Обґрунтована підозра як критерій правомірного обмеження права на свободу й особисту недоторканність у кримінальному провадженні

 

 

Постановка проблеми. Сучасна теорія кримінального процесу спрямована на дотримання принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями й визначають зміст і спрямованість діяльності держави. При цьому принцип верховенства права в кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). Водночас основна увага сучасного реформування системи кримінальної юстиції спрямована на імплементацію положень Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод (далі – Конвенція). Більш того, саме практика ЄСПЛ допомагає якісно та глибоко пізнати основні позиції європейської спільноти у сфері захисту прав людини. Треба відмітити, що ст. 5 Конвенції визначає таке невід’ємне право кожної людини, як право на свободу й особисту недоторканність, порушення та неправомірне обмеження якого може призводити до надзвичайно тяжких наслідків.

Постановка завдання. Метою статті є дослідження особливостей такого критерію правомірного обмеження права на свободу й особисту недоторканність у кримінальному провадженні, як обґрунтована підозра.

Виклад основного матеріалу дослідження. Положення Конвенції містять чіткий перелік обставин, на підставі яких право на свободу й особисту недоторканність у кримінальному провадженні може бути обмежене, а саме: 1) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом; 2) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, встановленого законом; 3) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; 4) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу; 5) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; 6) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

Як бачимо, одна з підстав правомірного обмеження права на свободу й особисту недоторканність у кримінальному провадженні – наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення.

Вважаємо, що з’ясування сутності поняття «обґрунтована підозра» варто проводити саме на основі дослідження відповідної практики ЄСПЛ як міжнародного судового органу, що здійснює тлумачення та пряме застосування положень Конвенції.

Так, у справі «Лоулесс проти Ірландії» [1] ЄСПЛ констатував, що п. «с» ч. 1 ст. 5 Конвенції дозволяє застосовувати запобіжний захід, пов’язаний із позбавленням волі лише для того, щоб перепровадити заарештованого або особу, яка тримається під вартою, до правомочного судового органу, чи йде мова про особу, щодо якої є обґрунтовані мотиви для підозри у вчиненні кримінального правопорушення, або про особу, щодо якої є достатні підстави вважати за необхідне попередити вчинення нею злочину або втечі після скоєння злочину. ЄСПЛ підкреслив, що неможливо тлумачити п. «с» ч. 1 ст. 5 Конвенції окремо від ч. 3 ст. 5 Конвенції, разом із якою вони формують ціле. Стаття покладає зобов’язання доставити затриману особу до судді або з метою розгляду питання позбавлення волі, або проведення суду по суті. ЄСПЛ підкреслив, що якщо значення, яке надається цьому зобов’язанню, є неточним, то будь-яка особа, підозрювана в намірі вчинити правопорушення, може бути арештована й поміщена під варту лише на основі адміністративного рішення на необмежений період, і такі арешт або тримання під вартою не будуть розглядатися як порушення Конвенції. Використовуючи це тлумачення, ЄСПЛ дійшов висновку, що заявник не був затриманий, щоб бути доставленим до правомочному судовому органу й що під час утримання під вартою він не був перепроваджений до судді протягом «розумного строку». Виходячи із цього, його позбавлення волі не відповідало п. «с» ч. 1 ст. 5 та ч. 1 ст. 5 Конвенції.

У справі «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» [2] ЄСПЛ вказав, що той факт, що заявнику не було пред’явлено обвинувачення й вони не постали перед судом, не обов’язково означає, що позбавлення заявників свободи не відповідало п. «с» ч. 1 ст. 5 Конвенції. Уряд і Комісія заявили, що існування подібної мети треба розглядати окремо від її досягнення й що п. «с» ч. 1 ст. 5 Конвенції не припускає, що слідчі органи повинні мати докази, достатні для пред’явлення обвинувачення або в момент арешту, або в період тримання під вартою. Такі докази ймовірно не можна було отримати або ж представити в суді, не наражаючи на небезпеку життя третіх осіб. Немає підстав вважати, що поліцейське розслідування в цьому випадку проводилося недобросовісно й що затримання заявників не мало на меті «просунути» це розслідування, підтвердивши або знявши конкретні підозри, які, як вирішив ЄСПЛ, обґрунтовували їх арешт. ЄСПЛ припустив, що якщо це було б можливо, поліція пред’явила б обвинувачення, а заявники постали б перед компетентним судовим органом. Тому оспорювані арешт і затримання переслідували цілі, визначені в п. «с» ч. 1 ст. 5 Конвенції. Варто додати, що в зазначеній справі судді У. Салседо і К. Салседо висловили думку,