Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Основна мета створення соціально-трудового партнерства

Предмет: 
Тип роботи: 
Реферат
К-сть сторінок: 
9
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Основна мета створення соціально-трудового партнерства полягає у формуванні зв'язків, відносин між суб'єктами економічної діяльності – найманими працівниками і роботодавцями, які б розв'язували виробничі та соціальні завдання на основі прямих домовленостей, рівноправності, довіри і прозорості при прийнятті та реалізації рішень. Надійність таких зв'язків забезпечується законодавчою діяльністю держави, яка встановлює принципи, норми і форми такої співпраці сторін.
Схематично система соціально-трудового партнерства показана на рис. 1.
 
Рис. 1. Система соціально-трудового партнерства
Правовою основою соціального партнерства в Україні є національні законодавчі, нормативні акти: закони України “Про зайнятість населення”, “Про колективні договори і угоди”, “Про оплату праці”, “Про охорону праці” та ін., укази Президента України “Про Національну раду соціального партнерства”, “Про Національну службу посередництва і примирення” та ін.
Вказані законодавчі акти розробляються на основі ратифікованих Україною Конвенцій і Рекомендацій Міжнародної організації праці. Слід зазначити, що у МОП і в західних країнах для соціального партнерства, використовуються терміни “соціальний діалог”, “дво- або тристоронні консультації” суб'єктів трудових відносин. Поряд із цими термінами у західних публікаціях на тему соціально-трудових відносин також зустрічається термін “механізм соціального партнерства”.
Соціальне партнерство здійснюється на різних рівнях: міжнародному (мегаекономічному), національному (макроекономічному), галузевому і регіональному (мезоекономічному), виробничому (мікроекономічному).
Суб'єктами соціально-трудового партнерства, як і суб'єктами соціально-трудових відносин, є наймані працівники, трудові колективи, професійні спілки, з одного боку, роботодавці та їх об'єднання – з другого, і держава та органи місцевого самоврядування, їх представники та спільно створені органи з регулювання соціально-трудових відносин – з третього.
На міжнародному (мегаекономічному) рівні суб'єктами соціально-трудового партнерства виступають окремі держави та міжнародні організації.
Соціальне партнерство реалізується через систему взаємних консультацій, переговорів, угод на державному, галузевому, територіальному рівнях, укладання колективних договорів на підприємствах або в їхніх підрозділах, укладання індивідуальних трудових контрактів між роботодавцем та працівником, а також систему вирішення трудових спорів.
Соціальне партнерство, як і будь-який інший суспільний інститут, має свій економічний базис і соціальну надбудову. Економічним базисом соціально-трудового партнерства є модель регулювання соціально-трудових відносин (передусім, відносин на ринку праці), тип соціально-трудових відносин. Усі інші функції партнерства (створення поля для діалогу сторін, забезпечення соціальної злагоди, економічного зростання і т. ін.) повинні базуватися на цій основі. Тому базисним завданням усіх сторін соціально-трудового партнерства е чітке визначення і безумовне виконання своїх обов'язків щодо регулювання ринку праці. Зокрема, профспілки повинні стати реальним колективним представником найманих працівників, здатним забезпечити їм більш вигідні умови продажу трудових послуг. Роботодавці і виконавча влада (стосовно працівників підприємств бюджетної сфери) повинні відмовитися від одностороннього механізму формування ціни на трудові послуги, а об'єднання роботодавців – сформувати механізми делегування їм прав представництва роботодавців при укладанні колективних угод на ринку праці. Держава повинна сформувати такі “правила гри” на ринку праці, які б забезпечили баланс стимулів і протидій, мотивуючи сторони до врегулювання відносин через процедури соціально-трудового партнерства.
Однією з найхарактерніших особливостей розвитку політичних і соціальних процесів у країнах, які взяли орієнтацію на членство в ЄС, стало широке застосування вже успішно випробуваних на практиці форм соціальної демократії з участю громадян в ухваленні політичних і економічних рішень, контролю за їх реалізацією у важливих напрямах політичної діяльності владних інститутів.
В Україні, згідно з законом «Про соціальний діалог в Україні», який набрав чинність з 18. 01. 2011 р., передбачено формування порядку утворення, склад та організацію роботи Національної тристоронньої соціально-економічної ради та територіальних соціально-економічних рад у регіонах.
Соціальний діалог, згідно з законом, – процес визначення та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень сторонами соціального діалогу, які представляють інтереси працівників, роботодавців та органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, з питань формування та реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин.
Країни Європейського Союзу обрали надзвичайно широкі рамки національного соціального діалогу, що виходять далеко за межі обговорення більш традиційних питань. У центрі політичних інтересів держав-членів ЄС перебуває питання зайнятості. Високий рівень зайнятості визнано головним елементом винайдення шляхів розв’язання найбільш нагальних національних проблем, скажімо, старіння населення, стабільність пенсійного забезпечення, конкурентоспроможність чи соціальна єдність.
Роль соціальних партнерів у реалізації стратегії зайнятості є вирішальною. Вони несуть головну відповідальність за проведення модернізації методів організації праці: ведення переговорів і виконання на всіх відповідних рівнях угод, спрямованих на модернізацію методів організації праці, сприяння досяг-ненню необхідного балансу між гнучкістю та гарантією роботи, підвищення якості робочих місць (запровадження нових технологій, нових форм роботи тощо).
Соціальні партнери завжди володіють інформацією про ринок праці, що дуже важливо для успішного проведення політики зайнятості, і є головними учасниками ефективного виконання погодженої політики. Всі залучені сторони мають доступ до надійних статистичних даних, іншої потрібної інформації та технічні можливості для виконання покладених на них завдань.
Країни Європейського Союзу ще на самому початку економічних реформ відмовились від адміністративних та центральних планових механізмів і методів установлення заробітної плати, чим відкрили широку дорогу соціальному діалогу. Питання заробітної плати вирішується шляхом колективних переговорів або індивідуально, на рівні підприємства.
Національний соціальний діалог допомагає роботодавцям і працівникам у веденні переговорів про підвищення рівня заробітної плати на галузевому або виробничому рівні з урахуванням національних інтересів. Приклади такої політики є в багатьох промислово розвинених країнах і часто закріплені середньостроковими соціальними пактами. Більшість держав з перехідною економікою, зокрема й Україна, досі застосовують дещо традиційніші методи – щорічні генеральні угоди, які часто-густо є переліком поставлених цілей і не пред-ставляють реальних, узгоджених між урядом та соціальними партнерами стратегій.
Політику оплати праці ЄС розглядає як частину макроекономічної політики, спрямованої на збереження стабільності цін, особливо із запровадженням єврозони. Зростання заробітної плати в зазначених державах має відображати різні економічні ситуації та ситуації у сфері зайнятості. Уряд зобов’язаний створювати сприятливі умови для ведення соціальними партнерами переговорів про заробітну плату, які мусять надзвичайно відповідально діяти і укладати угоди відповідно до загальних принципів, передбачених засадами економічної політики.
Оскільки заробітна плата визнана основою забезпечення сім’ї годувальника, одним із традиційних засобів соціального захисту найманих працівників, є конвенції, спрямовані на захист їхніх вимог у разі неплатоспроможності роботодавця. Запроваджено новий інструмент захисту таких вимог – гарантійні фонди.
У більшості країн європейської співдружності розвиток трудових ресурсів і професійна підготовка у довгочасній перспективі стали одним з головних питань діалогу між соціальними партнерами. Однак масштаби ефективності соціального діалогу і партнерства в забезпеченні професійної підготовки на сьогодні обмежені можливостями і наявними ресурсами учасників. Вони відрізняються залежно від країни, галузі, масштабів підприємств.
Важливу роль відіграють національні тристоронні органи, які забезпечують політичні орієнтири для національної, економічної, соціальної та трудової політики.
Загальна тенденція полягала у створенні національної бази (за підтримки соціальних партнерів) для розвитку людських ресурсів і професійної підготовки, що надає загальні рекомендації для реформування систем освіти і професійної підготовки в новій перспективі постійного навчання. Загалом уряд ініціював створення такої бази, але за підтримки та участі соціальних партнерів. Під різними назвами було створено тристоронні та двосторонні інститути (навчальні ради або правління) для регулювання питань навчання та професійної підготовки.
Практично всі західноєвропейські держави вдосконалювали свої системи соціального страхування. Для прикладу, німецька модель соціальної політики передбачала тісний зв’язок соціального страхування та ринку праці з активною ініціативою держави і роботодавців в економічних процесах. Це й був шлях до заможності по-німецьки. У Франції головною метою такої політики стало поширення солідарності. Не випадково саме французька стратегія згодом довела свою перспективність і з часом почала переважати в концепціях країн ЄС.
На межі ХХ-ХХI століть розуміння суті процесу соціального забезпечення незмінно ґрунтується на нормах міжнародного права, одним із визначальних джерел якого вважається Європейська хартія про основні соціальні права трудящих, статтею 10 тут закріплено права у сфері соціального забезпечення. Отже, громадяни, що працюють, мають право на адекватний до одержаного доходу соціальний захист та соціальне забезпечення в разі втрати заробітку, що настає в результаті соціального ризику. Громадянам, які не працюють, не мають засобів до існування, гарантоване право на соціальну допомогу в розмірі прожиткового мінімуму.
Усі країни-кандидати для вступу до Євросоюзу провели реформування трудового законодавства для узгодження з нормами ЄС та для його більшої адаптації до змінних потреб ринків праці. Така адаптація є постійним процесом, у якому мають брати активну участь соціальні партнери.
Членство в ЄС і економічна глобалізація означають, що працівники підприємств та їхнє керівництво мають швидко пристосовуватися до вимог міжнародної конкуренції, а також до циклічних та структурних змін. Мобільність робочої сили і нові моделі організації праці повною мірою впливають на гарантію зайнятості.
Така ситуація, яка є реальною і неминучою, повинна супроводжуватись створенням нової законодавчої бази, що відповідає потребам роботодавців і найманих працівників. Баланс інтересів обох сторін соціально-трудових відносин забезпечується шляхом серйозного і тривалого діалогу. Це повністю визнається в Директивах ЄС про зайнятість, які закликають соціальних партнерів «вести переговори та виконувати угоди на всіх відповідних рівнях, модернізувати методи організації праці, включаючи гнучкий графік роботи для підвищення продуктивності і конкурентоспроможності підприємства, досягнення необхідного балансу між гнучкістю та гарантією роботи і підвищенням якості робочих місць».
Ще одним важливим питанням для соціального діалогу є запровадження і широке використання так званих нетипових трудових відносин, таких, як неповний робочий день/тиждень, контракти зайнятості з визначеним строком дії, випробні контракти. Правові рамки таких видів трудових відносин визначаються після консультацій та за погодженням із соціальними партнерами для узгодження інтересів сторін. Такі системи, в разі їх належного використання, також можуть слугувати корисним інструментом для узгодження професійних та сімейних обов’язків або для полегшення охоплення тих категорій працівників, які перебувають у несприятливому становищі (молодь, працівники похилого віку, інваліди тощо) на ринку праці.
У ЄС близько 50 відсотків міжнародних норм МОП, прийнятих Міжнарод-ною конфедерацією праці, так чи інакше стосуються охорони здоров’я. В 1974 році створено Консультативний комітет з питань безпеки, гігієни праці та охорони здоров’я на робочих місцях, що має тристоронню структуру, завдання якого полягає у наданні допомоги Європейській комісії та активізації співпраці між національною адміністрацією, профспілками й організаціями роботодавців.
 
Список використаних джерел:
 
Андріїв В. М. Соціальне партнерство як форма захисту профспілками трудових прав працівників / В. М. Андріїв // Держава і право. Юрид. і політ. науки: зб. наук. пр. – 2007. – Вип. 38. – С. 371-375.
Костенко О. М. Охорона праці в Україні з огляду на інтеграцію до Європейського Союзу / О. М. Костенко // Вісн. Полтав. держ. аграр. акад. – 2007. – № 2. – С. 166-168.
Павлов В. І. Соціальне партнерство на ринку праці України: монографія / В. І. Павлов, А. М. Колосок. – Рівне: НУВГП, 2009. – 223 с.
Сорока М. Соціальне партнерство у сфері регулювання ринків праці та освітніх послуг: досвід Російської Федерації / М. Сорока // Проф. -техн. освіта. – 2008. – № 3. – С. 44-47.
Фото Капча