаксимен (585-525 рр. до н. е.) розглядали світ як саму по собі зрозумілу єдність різноманітних явищ природи і вбачали її в існуванні певної матеріальної першопричини всього існуючого.

Погляди мілетської школи знайшли свій подальший розвиток у вченні батька діалектики Герак-літа (бл. 540-480 рр. до н. е.), який, стверджуючи ідеї вічності й несотворимості світу, зазначав: «Світ, єдиний з усього, не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає».

Одночасно з Гераклітом у стародавній Греції жив поет і філософ Ксенофан (бл. 565-473 рр. до н. е.), який висловив думку, що люди створюють собі богів за своєю подобою. «Якби бики і леви мали руки, щоб, подібно людям, створювати твори мистецтва, то вони також стали б зображати богів і надавати їм таких форм тіла, які мають самі».

З появою Демокріта (460-370 рр. до н. е.) і його школи починається новий етап розвитку вільнодумства. Демокріт – перший енциклопедичний розум стародавнього світу. На відміну від мислителів мілетської школи, які шукали першооснову світу в якомусь конкретному началі (воді, повітрі, вогні), вчення Демокріта являло собою сформований матеріалістичний світогляд. Виходячи з визнання вічності і незнищи-мості матеріального світу як аксіоми, що не потребує доведення, Демокріт приходить до висновку про існування первинних «цеглинок» – атомів. Нескінченна кількість рухомих атомів і порожнеча, де відбувається цей рух, є, на його думку, природною об'єктивною реальністю. Атоми неподільні, без'якісні, але відрізняються один від одного за формою, розміром і вагою. Всі речі, в тому числі й душа, створені з комбінацій атомів, розпад яких означає смерть. Полемізуючи з релігійним вченням про доцільність у природі, Демокріт протиставляє йому ідею причинності й закономірності.

Демокріт висловив також думку про походження живого з неживого, про різноманітність світів. Він перший дійшов висновку, що релігія виникла з незнання природи, що саме «страх створив богів». Атомістична теорія Демокріта, яка не лишала місця для дії надприродних сил, справила великий вплив на подальший розвиток вільнодумства аж до його радикального, марксистсько-ленінського варіанта – атеїзму.

До видатних вільнодумців минулого належить також Епікур (бл. 341-270 рр. до н. е.), який гостро критикував античну релігію і вважав обов'язком філософів звільнити людство від страхів і забобонів, які є результатом віри у надприродне.

Епікур виступав проти релігійного подвоєння світу. Він вчив, що у Всесвіті існують тільки порожнеча і атоми, з комбінацій яких утворюється реальний світ. В цьому процесі не потрібна участь богів. Епікур також виступав проти ідеалістичного твердження щодо існування безсмертної душі.

У своїх висловлюваннях Епікур не заперечував існування богів, щоб не бути обвинуваченим у зневазі до них. Але він так характеризував богів і їх роль у житті людства, що мимоволі напрошувався висновок про заперечення релігії. «Ми повинні визнати, – говорив Епікур, – що бог бажає усунути зло з цього світу і не може, або може і не хоче, або, нарешті, і може, і хоче. Якщо він хоче і не може, то він не всемогутній, але це безсилля, яке противно природі бога. Якщо він може і не хоче, то це свідчення злої волі, що не менш противно природі бога. Якщо він хоче і може, що є єдиним з припущень, яке може бути застосоване до бога, то чому ж в такому разі на землі існує зло?»

Ідеї Епікура розробляв і поширював видатний римський філософ Тіт Лукрецій Кар (99-55 рр. до н. е.) – автор славетної поеми «Про природу речей», єдиної великої праці стародавнього світу, що повністю збереглася. Поема Лукреція Кара являє собою енциклопедію наукових матеріалістичних знань стародавнього світу.

У творі автор намагається дати цілісну картину світу з матеріалістичних позицій, висловлює догадки щодо еволюції дійсності, про природу людської свідомості. Набагато випереджає своїх попередників Лукрецій Кар в розкритті причин виникнення релігії. Розглядаючи релігію як соціальне явище, мислитель вбачає причини її виникнення у безкультур'ї людей, в страхах перед грізними і незрозумілими явищами природи.

Одним з представників стародавнього світу був римський гшсьменник-сатирик Лукіан з Самосати (близько 120 – після 180 рр. н. е.), який у своїх сатиричних творах таврував усі релігійні вчення того часу і був одним із перших критиків християнства.

Як бачимо, ідеї вільнодумства лежать у сивій давнині розвитку людської культури і філософії. Подібно до перших наукових надбань людства і положень матеріалістичної філософії вільнодумство стародавнього світу так само було наївним і безпосереднім.

 

 

Авиценна. Книга знання // Избр. филос. произведения. – М., 1990.

Анаксимандр // Фрагменти ранних греческих философов. – М., 1989. – Ч. 1.

Анаксимен // Там само,

Бейль П. І/ Исторический й критический словарь. – М., 1968. – Т. 1-2.

Бекон Ф. Новий Орган // Сочинения. – М., 1972. – Т. 2. Боккаччо Дж. Декамерон. – М., 1980. Бруно Дж. О бесконечности Вселенной й мира. – М., 1936. Ван Чун /І Антология мировой философии. – М., 1969. – Т. 1. Вольтер. Философские произведения. – М., 1988. Гельвеций К. Об уме // Сочинения. – М., 1974. – Т. 1. Гераклит // Фрагменти ранних греческих философов. – М., 1989. – Ч. 1.

Герцен А. Письма об изучении природні // Сочинения. – М., 1985. -1. 1.

258

Гоббс Т. Основи философии // Сочинения. – М., 1989. – Т. 1.

Гольбах П. Система природи // Избр. филос. произведения. – М., 1964.

Дарвин Ч. Происхождение человека й половой отбор // Сочинения. – М., 1953. – Т. 5.

Демократ // Фрагменти ранних греческих философов. – М., 1989. – Ч. І.

Дидро Д. Племянник Рамо // Сочинения. – М., 1991. – Т. 2.

Дрогобич Юрій // Огородник І. В., Русин М. Ю. Українська філософія в іменах. – К., 1997. – С. 83-84.

Знгельс Ф. Анти-Дюринг // Сочинения. – Т. 20.

Знгельс Ф. К истории первоначального христианства // Сочинения. – Т. 22.