Організаційно-правові засади діяльності державної виконавчої служби в Україні

участю народу в управлінні державою, суспільством одночасного сприйняття основних засад демократії, які насамперед полягають у розподілі державної влади на певні гілки, а не концентрування її в одних руках, тобто в створенні абсолютизму. Найпоширеніша у всіх цивілізованих країнах схема побудови державного устрою ґрунтується на розподілі державної влади на три її гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Паритетні правовідносини між цими гілками влади в рамках відправлення державної влади в суспільстві завжди є проблемним питанням. Не винятком є і наша молода держава, що формує свою систему правовідносин з реалізацією закріпленої в ст. 6 Конституції України такої основної засади, як поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову[2]. Досліджуючи аспекти цієї проблеми, акцентуємо свою увагу на взаємовідносинах таких двох гілок державної влади, як виконавча і судова. Причому предметом дослідження нами вибрана та частина суспільних відносин, які стосуються взаємодії цих гілок державної влади під час реалізації правоохоронної функції держави у сфері охорони та захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина в Україні. Зокрема, дослідженню підлягають суспільні відносини, що виникають, розвиваються та припиняються у процесі реалізації в примусовому порядку рішень судів та рішень інших несудових органів. Це питання стало актуальним після того як 24 березня 1998 року був прийнятий Закон України „Про державну виконавчу службу” [3], який закріпив положення про те, що виконання рішень судів та рішень інших несудових органів у майнових і пов’язаних з ними немайнових спорах переходить до підвідомчості органів виконавчої влади. До цього часу ці питання залишалися в сфері компетенції судової влади, і вона таким чином мала ознаки не лише суто судової, а й виконавчої влади. Останнє положення зумовлювалось тим, що донедавна, як нами вже зазначалося, виконанням судових рішень знаходилось під юрисдикцією суду. Судові виконавці у здійсненні своїх повноважень підпорядковувались суддям, що постановили відповідні рішення. Таке становище не узгоджувалося з доктриною розподілу державної влад в демократичному суспільстві, спричиняло упередженість судових рішень, які виносились судом. Тому з відокремленням виконавчої функції з-під безпосередньої влади суду і суддів розпочався новий період у її реалізації.

На сучасному етапі формування державності в Україні виникає потреба не лише констатувати відповідні зміни в системі права України, а й переосмислити зміст діяльності того чи іншого органу державної влади, у тому числі і такого органу як державна виконавча служба, а також у правовому аналізі місця виконавчого провадження в системі права України та у зв’язку з цим його правової природи, сутності та основної функції.

Згідно прийнятою в науковому обігу концепцією виділяються такі форми державного впливу на правовідносини, як охорона та захист прав суб’єктів правовідносин. В основному погоджуючись із запропонованою доктриною щодо відмежування охорони прав, свобод та законних інтересів особи від їх захисту через момент вчинення правопорушення [4, с. 188-189; с. 9-11; с. 8-22; с. 100-104], вважаємо за можливе і доцільне більш ґрунтовно розглянути деякі аспекти співвідношення правоохорони і правозахисту.

На думку науковців, цивільному законодавству та цивілістичній науці, а також практиці властиві такі функції: регулятивна, охоронна, запобіжна – виховна, запобіжна-стимулююча [5, с. 15-18] Уточненню, на нашу думку, підлягають властивості охоронної функції.

Основним аспектом, що визначає характер і відмінність правоохоронних правовідносин від цивільних, є положення, яке міститься у ст. 1 Цивільного кодексу України [6]. У цій статті зазначається, що цивільними є правовідносини, які ґрунтуються лише на вільному волевиявленні суб’єктів, що вступають у такі відносин. Виходячи з концепції державно-владного характеру правоохоронних органів, можна говорити, що коли будь-який державний орган розглядає спір про право або впливає на правовідносини іншим чином, вони втрачають ознаки цивільних. Тому запобіжно-виховну функцію цивільного права, на наш погляд, необхідно пов’язувати з потенційною можливістю застосування державно-владного впливу на поведінку суб’єктів правовідносин. Цей вплив проявляється в тому, що в суді такі правовідносини розглядаються як базисні, і на їх підставі кваліфікуються й одночасно конкретизуються права та обов’язки суб’єктів, що відповідно до законодавства і конкретних правових обставин вступили в певні суспільні відносини, що регулюються нормами права взагалі і цивільного зокрема. Спеціально створена інституція, якою є державна виконавча служба, прийнятий судом акт реалізує, у відповідних випадках і шляхом застосування державного примусу до зобов’язаної особи. Необхідність сплати державного мита та виконавчого збору, а також інших судових витрат, у тому числі і витрат на здійснення виконавчих дій, врешті лягають додатковим тягарем на правопорушника. Цих витрат правопорушник міг би уникнути, якщо б він виконав рішення суду або іншого несудового органу в добровільному порядку. Це, на думку С. Щербак, становить додаткову цивільно-адміністративну відповідальність, яка застосовується за неналежне виконання покладених на винну особу обов’язків. Тому, як вважає автор, під впливом понесених витрат у свідомості правопорушника мають вироблятися позитивні соціально-психологічні настанови, спрямовані на додержання у майбутньому покладених на нього цивільно-правових обов’язків. [7, с. 56]

Теорія держави і права [8, с. 73] розглядаючи правоохоронну функцію з позиції діяльності держави, законодавчо її закріплює та створює механізм її реалізації шляхом задіяння в цьому процесі різних державних інституцій. Аналізуючи поточне законодавство, слід зазначити, що в Законі України „Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів” у ст. 2 закріплено положення про те, що ряд органів держави законодавець відніс до правоохоронних і зафіксував, що