Організаційно-правові засади діяльності державної виконавчої служби в Україні

скаргу, користуватися послугами особи чи організації, що здійснює правозахисну функцію, одержувати письмову відповідь про результати розгляду [133].

За ст. 85 Закону України “Про виконавче провадження” оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця в адміністративному порядку до начальника органу державної виконавчої служби може бути оскаржене до вищого органу державної виконавчої служби або до суду. Таким чином рішення вищого органу державної виконавчої служби за скаргою є остаточним, в адміністративному порядку оскарження. Система органів державної виконавчої служби чітко визначена законом, і забезпечення реальної вертикалі оскарження рішень, дій та бездіяльності державних виконавців є важливою гарантією дотримання прав і свобод громадян.

У статті 85 Закону України “Про виконавче провадження” зазначається, що у виконавчому провадженні можна оскаржити рішення, дії чи бездіяльність не лише державного виконавця, але й інших посадових осіб державної виконавчої служби, до яких, виходячи з положень Закону України “Про державну виконавчу службу” можна віднести посадових осіб, що працюють у вищих порівняно з районними, міськими, районними у містах органами державної виконавчої служби.

Під час оскарження дій державного виконавця в процесі здійснення ним виконавчого провадження виникають загальні правові питання стосовно об’єкта оскарження, суб’єктів оскарження, підвідомчості скарг на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця та порядку подання та розгляду скарги.

Досліджуючи об’єкт оскарження у сфері здійснення діяльності працівниками державної виконавчої служби під час вчинення ними виконавчого провадження, слід зазначити, що ним є суспільні відносини, пов’язані з реалізацією рішення, дії чи з бездіяльністю державного виконавця, начальника органу державної виконавчої служби та інших посадових осіб цієї служби.

Аналіз норм законодавства, що регулює відносини, які виникають під час здійснення виконавчого провадження, дає підстави стверджувати, що рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця, які можуть бути оскаржені, мають різний характер. Ними, наприклад, можуть бути відмова від учинення певної виконавчої дії, зволікання з учиненням виконавчих дій, відмова в задоволенні відводу державного виконавця. Причому такі рішення, дії або бездіяльність державного виконавця повинні бути оформлені ним відповідним юридично значушим документом, яким є постанова державного виконавця. Ця вимога зафіксована в ст. ст. 14, 15, 17, 24, 26, 27, 32, 34, 35, 36, 37, 39, 41 і ряді інших статей Закону України „Про виконавче провадження”. Обґрунтовуючи це положення, слід зазначити, що вказані статті прямо не говорять про можливість оскарження постанов державного виконавця. Водночас слід ураховувати положення, сформульоване в ч. 3 ст. 7 вказаного Закону, а саме: теза, яка в цій редакції сформульована таким чином, що дає підстави оскаржувати не лише ті постанови, можливість оскарження яких прямо зафіксована у відповідній нормі Закону, а також постанови та інші акти державного виконавця, навіть якщо можливість оскарження прямо не зафіксована у конкретній статті цього Закону. Наприклад, у ст. 20 розглядуваного Закону закріплено положення про те, що якщо у процесі виконавчого провадження змінилися місце проживання чи місцеперебування боржника, місце його роботи, або з’ясувалося, що майно боржника, на яке можна звернути стягнення, відсутнє або ж його недостатньо, державний виконавець складає про це акт і не пізніше наступного дня надсилає виконавчий документ разом із копією такого акта до органу державної виконавчої служби за новим місцем проживанням боржника або ж місцем його роботи чи місцем знаходження майна боржника. Отже, у цій нормі прямо не передбачено оскарження акта державного виконавця, але ч. 3 ст. 7 Закону України “Про виконавче провадження” сформульовано таким чином, що є не виключеною така можливість.

Закон України “Про виконавче провадження” також не виключає можливості здійснення державним виконавцем виконавчих дій без оформлення їх у вигляді окремого письмового акта. У статті 38 Закону зафіксовано положення, що у разі закриття виконавчого провадження припиняється чинність арешту майна боржника та скасовуються інші здійснені державним виконавцем заходи примусового виконання рішення суду або рішення інших несудових органів. Певні приписи державному виконавцю містяться у статтях глави шостої Закону України “Про виконавче провадження”, в яких встановлюються заходи щодо забезпечення виконавчого документа у разі звернення стягнення на майно боржника-юридичної особи (направлення повідомлень, звернення до суду із заявою про відстрочку виконання виконавчого документа, зупинення виконавчого провадження та реалізацію майна до розгляду господарським судом справи про банкрутство). Не проведення вказаних виконавчих дій державним виконавцем фактично означає відмову в їх здійсненні незалежно від того, чи оформлена така відмова відповідним юридично значущим документом державного виконавця.

Обґрунтовуючи об’єкт оскарження у виконавчому провадженні слід акцентувати увагу також на відносинах, пов’язаних з діями державного виконавця, що мають організаційний характер та вчиняються під час реалізації виконавчого документа. Це можуть бути дії, пов’язані із здійсненням виконавчих дій у нічний час або у вихідні дні з порушенням вимог, що містяться у ст. 31 Закону України “Про виконавче провадження”, а також здійснення виконавчих дій без присутності понятих, всупереч положенням, зафіксованим у ст. 16 Закону України “Про виконавче провадження”, та інших дій організаційного характеру. У цих випадках положення Закону узгоджується зі ст. 55 Конституції України, де кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, про що вже відмічалося.

З урахуванням конституційних положень немає значення, яким розпорядчим документом оформлено, рішення, дії або бездіяльність державного