Основні соціально-культурні характеристики процесів навчання і виховання у ВНЗ

Соціальна складова культурно-освітнього середовища навчального закладу стосується культури взаємовідносин між учасниками навчально-виховного процесу.

Відомо, що між студентами і викладачами відбувається спілкування, за допомогою якого вони обмінюються думками, почуттями, знаннями, досвідом. Культура спілкування, співпраці, навчання має характеризуватися не лише суто дидактичними вимірами, але й красою, витонченістю слова, з яким звертається одна людина до іншої.

Відомі педагоги (О. Мазуркевич, Н. Митропольська та ін.) підкреслювали у своїх працях потребу формування логосфери навчального закладу з характерними для неї стильовими, культурологічними формами і способами мовленнєвої культури. Важливо зазначити, що соціальна складова культурно-освітнього середовища навчального закладу повинна відповідати усталеним традиціям, нормам і критеріям культури взаємин між учасниками соціального діалогу.

Мистецька складова культурно-освітнього середовища навчального закладу передбачає широке використання освітньо-виховних можливостей творів літератури і мистецтва. Завдяки художньо-образному освоєнню дійсності вдається передати особливе відчуття того, що оточує людину в її житті, навчанні, праці, творчості. Саме тому в навчальному закладі будь-якого типу важливо широко експонувати репродукції художніх творів, залучати молодь до цінностей літературного, театрального, хореографічного та інших видів мистецтва.

Як зазначають вчені (А. Троцко, Г. Шевченко та ін), культурно-освітнє середовище навчального закладу набуває естетичного змісту і характеру за допомогою мистецтва. Саме тому в навчальному та виховному процесі важливо якомога частіше звертатися до світу прекрасного і за участю художньо-естетичного матеріалу збагачувати процес пізнання, спілкування, відпочинку тощо.

Аналіз реалізації соціально-культурної сладової навчального процесу у ВНЗ переконує в тому, що культурно-освітнє середовище навчального закладу не з’являється спонтанно. Над його змістом треба цілеспрямовано працювати. Для збагачення естетичними цінностями культурно-освітнього середовища школи доцільно виділити декілька його складових – природну, предметну, соціальну та мистецьку. На їх основі виявляється можливим послідовне і цілеспрямоване звернення до проявів прекрасного, широке поширення досвіду освоєння дійсності за законами краси.

Виховання – процес цілеспрямованого систематичного формування особистості, зумовленого законами суспільного розвитку, дією об'єктивних і суб'єктивних чинників.

У широкому педагогічному значенні виховання – цілеспрямований, організований і систематичний вплив вихователів, організованого соціального педагогічного середовища з метою сформувати всебічно розвинену особистість. Поняття «виховання» в такому разі охоплює весь навчально-виховний процес.

В основі цього процесу лежить система стосунків, які завжди мають суб'єктивно-об'єктивний характер. Наявність їх – результат поведінки вихователя та вихованця в певній педагогічній ситуації. Деякі вчені розглядають процес виховання як проходження основних педагогічних ситуацій.

Парадигма соціального виховання (П. Бурд'є, Ж. Крапля, Л. Кро, Ж. Фурастьє) орієнтується на пріоритет соціуму у вихованні людини. її прихильники пропонують корегувати спадковість за допомогою формування відповідного соціокультурного світу вихованця.

Вищі навчальні заклади з точки зору соціально-культурної зумовленості процесу виховання повинні готувати свідому національну інтелігенцію, сприяти оновленню і збагаченню інтелектуального генофонду нації, вихованню її духовної еліти, примножувати культурний потенціал, який Забезпечить високу ефективність діяльності майбутніх спеціалістів.

Цієї мети можна досягнути через формування наступних характеристик:

виховання майбутніх фахівців авторитетними, високоосвіченими людьми, носіями високої загальної, світоглядної, політичної, професійної, правової, інтелектуальної, соціально-психологічної, емоційної, естетичної, фізичної та екологічної культури;

створення необхідних умов для вільного розвитку особистості студента, його мислення і загальної культури, через залучення до різноманітних видів творчої діяльності (науково-дослідницької, технічної, культурно-просвітницької, правоохоронної та ін.) ;

збагачення естетичного досвіду студентів шляхом участі їх у відродженні забутих та створенні нових національно-культурних традицій регіону, міста, вищого навчального закладу;

формування «Я – концепції» людини-творця на основі самоосвіти, саморозвитку, самовиховання, самовдосконалення, моральної досконалості; пропаганду здорового способу життя, запобігання вживанню студентами алкоголю, наркотичних речовин, викорінення шкідливих звичок, зокрема тютюнопаління.

Отже, виховання студентів – процес творчий, зорієнтований на проблеми, пов'язані зі специфікою вищого навчального закладу, на особливості регіону. В ідеальній перспективі вищі навчальні заклади освіти мають стати школою саморозвитку, самоуправління, самодисципліни, свідомої відповідальності, співробітництва й творчості викладача й студента.

 

 

Викладачі ВНЗ працюють не з окремим студентом, а з групою загалом (лекція, семінарське заняття, збори тощо). З групою здійснюється керівництво художньою, спортивно-оздоровчою та іншою діяльністю, а також організація дозвілля. Звичайно, викладачеві (і особливо кураторові) треба знати особистість кожного студента, враховувати їх індивідуальні особливості. Але і навчальна, і виховна робота проводиться з групою, або через її офіційних представників (старосту, профорга, культорга та ін.).

Студентська група є елементом педагогічної системи. Функції управління нею здійснюються через зворотній зв’язок: викладач – група, група – викладач (куратор). Її психологію треба знати ще й тому, що адаптація кожного студента до ВНЗ, до навчально-професійної діяльності, професійне його зростання як фахівця відбувається в студентській групі, значення якої важко переоцінити. У психології навіть є поняття груповий суб’єкт – спільність із відповідними характеристиками, групові санкції – сукупність засобів, за допомогою яких група стимулює нормативну поведінку кожного її члена.

Студентська група – спільність автономна й самодостатня. Вона здатна сама вирішувати свої внутрішні проблеми, а її активність пов’язана з соціальним життям факультету, університету, вирішенням проблем соціального характеру (студентські будівельні загони, участь у роботі органів студентського самоврядування тощо).

Студентська група формально-логічно характеризується як первинна, реальна, мала група, офіційно створена (зовнішньо організована), яка може вміщувати в себе й неформальні мікрогрупи. Вона створюється у вищому навчальному закладі, що обумовлюється потребами управління (як і клас у школі, група в дитячому садку).

Студентську академічна група визначається як відносно постійна в межах навчального року сукупність студентів, що об’єднані завданням гуртової навчально-професійної діяльності та перебувають у безпосередньому контакті один із одним. Вона становить собою один із основних елементів навчально-виховної системи внщої школи.

Студентів у групі поєднує:

спільна мета;

спільна навчально-професійна діяльність;

зв’язки ділового та особистісного характеру (активна участь кожного студента в житті групи – хороша школа надбання належного досвіду жити й працювати в будь-якому виробничому колективі) ;

однорідність складу групи за віком;

висока поінформованість один про одного (і про успіхи, і про особисте життя) ;

високий рівень самоврядування;

обмежений час існування.

Групові норми є одним із засобів оптимізації процесу адаптації студентів до навчання у ВНЗ. Ставши студентом і членом групи, індивід розуміє, що є норми, яких він повинен дотримуватись, навіть якщо вони не завжди збігаються його з переконаннями і принципами.

Аргументують студенти свої мотиви дотримання групових норм і тим, що норми і правила дозволяють їм досягати певних цілей.

 

 

У межах діяльності традиційних вищих навчальних закладів значного поши-рення набули різноманітні інтенсивні технології вивчення окремих предметів або їхніх циклів. Вони характеризуються особливим поєднанням та впорядкуванням названих вище елементів навчального процесу. Відомими є, наприклад:

стратегії ефективного навчання;

адаптивна система навчання;

діалоговий підхід до освіти;

система розвивального навчання;

технологія співпраці індивідуальностей;

комп’ютерні та мультимедійні технології навчання тощо.

На основі таких сучасних форм організації навчання, з врахуванням останніх досягнень психологічної науки, можна запропонувати наступні їх модифікації:

подвійна індивідуально-групова система розвивального навчання -робота паралельно у групах і індивідуально, коли у процесі вико-нання групових завдань кожному учаснику групи надають особисті завдання;

продовжувальна технологія співпраці індивідуальностей – форма роботи, за якої учасники педагогічного процесу поділяються на пари, що виконують єдиний навчальний проект, однак після виконання ряду зав-дань учасники пар змінюються відповідно до навчальних досягнень учнів;

міжкурсове наставництво – організація навчальної діяльності студентів у вигляді наставництва старших студентів (які проходять повторення певної теми) і молодших (які вивчають тему вперше) ;

семінари з елементами імітації – організація навчально-практичної діяльності студентів у вигляді імітації окремих професійних процесів.