Формування незалежної України

 

ВСТУП

1. Українська державність в часи Київської Русі

2. Визвольна війна хмельницького і продовження формування державності України

3. Формування незалежної України на початку ХХ століття

4. Незалежна Україна

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

Становлення української державності проходило досить складно і суперечливо. Науковці схильні виділяти дві основні складові цього тривалого процесу в часі. Перший великий етап формування держави і права України: від часу появи перших державних утворень на території України у Північному Причорномор'ї і Приазов'ї (те до нової ери) і закінчується часом, який передував Лютневій демократичній революції. В межах цього першого етапу історії держави і права України досить чітко виділяються такі періоди 1) перші державні утворення і право на території Північного Причорномор'я і Приазов'я (середина І тис. до н.е. - V ст. н.е.); 2) становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI - початок XII ст.); 3) держава і право феодально-роздробленої Русі (XII-XIV ст.); 4) суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою іноземних загарбників (кінець XIV - перша половина XVII ст.); 5) формування Української національної держави та її розвиток у період народно-визвольної війни 1648-1654 pp., автономія України у складі Росії у другій половині XVII ст.; 6) суспільно-політичний лад і право України в період обмеження її автономії царатом (перша половина XVIII ст.); 7) кінцева ліквідація царатом автономного устрою України (друга половина XV111 ст.);

8) суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.); 9) суспільно-політичний лад і право України в період проведення в Росії буржуазних реформ (друга половина XIX ст.); 10) суспільно-політичний лад і право України на початку XX ст..

Другий етап історії держави і права України містить такі періоди: 1) суспільно-політичний лад України після перемоги Лютневої демократичної революції (лютий-жовтень 1917 p.); 2) українська національна державність (листопад 1917-1920 pp.); 3) утворення Української радянської республіки, держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної інтервенції; 4) держава і право України в умовах нової економічної політики (1921 - початок 1929 pp.): 5) держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму (1929-1941 pp.); 6) держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 pp.); 7) держава і право України у перші повоєнні роки (1945 - середина 1950-х pp.); 8) держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х - перша половина 1960-х pp.); 9) держава і право України у "Брежнєвський період" неосталінізму (середина 1960-х - середина 1980-х pp.); 10) держава і право України в період "перебудови" (1985-1991 pp.). Другий етап закінчується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу перемогу здобуло одвічне прагнення народу України - створити незалежну суверенну Українську державу.

 

 

Початок державності розпочався саме з Київської Русі. Офіційною датою утворення державності вважається 882 р., коли до Києва об’єдналися два величезних слов'янських політичних центри - Київський і Новгородський. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель. Вже пізніше до князя приєдналися східнослов’янські землі, а також більше 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Київської держави став Олег.

Київська Русь в IX-XIII ст.. об’єднувала фактично усіх східних слов’ян і була однією з найбільших держав середньовічної Європи. Її територія простягалася з півночі на південь – від Балтики та Льодовитого океану до Чорного моря, зі сходу на захід – від Волги до Карпат. У стародавніх літописах ця держава називається «Руською землею» [1].

Протягом першої половини Х ст. київські князі наполегливо й послідовно згуртовували у спільній державі племінні княжіння східних слов’ян. Справу Олега, за свідченням “Повісті временних літ”, 912р. продовжив його наступник Ігор. Він знову приєднав до держави княжіння уличів і древлян, що відпали було після звістки про кончину Олега [4].

На 40 рр. Х ст. припав новий спалах воєнної активності давньоруської панівної верхівки. Київський князь поширив свою владу на східний Крим і Тамань. Ігор вчинив два великих походи на Візантію, що мали на меті як захист південних рубежів, так і забезпечення вигод для руських торгових людей у Константинополі та інших грецьких містах.

Великі й малі війни приносили славу й багатство князям і старшим дружинникам. Водночас вони відривали від мирної праці багато народу, у війнах гинули тисячі людей, що послаблювало економіку держави. Головним же джерелом постачання війська зброєю, харчами, кіньми залишалося стягання данини, яку князі прагнули увесь час збільшувати. Особливо жорстоким було збирання полюддя, що в Х ст. йшло безпосередньо на утримання військової дружини. Саме під впливом своїх дружинників князь Ігор, зібравши один раз полюддя в землі древлян, повернувся туди, щоб стягнути його вдруге, за що був забитий повсталими 944р. Зі смертю Ігоря закінчився перший етап у розвитку державності на Русі.

Єдиний відомий з літопису син Ігоря – Святослав був ще хлопчиком, і на князівський престол сіла його дружина Ольга. Вона жорстоко придушила повстання древлян навесні 945р., штурмом здобувши їх головне місто Іскоростень, забивши древлянських князів і багато воїнів. Водночас