Оцінка ефективності консультації

Щоб встановити ієрархію проблем, важливо з'ясувати, наскільки незадоволена потреба і недосягнута ціль значимі у житті клієнта. Потім варто встановити, у якому ступені блокується мета або фруструється потреба. Також важливо, скільки часу існує проблема: якщо вона має довгу історію, клієнт вже міг знайти багато способів (найчастіше непридатних) компенсації, які ускладнюють виявлення справжніх причин проблеми. Дуже значимим є розуміння джерел проблеми самим клієнтом – якщо розуміння помилкове, клієнт уже побудував цілий ряд пояснень, які не відповідають реальності і ускладнюють розв'язок.

Істотну роль у консультуванні відіграє ідентифікація і вербалізація проблем. Передати свої проблеми словами не так просто, як може здатися на перший погляд. Взагалі у консультуванні ми говоримо з клієнтом про речі, які він знає, однак вони ніколи не були точно висловлені. Проблеми, швидше за все, перебувають «у голові». Це схоже на феномен, коли ми знаємо слово, але назвати його не можемо, – у таких випадках говорять «слово вертиться на кінчику язика». У консультуванні нескінченно важливо точно словесно визначити проблему, оскільки у самому процесі її іменування, вербалізації з'ясовується, що ми насправді знаємо, а що нам тільки здається відомим.

Вербалізація проблем також надає реальність несформульованим думкам, почуттям, фантазіям і мріям, а найменування усуває цю ефемерність. Вербалізація виконує ще одну функцію – вона допомагає клієнтові певною мірою відокремити себе від навколишнього світу і від світу своїх емоцій та думок. Висловлювання про себе створюють психічну дистанцію від самотності, а така дистанція необхідна при бажанні зрозуміти, контролювати, а також змінювати себе. Сам факт вербалізації робить можливою критичну оцінку ситуації. Якщо клієнт говорить про свої почуття, то, принаймні у цей момент, вони не керують ім. При висловлюванні «Я серджуся» відбувається віддалення від цього почуття. Висловити те, що відчуваєш, – це перший крок у напрямку контролю над почуттями, тому вербалізація проблем дуже важлива, навіть якщо вони представляються нерозв'язними.

Психологічний діагноз, тобто результат оцінки проблем, спирається на аналіз і пояснення проблем клієнта. Він включає причини проблем клієнта, їх розвиток у часі, віднесення до певного класу проблем, визначення спеціальних способів допомоги і прогнозування імовірності успішного результату.

З перших спроб диференціювати психологічні проблеми, щоб точніше встановити, яка допомога потрібна у кожному конкретному випадку, у процесі діагностики дотримуються прийнятої в медицині моделі, суть якої становлять три основних кроки:

встановлення симптомів;

встановлення їх причин;

знаходження ефективних способів лікування цих симптомів.

Однак очевидно, що психічні порушення відрізняються від соматичних розладів і хвороб. Симптоми психічних порушень не настільки гомогенні, як соматичні симптоми. Наприклад, симптоми запалення легенів набагато більше взаємозалежні, ніж, наприклад, симптоми шизофренії, тому застосування медичної моделі ідентифікації проблем у сучасному психологічному консультуванні і психотерапії малокорисне і навряд чи виправдане. Між окремими школами психологічного консультування і психотерапії існують досить явні протиріччя відносно оцінки проблем клієнта.

Представники різних теоретичних орієнтаций, як правило, виносять на перший план неоднакові аспекти проблем клієнта. Наприклад, аналітично орієнтований консультант більше уваги приділяє психодинамиці, біхевіорист – поведінковим проявам, а представник екзистенціальної терапії – суб'єктивному світу. Це робить системи психологічної діагностики нестабільними і говорить не на їх користь. Нарешті, якщо у медицині певний діагноз практично завжди припускає специфічне лікування, яке відповідає рівню розвитку медицини в цей момент, то у психологічному консультуванні характер і способи допомоги легше визначити за теоретичною орієнтацією консультанта, ніж за проблемами клієнта.

Консультанти, які наполягають на необхідності діагностики (найчастіше представники психоаналітичної і біхевіористської орієнтацій), стверджують, що діагноз, заснований на оцінці поведінки клієнта раніше і тепер, дозволяє правильно планувати процес психологічної допомоги. На їх думку:

діагноз дозволяє передбачати подальший розвиток порушення;

діагноз визначає особливу стратегію допомоги при різних порушеннях;

діагностичні схеми дозволяють ефективно співробітничати професіоналам, оскільки кожна діагностична категорія відповідає конкретним характеристикам поведінки;

діагноз визначає межі науково-дослідних робіт.

Радикальні критики діагностичного підходу, а серед них більшість становлять представники екзистенціально-гуманістичного напрямку, вважають, що діагноз у консультуванні взагалі не потрібен, а можливо, навіть шкідливий. Вони висувають наступні основні аргументи:

діагноз звичайно виражає експертний погляд консультанта з боку на поведінку і переживання клієнта без прийняття до уваги суб'єктивного значення подій;

діагноз ігнорує складність людини, більшість діагнозів спрощують поведінку і суб'єктивний світ, крім того, відбувається орієнтація не на індивідуальність, а на подібність між людьми, і тим самим ігноруються потенційні можливості кожної людини і надається перевага стереотипізації;

при спробі вмістити людину в рамки діагностичних категорій вона принижується, тому що перетворюється на об'єкт, більшість клієнтів, з якими ми зіштовхуємося у консультуванні, не можна віднести до жодної категорії, у них існують проблеми пристосування до життя, які притаманні багатьом людям, клієнти просто потребують допомоги, щоб відновити здатність переборювати виникаючі проблеми, а найкращий спосіб зрозуміти іншу людину – це поринути у її суб'єктивний світ, а не використовувати класифікації;

діагноз звужує поле зору консультанта відносно клієнта, змушує його брати до уваги лише те, що вкладається у поставлений діагноз, а це найчастіше прояви, пов'язані з різними недоліками, і тим самим забувається найголовніша передумова консультування – орієнтація на потенційні можливості людини, ріст особистості, розвиток;