Видатні діячі музичного мистецтва

 

Гвідо Адлер. (01. 09. 1855-15. 02. 1941) – австрійський музикознавець. Виступав пропагандистом творчості Р. Вагнера. Праюцвав на кафедрі музикознавства Віденького університету. Засновник і редактор журналу “Квартальник музичної науки”. Виконав систематизацію галузей науки про музику і розробив програму розвитку музикознавства. Особливу увагу надавав питанням методології історії музыки. Вважав основою історії музики не творчість окремих композиторів чи виконавців, а вивчення стилів. Основні праці: “Стиль в музиці” (1911) і “Метод історії музики” (1919) висунув поняття “стильової критики”. Став редактором фундаментальної праці “Керівництво з історії музики” (1924).

 

 

Піфагор – (580 до н. е. – 500 до н. е.) – давньогрецький філософ, релігійний та політичний діяч, засновник піфагореїзму. Основний внесок у розвиток музики – його вчення про гармонію, яка присутня скрізь у Всесвіті: і в комбінації ритмів астрономічних тіл, за якими вони обертаються в просторі, відомій як «музика сфер», і в мистецтві музики, яка очищує душу. Гармонія встановлена не лише на фізичному рівні, але також і в зв'язках між космічним і моральним порядком. Піфагор увів звичай застосовувати музику для очищення душі й практикував лікування музикою. Деякі мелодії були проти пригнічуючих душу страждань – смутку й мук, другі – проти гніву й злості, а треті – проти пристрастей. Піфагорейцями було відкрито гармонійні співвідношення октави, квінти й кварти, а також числові закони, що ними керують.

 

 

Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій (480-525) – римський філософ-неоплатонік, математик і теоретик музики. Великою популярністю користувався п'ятитомний твір Боеція «Про музику» (De institutione musica), який є основним джерелом відомостей про античну музичну теорію.

 

 

Гвідо д’Ареццо (Ґвідо Аретинський)  (італ. Guido d'Arezzo, Guido Aretino, бл. 990 – бл. 1050) – італійський музичний теоретик. Був бенедиктинським ченцем, учителем хорового співу, протягом деякого часу працював у монастирі в Ареццо. Один з найбільших реформаторів в області музичної практики середньовіччя. Ввів у музичну практику систему сольмізації, 4-хлінійний нотний стан с літерним позначенням висоти звуку на кожній лінії, і ключ. Реформа нотного письма Гвідо д'Ареццо створила передумови для точного запису музичних творів, зіграла важливу роль у розвитку композиторської творчості й лягла в основу сучасної нотації. Заміна невменної системи нотації на нову допомогла також скоротити строк навчання півчих – з десяти до двох років. Теоретично обґрунтував систему гексахордів.

 

 

Філіпп де Вітрі́ (1291-1361) – французький композитор і теоретик музики, який змінив систему музичної нотації та ритміки. Автор трактату «Нове мистецтво» (лат. Ars nova), ім'ям якого називається період в історії західноєвропейської музики. Вітрі належать 9 мотетів, включених до Codex Ivrea, та 5 мотетів зі збірки «Роман про Фовеле». Мотети Вітрі написані здебільшого у витонченій техніці ізоритмії. Паризький і Ватиканський списки «Ars nova» – найповніші конспекти трактату. Ймовірно, трактат «Ars nova» містив першу частину, присвячену аналізу багатоголосої музики XIII століття («Ars antiqua»). Деякі цікаві трактати про контрапункт XIV ст., які належать Вітрі, зараз вважаються анонімними і свідчать про його значення як науковця і авторитетного викладача музики.

 

 

Вольфганг Принц (1641-1717) – німецький композитор і музикознавець. Написав більше 100 музичних творів. Найвідомішими є його музично-літературні праці: “Керівництво з мистецтва співу”, “Збірник музичних та вокальних вправ” (1668), “Музичні вокальні модуляції”, a також його твори про німецьких музикантів XVII ст.

 

 

Жан-Філіп Рамо́ (25. 09. 1683- 12. 09. 1764) – французький оперний композитор пізнього бароко, нині більше відомий як автор творів для клавесину та видатний музичний теоретик. Він розробив власну теорію музичної гармонії. У багатьох підручниках ХХ ст. використовували основи його теорії. Опублікована в 1722 р. книжка «Трактат Гармонії», справила на всіх велике враження і принесла Рамо славу. У 1726 р. було видано не менш впливовий твір «Нова музична теорія». У 1724 і 1729 він також опублікував багато творів для клавесину.

 

 

Йоганн Ніколаус Форкель – німецький композитор і музикознавець. Вивчав право в Геттінгенському університеті і надалі протягом всього життя залишився пов'язаний з ним, виконуючи обов'язки органіста, викладача фортепіано та теорії музики, а потім і музікдіректора; у 1787 р. університет присвоїв йому докторську ступінь honoris causa. Основоположними для наукової історії музики є праці Форкеля «Про теорію музики» (1777) і «Загальна історія музики» (1788). Форкель написав також першу біографію Йоганна Себастьяна Баха (1802), цінність якої в тому, що, в ході роботи над нею, Форкель листувався з синами Баха Вільгельмом Фрідеманом і Карлом Філіпом Еммануелем.

 

 

Карл Франц Фрідріх Кризандер (8. 07. 1826-3. 09. 1901) – німецький музикознавець. Наукова діяльність була присвячена дослідженню і пропаганді творчості Г. Ф. Генделя. У 1856 створив німецьку Генделівську спільноту. Ним написана фундаментальна біографія Генделя. Важливу роль у розвитку музикознаввства відіграли засновані ним “Щорічники музичної науки” і “Квартальник музичної науки”. Також він був редактором “Загальної музичної газети”. Під його редакцією видано “Памятники музичного мистецтва” (1869-1871).

 

 

Фéтіс Франсуа Жозеф (25. 3. 1784-26. 3. 1871), бельгійський музикознавець і композитор. У 1827-1835 видавав у Парижі засновану ним газету «Ревю м’юзікаль». З 1833 – директор консерваторії і капельмейстер королівської капели в Брюсселі. Автор праць з історії і теорії музики і музичної лексикографії, глава бельгійської і французької шкіл музикознавства. Виділяються його біографічний музичний словник (т. 1-8, 1837-44) і «Загальна історія музики» (т. 1-5, 1869-76), які мають історіографічну цінність, не зважаючи на консерватизм деяких його позицій. Ф. – автор опер, симфоній, квартетів та інших музичних творів.

 

 

Микола Павлович Дилецький (бл. 1630-1690) – український музичний теоретик, композитор. Автор праці «Мусикийская граматика» (1675), яка викладає основи партесного співу. Українські вчені вважають, що спочатку робота написана книжною українською мовою, проте пізніше, задля поширення цієї роботи, автор зробив ряд перекладів на російську мову (факсимільне видання одного з рукописів було видано 1979 року у Москві В Протопоповим).

У цій праці Дилецький виступив на захист «вільних» прийомів композиції, розглядаючи музику, як мистецтво творчо живе, емоційно визначне. «Граматика» була першою працею, що узагальнила музично-теоретичні знання, доти засвоювані переважно через усну традицію. Встановлена ним термінологія надовго утвердилася в теоретичній, педагогічній практиці шкіл і композиторів і мала величезне практичне значення та сприяла плідній діяльності багатьох співаків і регентів другої половини XVII й початку XVIII століття. «Грамматика пѢнія мусикийского» вважається першим із збережених наукових творів, в яких описано Квінтове коло.

 

 

Іоанникій Трохимович Коренєв (? – 1681) – диякон у Москві, знавець і композитор партесного співу – виду церковного багатоголосного хорового співу, що виник в Україні на початку 17 століття. Автор музичного трактату «О пении божественном по чину мусикийских согласий», який було доповнено М. П. Дилецьким. У своїй праці виступає прихильником партесного співу та критикує давньоруські хорові співи, хомонію та звучання органів. Прихильник п'ятилінійної нотації, рекомендує гармонічне узгодження звуків у консонансах.

 

 

Максим Созонтович Березовський (16. 10. 1745-22. 03. 1777) – український і російський композитор українського походження, диригент, співак. Класик європейської музики. Березовський відомий як композитор, автор духовних концертів, що написані ним після повернення з Італії (найпопулярніший концерт «Не отвержи мене во время старости»). Він поєднав у своїй творчості тогочасний досвід західноєвропейської музичної культури з національними традиціями хорового мистецтва. Разом із Д. Бортнянським створив новий класичний тип хорового концерту. Духовні музичні твори Березовського охоплюють Літургію, причасні вірші, хвалебну пісню і ряд концертів, із яких збереглася лише невелика частина. Окрім церковнослов'янських текстів Березовський використовував також тексти англійською (хвалебна пісня) та німецькою мовами («Unser Vater»).

 

 

Стефан Бишковський – знавець церк. співу й друкарства; працював у московській друкарні, у 1772 видав церковні нотні збірки у Москві, написав також «Нотную, с краткими примерами, грамматику». У 1766 С. Бишковський (Москва) розробив спосіб набірного відтворення безлінейних нот що відрізнявся великою досконалістю. За цим способом надруковані «Ірмолог», «Октоїх», «Ужиток», «Свята» (видання завершене в 1772).

 

 

Олександр Іванович Рубець (1837-1913), фолкльорист, хоровий диригент і педагог родом з Харківщини; закінчив Петербурзьку Консерваторію (1886), у якій пізніше викладав теорію музики і хоровий спів. Видав зб. «Сборник украинских народных песен» (1870), і «Двести шестнадцать народных украинских напевов» (1872). Автор підручників з теорії музики та хорового співу. Його збірниками користувався П. Чайковський, вибираючи з них мелодії для 2 симфонії, 2 фортепіанового концерту та опери «Мазепа».

 

 

Петр В'ячеслав Іванович (17. 02. 1848-5. 04. 1923) – український і чеський філолог, музичний теоретик, композитор та музичний письменник. Його праці: «Про Піфагорову гармонію сфер», “Наново відкриті пам”ятники грецької музики”, «Елементи античної гармоніки», «Про мелодичний склад арійської пісні», «Про склади, строї та лади в древньогрецькій музиці» – 1901. З його композицій є відомими декілька хорів з акомпанементом оркестру.

 

 

Олександр Миколайович Сєров (11. 01. 1820-20. 01. 1871) – російський композитор і музикознавець, батько художника Валентина Сєрова. Естетичні й теоретичні твердження його праці «Музыка южнорусских песен» («Основа», 1861) мали велике значення для української музичної фольклористики. Сєров записував і використовував у своїх творах українські народні мелодії, компонував оркестрові твори на українські народні теми («Гопак», «Гречаники» тощо).

 

 

Сокальський Петро Петрович (26. 09. 1832-1887) – композитор і фольклорист. У 1862-1863 навчався в Петербурзькій консерваторії, із 1858 в Одесі співрацює і (1871-1876) редагує газету «Одесский Вестник», відновив діяльність Філармонічного товариства, з 1864 організував і очолив хор, який згодом став базою Одеського музичного товариства і музичної школи при ньому. Цінною є праця Сокальського «Руська народна музика, російські і українські в її будові мелодичній і ритмічній і відмінності її від основ сучасної гармонічної музики» (перше російське видання 1888, український переклад 1959). Також написав багато статей і рецензій на музичні теми, залишив спогади.

 

 

Володимир Васильович Стасов (02. 01. 1824-10. 10. 1906) – російський музичний та художній критик, публіцист, історик мистецтва. Друкувався у понад чим 50ти іноземних та вітчизняних виданнях. Був знайомий з багатьма видатними композиторами того часу. Основами передового сучасного мистецтва він вважав реалізм і народність. Стасов боровся проти далекого від життя академічного мистецтва, виступав за реалістичне мистецтво, за демократизацію художнього життя. Він активно брав участь в творчому житті композиторів «Нової російської музичної школи», названої ним «Могутньою купкою». Одним з перших Стасов розпочав систематичну роботу по збиранню і публікації епістолярної спадщини Глінки, А. С. Даргомижського, А. Н. Серова, Мусоргського.