Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Основи господарського права

Тип роботи: 
Лекція
К-сть сторінок: 
33
Мова: 
Українська
Оцінка: 
1. Поняття господарської діяльності та її види
2. Правовий статус суб'єктів господарської діяльності. Організаційно-правові форми суб'єктів господарської діяльності
3. Господарський договір: поняття, укладення, виконання
4. Господарсько-правова відповідальність. Банкрутство суб'єктів господарської діяльності
 
1. Поняття господарської діяльності та її види
 
Відповідно до ст. 42 ГКУ комерційна господарська діяльність (підприємництво) – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, яка здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Підприємець може здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка прямо не заборонена законом і може бути обмежена або тимчасово призупинена лише у випадках порушень законодавства, в тому числі умов здійснення обраного виду діяльності. Органи державної влади та місцевого самоврядування не мають права займатися підприємництвом, а право займатися підприємництвом їх посадових і службових осіб обмежене законом, зокрема Конституцією, Господарським кодексом, ЗУ «Про боротьбу з корупцією», ЗУ «Про державну службу» тощо.
Зміст підприємництва полягає у творчому сполученні фінансових ресурсів, матеріальних активів, інтелектуальної власності та робочої сили у новоствореному товарі.
Виходячи із змісту такої діяльності, підприємництво повинно здійснюватися на основі наступних принципів:
1) Вільного вибору, виду та напрямку підприємницької діяльності.
2) Самостійного формування підприємцем програми своєї діяльності.
3) Вільного найму підприємцем працівників.
4) Комерційного розрахунку і власного комерційного ризику.
5) Вільного розпорядження прибутком, який лишається після сплати податків та інших обов'язкових платежів.
6) Самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності та використання підприємцем валової виручки на власний розсуд.
Підприємництво може здійснюватись фізичною особою як без створення юридичної особи, так і зі створенням юридичної особи в різних організаційно-правових формах передбачених господарським законодавством, зокрема в одній з таких:
- унітарне підприємство;
- колективне підприємство;
- господарське товариство;
- об'єднання підприємств;
- виробничий кооператив.
Держава гарантує усім підприємцям незалежно від того, яку форму і вид діяльності вони обрали, рівні права і можливості для залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів в межах визначених законом.
Держава гарантує недоторканість майна і забезпечує захист майнових прав підприємців. Вилучення майна, або обмеження прав допускається лише у випадках порушення законодавства або порушення прав інших осіб на підставах і умовах передбачених законом.
З метою створення сприятливих умов для розвитку підприємства органи влади:
1) Можуть надавати підприємцям земельні ділянки, державне майно у постійне або тимчасове користування;
2) Методично сприяти в організації матеріально-технічного забезпечення діяльності підприємців;
3) Надавати інформаційні послуги підприємцям, послуги по підготовці кадрів.
4) Здійснювати первісне облаштування територій, які освоюються об'єктами з подальшою передачею цих об'єктів, в тому числі за підприємцем.
5) Стимулювати модернізацію технологій, виробництва, випуску нової продукції через лізинг, дотації, пільговий кредит.
Некомерційне господарювання – це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.
Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до статті 12 ГК забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом.
Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.
Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися суб'єктами господарювання на основі права власності або права оперативного управління в організаційних формах, які визначаються власником або відповідним органом управління чи органом місцевого самоврядування з урахуванням вимог, передбачених законодавством.
У разі якщо господарська діяльність громадян або юридичної особи, зареєстрованої як суб'єкт некомерційного господарювання, набуває характеру підприємницької діяльності, до неї застосовуються положення законів, якими регулюється підприємництво.
Таким чином, на основі вищесказаного, та відповідно до ст. 3 ГКУ під господарською діяльністю розуміють діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, яка спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт або надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Виходячи із визначення можна виділити наступні ознаки господарської діяльності:
- систематичність;
- змістом такої діяльності є виготовлення і реалізація продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру;
- метою такої діяльності є задоволення суспільних потреб у матеріальних та інших благах;
- допуск до заняття такою діяльністю можливий лише після набуття особою у встановленому законом порядку статусу суб'єкта господарювання;
- передача виготовлених суспільних благ іншим особам відбувається на платній основі;
- професійна основа господарської діяльності;
- поєднання приватних інтересів виробника та публічних інтересів у суспільному продукті.
Господарська діяльність повинна здійснюватись на основі системи загальних принципів, закріплених у ст.. 6
ГК:
- забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;
- свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;
- вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;
- обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;
- захист національного товаровиробника;
- заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.
Господарська діяльність є об'єктом правового регулювання галузі господарське право. Вся сукупність відносин, що виникає при організації і здійсненні господарської діяльності складає предмет господарського права і законодавства, такі правовідносини називаються господарськими.
Отже, господарське право – це система правових норм, що регулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або управління нею із застосуванням різних методів правового регулювання між суб'єктами господарювання та між суб'єктами господарювання і іншими суб'єктами господарсько-управлінської і засновницької компетенції.
 
2. Правовий статус суб'єктів господарської діяльності. Організаційно-правові форми суб'єктів господарської діяльності
 
Суб'єктами господарського права визнаються учасники господарських правовідносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізують господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Суб'єктами господарського права є:
- суб'єкти господарювання;
- засновники суб'єктів господарювання;
- органи державної влади і управління;
- органи управління суб'єктів господарювання;
- посадові особи суб'єктів господарювання;
- споживачі.
Суб'єктами господарювання є:
1) господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до ЦКУ, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГКУ, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;
3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.
Суб'єкти господарського права діють або як власники основних засобів виробництва або як суб'єкти господарювання, які засновані власниками. Крім того окремо виділяють управлінські організації. Вони визначаються у законодавстві як уповноважені власником органи, це, наприклад, міністерства, відомства по відношенню до державної власності, виконавчі органи управління господарських товариств тощо.
Віднесення тої чи іншої організації до кола суб'єктів господарського права залежить від наданої законодавством юридичної можливості виступати учасником господарських відносин та господарської діяльності. Така властивість організацій, легітимованих у встановленому законом порядку як суб'єкти господарської діяльності відображається у поняття господарська правосуб'єктність.
Господарська правосуб'єктність – це визнана та закріплена законодавством за суб'єктом господарської діяльності сукупність прав, загальних юридичних можливостей та обов'язків щодо участі у безпосередній господарській діяльності та управлінні нею, а також гарантій їх здійснення.
Господарською правосуб'єктністю володіє кожен учасник господарських відносин, який відповідає сукупності наступних ознак:
1. Має визначену організаційно-правову форму. Організаційно-правову форму можна визначити як передбачену або санкціоновану нормами права внутрішню організаційну структуру, у якій діє суб'єкт господарських відносин. Суть кожної форми визначена сукупністю вимог законодавства щодо умов господарювання тих чи інших колективних утворень. Зокрема розрізняють підприємства, товариства, об'єднання підприємств, установи (наприклад міністерства) і організації.
2. Має майнову відокремленість. Кожен суб'єкт має юридично відокремлене та закріплене за ним майно у формі основних фондів, оборотних коштів та інших цінностей що відображаються у самостійному балансі суб'єкта. Це майно відокремлене від майна учасників і засновників суб'єкта та майна інших суб'єктів і держави, а також закріплене за суб'єктом правовими методами (в установчих документах, балансі, банківських рахунках).
3. Легітимно створений та існує як суб'єкт господарської діяльності. Законодавством урегульований загальний порядок створення та припинення суб'єкта і загальні умови організації його діяльності. Легітимність включає в себе такі юридичні процедури як державна реєстрація, ліцензування, патентування, ліквідація, реорганізація, взяття на облік тощо.
4. Має господарські права та обов'язки (ядро господарської правосуб'єктності). Всі суб'єкти господарювання з моменту легітимації володіють господарськими правами та обов'язками. Об'єм цих прав та обов'язків, по-перше, залежить від цілей та задач конкретного суб'єкта, по-друге, від кількості господарських зв'язків, у яких бере участь той чи інший суб'єкт господарювання. Правовою формою, у якій фіксуються цілі, задачі та функції суб'єкта господарювання, є установчі документи суб'єкта. Саме вони і закріплюють нормативно господарську правосуб'єктність. Розрізняють засновницькі, управлінські, майнові і спеціальні права суб'єктів господарювання. У процесі здійснення господарської діяльності законодавство зобов'язує суб'єктів:
А) виконувати господарські зобов'язання;
Б) забезпечувати необхідну якість продукції, робіт, послуг;
В) вести бухгалтерський облік та надавати органам статистики передбачену законом звітність;
Г) подавати передбачену законом квартальну та річну фінансову звітність;
Д) своєчасно декларувати та сплачувати податки та інші обов'язкові платежі;
Е) не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольного законодавства, прав та інтересів споживачів та будь-яких інших осіб;
Є) раціонально використовувати природні ресурси;
Ж) охороняти довкілля від забруднення та шкідливого впливу;
З) відшкодовувати витрати на відновлення та охорону природніх ресурсів.
5. Здатний нести відповідальність за результати господарювання. Всі суб'єкти господарювання повинні здійснювати свою діяльність у межах існуючого правового поля господарської діяльності та не допускати при цьому економічних правопорушень та злочинів, що можуть привести до застосування санкцій, передбачених законодавством. Заходи відповідальності суб'єктів господарювання використовуються у якості засобів економічного стимулювання.
6. Може звертатися відповідно до закону за захистом своїх порушених прав до суду (можливість бути позивачем та відповідачем у суді).
Отже, суб'єктом господарського права є майново-відокремлена організація або окремий громадянин, легітимовані у певній організаційно-правовій формі, яка допускається законом для здійснення господарської діяльності та керівництва нею, що наділені необхідними для цього правами та обов'язками та які несуть відповідальність за результати свого господарювання.
Всі суб'єкти господарювання у формі юридичних осіб мають статус юридичних осіб приватного права.
Підприємство (ст. 62 ГК) – самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку передбаченому законодавством.
Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.
Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.
Розрізняють іноземні, приватні, колективні, державні, комунальні та спільної форми власності підприємства.
Господарські товариства (ст. 79 ГК) – це підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. Розрізняють товариства з обме-женою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, товариства з повною відповідальністю, командині та акціонерні товариства.
Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання. Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб встановлюються законодавством.
Господарські товариства є юридичними особами. Суб'єкти господарювання – юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус юридичної особи.
Об'єднання підприємств (ст. 118 ГК) – це господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.
Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до законодавства мають право утворювати об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав.
Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові об'єднання. Об'єднання підприємств є юридичною особою.
Розрізняють асоціації, корпорації, концерни, консорціуми тощо.
Установчими документами називається комплект документів встановленої законом форми, згідно з якими виникає і діє як суб'єкт права суб'єкт господарювання у формі юридичної особи. З точки зору правової природи, установчі документи є локальними нормативними актами, тобто актами, які набувають юридичної сили внаслідок затвердження їх одним або кількома засновниками суб'єкта.
Форму і зміст установчих документів визначають залежно від видів суб'єктів загальні закони про суб'єктів господарювання та юридичних осіб та закони про окремі види суб'єктів.
Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір та статут (положення) суб'єкта господарювання (ст. 57 ГК). В установчих документах повинні бути зазначені найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.
У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.
Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.
Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.
Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його повноважними представниками та узгоджений з іншими суб'єктами відповідно до закону.
Зміст установчих документів (статутів, установчих договорів) господарських товариств, крім норм ЦК і ГК України, регулюється статтями 4, 37, 51, 65, 67 і 76 Закону України «Про господарські товариства». Ці статті визначають переліки основних даних, що підлягають включенню до установчих документів товариств окремих видів.
При розробці проектів установчих документів необхідно враховувати також типові форми установчих документів, розроблені у законодавстві.
В установчому акті установи вказується її мета, визначаються майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, структура управління установою. Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі із зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію.
 
3. Господарський договір: поняття, укладення, виконання
 
Поняття господарського договору можна формулювати на основі ст. 626 ЦК з врахуванням ст. 179 ГК – під господарським договором слід розуміти домовленість суб'єкта господарювання з іншим учасником відносин у сфері господарювання, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення прав та обов'язків у сфері господарювання.
За ст. 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Господарський договір є видом цивільно-правових договорів.
Господарський договір врегульований:
1. Загальними і спеціальними нормами Цивільного Кодексу як різновид загальної категорії договір.
2. Господарським Кодексом та іншими актами господарського законодавства, які регулюють особливості здійснення господарської діяльності у тій чи іншій сфері.
Характеризуючи господарський договір слід враховувати і його загальні ознаки як цивільно-правового договору і особливі ознаки пов'язані з господарскою діяльністю:
1. Особливий суб'єктний склад – це можуть бути лише особи, які володіють господарською компетенцією та визначені законом.
2. Спрямований на забезпечення господарської діяльності суб'єктів господарювання.
3. Визначеність мети господарського договору – це певний економічний або комерційний результат.
4. Зв'язок з внутрішньо-господарським плануванням діяльності суб'єкта господарювання.
5. Поєднання в змісті договору і майнових і організаційних елементів.
6. Часткове обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів та загальногосподарських інтересів суб'єктів господарювання.
7. Можливість часткового відступлення від правової рівності, сторін договору на відміну від цивільно-правового договору.
А в цілому особливості господарських договорів (які відрізняють їх від цивільно-правових договорів) стосуються порядку укладення, зміни та розірвання господарських договорів; додаткових вимог щодо форми і змісту таких договорів; порядку захисту прав та законних інтересів у разі порушення господарських договірних зобов'язань.
Зміст договору становлять його умови визначені угодою сторін або на вимогу законодавства і, які спрямовані на встановлену зміну або припинення господарських зобов'язань.
Господарські договори, що спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції, роботах та послугах, укладаються на підставі державного замовлення і зміст таких договорів повинен відповідати змісту відповідного державного замовлення. Зміст договорів, які укладаються суб'єктами господарювання на власний розсуд повинен відповідати реальним намірам цих суб'єктів та юридично вираженій згоді сторін цього договору.
За рівнем юридичної сили розрізняють наступні види умов змісту господарського договору:
1. Істотні умови договору – це умови визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також умови по яких за вимогою хоча б однієї із сторін договору має бути обов'язково досягнуто згоди. Для всіх без винятку господарських договорів завжди істотними є умови про предмет, ціну та строк дії договору (ст. 180 ГК).
2. Звичайні умови – це умови певного виду договору, які визначені вимогами законодавства залежно від особливостей його предмету. Їх відсутність у тексті договору не впливає на юридичну силу договору, оскільки вони в будь-якому випадку присутні в змісті договірного забов'язання в силу вимог законодавства.
3. Випадкові умови – це умови, що вносяться в договір на розсуд самих сторін, при цьому такі умови не повинні суперечити законодавству.
4. Типові умови – які визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому законом порядку. Якщо у договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам ст. 7 ЦК.
При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:
- вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;
- примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;
- типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;
- договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках
- затверджувати типові договори.
Універсальна модель договору, яка забезпечує основні інтереси його сторін повинна включати наступні умови:
1. Про предмет договору і його кількісні і якісні характеристики.
2. Про строк дії договору і строк його виконання.
3. Суму договору та ціну одиниці виміру предмету договору. Ціна у господарському договорі визначається у порядку визначеному ст. 632ЦК та ст. 189-191ГК
4. Про порядок та форму оплати (розрахунків).
5. Про порядок виконання договору і порядок прийому виконання або порядок передачі предмету договору.
6. Про відповідальність за невиконання умов договору.
7. Про форс-мажорні обставини.
8. Про способи забезпечення належного виконання.
9. Про порядок розгляду спорів між сторонами.
Господарський договір повинен укладатися в письмовій формі (у формі єдиного документу, підписаного сторонами та скріпленого їх печатками) відповідно до ст. 181 ГК та ст. 208 ЦК.
Розрізняють кілька різновидів письмових форм:
1. повна письмова – єдиний документ складений з дотриманням вимог ст. 181 ГК та ст. 207 ЦК.
2. скорочена письмова – шляхом обміну листами, телеграмами та іншими документами встановленого зразка.
3. типові форми господарських договорів встановлені КМУ.
4. стандартні договори.
5. нотаріально посвідчена письмова форма, відповідно до ст. 209 ЦК.
6. письмово-реєстраційна форма (ст. 210 ЦК).
7. електронна форма, відповідно до Законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та т «Про електронний цифровий підпис» від 22. 05. 2003р.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов.
Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, сортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 ГК, а у разі їх відсутності – в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.
Відповідно до ст. 6, 627 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цивільного і господарського законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
Договір набирає чинності з моменту його укладення, якщо інше не передбачено самим договором.
Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.
Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.
Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.
У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.
Публічним є договір, в якому одна сторона – підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).
Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом та не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).
У разі необгрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.
Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору.
Умови публічного договору, які суперечать ЦК та правилам, обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.
Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.
Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.
Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.
Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору. З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.
Тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК. У разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.
Під укладенням договору розуміють зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше осіб щодо укладення договору, вироблення його умов (відповідно до реальних намірів та економічних інтересів його сторін) та оформлення його як правового акту.
У господарській практиці розрізняють конкурентні і неконкурентні способи укладення договорів.
До конкурентних способів відносять:
1. торги, аукціони, тендери тощо щодо реалізації чи закупівлі майна робіт, послуг;
2. конкурси щодо способів виконання;
3. конкурентні переговори, або так звані двохступеневі торги, за допомогою яких проводиться закупівля товарів, робіт, послуг для державних потреб. На першому етапі виконавці подають свої пропозиції без зазначення ціни, після оцінки яких замовник проводить переговори щодо уточнення вимог щодо виконання з будь-ким з виконавців; на другому етапі виконавці, пропозиції яких не були відхилені подають свої уточнені пропозиції із зазначенням ціни;
4. процедура запиту цінових пропозицій щодо готових до споживання товарів з метою їх закупівлі для державних потреб.
До неконкурентних способів належать:
1. загальний порядок укладення господарського договору визначений ст. 638 – 651 ЦК та ст. 181 ГК, який відбувається у 4 етапи:
І етап – Пропозиція укласти договір (оферта) може бути здійснена як шляхом запрошення до укладення договору (для переговорів) так і шляхом пропонування готового проекту договору. Пропозиція повинна містити всі істотні умови майбутнього договору, або спосіб їх визначення і погодження.
ІІ етап – Прийняття пропозиції (акцепт). Пропозиція вважається прийнятою, якщо відповідь на неї надійшла у зазначений в пропозиції строк, а якщо він не зазначений, то негайно по отриманню з врахуванням строків поштового обігу. Якщо акцептант здійснив фактичні дії, спрямовані на виконання зобов'язання договору, то відповідно до ст. 642 ЦК така дія вважається прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано у пропозиції або не встановлено законом. Відповідь, яка спізнилась вважається новою пропозицією. І пропозиція, і відповідь на неї може бути відкликана або змінена не пізніше як в момент її одержання адресатом.
ІІІ етап – Вироблення умов договору. При здійсненні пропозиції у вигляді запрошення цей етап реалізується при переговорах, а якщо пропозиція була здійснена у вигляді проекту договору – то сторона, яка його отримала, при наявності заперечень до договору, має право у 20-денний термін скласти протокол розбіжностей (у трьох примірниках), про що обов'язково робиться відмітка у проекті договору типу: «Договір підписаний разом з протоколом розбіжностей». Підписаний проект договору разом з двома примірниками протоколу надсилається іншій стороні, яка в 20-денний термін повинна розглянути його та вжити заходів для узгодження розбіжностей, а не врегульовані розбіжності передати на розгляд до господарського суду (ст. 181ГК).
ІV етап – Підписання та оформлення договору.
2. Прямі переговори, у яких об'єднані перші три етапи і які закінчуються укладенням попереднього, або основного договору.
Зміна, або розірвання договору допускається тільки за згодою його сторін і оформляється в той же спосіб, що і основний договір. У разі істотного порушення умов договору однією з його сторін інша має право вимагати одностороннього розірвання договору у судовому порядку.
Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором (ст. 188 ГК).
Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.
Загальні принципи і умови виконання зобов'язань визначений статтями 526 – 545 Цивільного Кодексу стосовно суб'єкта виконання, місця виконання, способу виконання, строку виконання, черговості виконання тощо. Особливості виконання зобов'язань у сфері господарської діяльності визначений главою 22
Господарського Кодексу (статті 193 – 198). Крім того спеціальні вимоги щодо виконання окремих видів зобов'язань за предметом зобов'язань конкретизується нормами Цивільного і Господарського Кодексів в особливих частинах, які врегульовує відносини в межах окремих видів зобов'язань.
Договір і зобов'язання повинні бути виконані належним чином у повному обсязі, вчасно, в натурі і з дотриманням вимог законодавства. Таке виконання називається належним і є основним і нормальним способом припинення договірних відносин між сторонами. Кожна сторона повинна вжити всіх заходів необхідних для належного виконання нею зобов'язань враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загального господарського інтересу. Дана вимога закріплена господарським кодексом на рівні обов'язку суб'єктів господарювання. Невиконання зобов'язань є підставою для притягнення до договірної відповідальності, при чому застосування штрафних санкцій не є підставою для звільнення від обов'язку виконання зобов'язання в натурі. Управлена сторона має право не приймати виконання зобов'язань частинами, якщо інше непередбачене законом, договором чи не випливає зі змісту зобов'язання.
Зобов'язана сторона має право на тих же умовах:
1. достроково виконати зобов'язання;
2. відмовитись від виконання у разі неналежного виконання іншою стороною своїх обов'язків, які є необхідною умовою виконання.
Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини.
Невиконання обов'язків за одним договором не може бути підставою для відмови від виконання обов'язків за іншим договором навіть якщо мова іде про ті ж сторони договорів.
Виконання господарського зобов'язання може бути покладено в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управнена сторона зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою – безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто. Неналежне виконання зобов'язання третьою особою, в загальному випадку не звільняє сторони від обов'язку виконати зобов'язання в натурі.
Управнений суб'єкт господарського зобов'язання, якщо інше не передбачено законом, може передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень. Передачу (делегування) таких прав може бути зумовлено певним строком. Акт передачі прав вважається чинним з дня одержання повідомлення про це зобов'язаною стороною, а акт делегування господарсько-управлінських повноважень іншому суб'єкту – з дня офіційного опублікування цього акта. Суб'єкт, який одержав у результаті такої передачі (делегування) додаткові повноваження, вирішує відповідне до цих повноважень коло господарських питань та несе відповідальність за наслідки рішень, що ним приймаються.
У разі якщо в господарському зобов'язанні беруть участь кілька управнених або кілька зобов'язаних суб'єктів, кожний з управнених суб'єктів має право вимагати виконання, а кожний із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповідно до частки цього суб'єкта, визначеної зобов'язанням.
У разі якщо це передбачено законодавством або договором, зобов'язання повинно виконуватися солідарно.
Господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання.
У разі якщо місце виконання зобов'язання не визначено, зобов'язання повинно бути виконано:
- за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна
- за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;
- за грошовими зобов'язаннями – за місцем розташування управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за новим місцем її розташування за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;
- за іншими зобов'язаннями – за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.
У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управнену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається виконанням зобов'язання.
Платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом (ст. 198 ГК).
Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.
Відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.
 
4. Господарсько-правова відповідальність. Банкрутство суб'єктів господарської діяльності
 
В загальному під юридичною відповідальністю розуміють зобов'язання особи відповідати за вчинені нею правопорушення, невиконання цивільно-правових обов'язків, спричинення збитків тощо.
Господарська відповідальність є самостійним видом юридичної відповідальності.
Господарсько-правова відповідальність є законодавчо визначеним способом забезпечення правомірної поведінки господарюючих суб'єктів, належного виконання ними своїх обов'язків та способом боротьби з господарськими правопорушеннями.
Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених господарським законодавством та договором.
Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі вішко-дування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими:
- потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
- сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі;
- у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.
По формі господарська відповідальність є юридичною – являє собою вплив потерпілого на порушника або безпосередньо, або за допомогою арбітражного суду через застосування засобів матеріального характеру.
По змісту господарська відповідальність є економічною – застосовується у формі майнових господарських санкцій і є обов'язком правопорушника нести саме майнові втрати.
Господарська відповідальність виконує п'ять основних функцій, під якими розуміють сукупність дій щодо застосування до правопорушника передбачених законом або договором санкції та правових наслідків такого застосування: стимулюючу; штрафну; попередження правопорушень; компенсаційну; інформаційну.
Як і інші інститути господарського права господарсько-правова відповідальність є комплексною.
Господарський орган може бути притягнутий до:
1) цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди іншим господарюючим суб'єктам. Її суть у застосуванні на користь потерпілого майнових санкцій до правопорушника;
2) адміністративно-правової відповідальності за порушення порядку управління і порядку здійснення господарської діяльності. Вона полягає у застосуванні до порушника економічних санкцій, санкцій організаційного характеру;
3) фінансово-правової відповідальності за порушення порядку здійснення розрахунків та платежів. Зміст її у стягненні пені.
Господарська відповідальність як різновид юридичної відповідальності ґрунтується на певних правових підставах:
1. Нормативні підстави: наявність правових норм у чинному законодавстві, які передбачають відповідальність за певні, вчинені господарським органом, дії.
2. Наявність господарської правосуб'єктності у порушника: порушник повинен бути легітимований у встановленому законом порядку як суб'єкт господарської (підприємницької) діяльності.
3. Юридично-фактичні підстави:
а) факт скоєння правопорушення;
б) наявність протиправної поведінки у господарського органу;
в) причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою і вчиненим порушенням (заподіяними збитками) ;
г) наявність вини. Вина господарського органу на практиці – це наявність двох обставин:
- реальної можливості в особи-правопорушника виконати зобов'язання належним чином;
- невжиття порушником заходів для недопущення правопорушення, запобіганню збитків тощо.
Наявність вини не обов'язкова при притягненні господарського органу до адміністративно-правової відповідальності.
Підставою притягнення господарського органу до юридичної відповідальності є господарське правопорушення під яким розуміють протиправне діяння господарюючого суб'єкта, що не відповідає нормам господарського законодавства, не узгоджується з юридичними обов'язками даного суб'єкта, порушує права іншого господарюючого суб'єкта або права третіх осіб.
Розрізняють договірні та позадоговірні господарські правопорушення.
Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Господарсько-правова санкція – це міра відповідальності правопорушника, що визначена безпосередньо законом або договором, а саме заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та /або правові наслідки.
Залежно від виду господарської відповідальності, до якої притягається господарський орган, до нього можуть бути застосовані такі санкції:
відшкодування збитків. Під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. Склад та розмір збитків визначений ст. 225 ГК.
Учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов'язаний вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим суб'єктам, – зобов'язаний відшкодувати на вимогу цих суб'єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі.
Сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що порушить його при настанні строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону. У протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного зменшення розміру збитків.
Сторона господарського зобов'язання позбавляється права на відшкодування збитків у разі якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобов'язання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього, крім випадків, якщо законом або договором не передбачено інше.
Не підлягають відшкодуванню збитки, завдані правомірною відмовою зобов'язаної сторони від подальшого виконання зобов'язання.
Відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, у загальному випадку не звільняє зобов'язану сторону від виконання зобов'язання в натурі.
штрафні санкції – це грошові суми, які господарюючий суб'єкт повинен сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського договору: неустойка; штраф; пеня.
Розмір штрафних санкцій визначається за правилами ст. 231 ГК. Якщо за невиконання (неналежне) виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санк-ціями. Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли:
- допускається стягнення тільки штрафних санкцій;
- збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції;
- за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.
Вимогу щодо сплати штрафних санкцій за господарське правопорушення може заявити учасник господарських відносин, права чи законні інтереси якого порушено, а у випадках, передбачених законом, уповноважений орган, наділений господарською компетенцією.
Відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк.
За грошовим зобов'язанням боржник не повинен платити відсотки за час прострочення кредитора.
Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'яза-ння, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
У випадках, передбачених законом, штрафні санкції за порушення господарських зобов'язань стягуються судом у доход держави.
• оперативно-господарські санкції – це заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку:
- одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за цеу разі порушення зобов'язання другою стороною;
- відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;
- відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;
- відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо) ;
- встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;
- відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання.
Цей перелік оперативно-господарських санкцій не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції. До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором.
Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред'явлення претензії порушнику зобов'язання.
Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням.
Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.
• адміністративно-господарські санкції:
- вилучення прибутку (доходу) ;
- вилучення товарів,
- адміністративно-господарський штраф;
- стягнення зборів (обов'язкових платежів) ;
- зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання;
- застосування антидемпінгових заходів;
- припинення експортно-імпортних операцій;
- застосування індивідуального режиму ліцензування;
- зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності;
- анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності;
- обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання;
- скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання;
- інші адміністративно-господарські санкції, встановлені законами.
Адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.
У разі неспроможності суб'єкта господарювання через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом (ст. 205 ГК). Нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури вважається банкрутством. Банкрутом може бути визнаний лише суб'єкт комерційної господарської діяльності. Право звернутися до суду з заявою про банкрутство мають кредитори неплатоспроможного боржника та він сам.
З економічної т. зору банкрутство – це неспроможність продовження суб'єктом своєї підприємницької діяльності в наслідок її безприбутковості. З юридичної т. зору банкрутство означає, що у господарюючого суб'єкта є кредитори (особи, що мають задокументовані законні майнові вимоги до цього господарського суб'єкта як боржника), реалізація вимог яких може привести до ліквідації господарюючого суб'єкта.
Суб'єктами банкрутства є юридичні особи – суб'єкти підприємницької діяльності, що неспроможні своєчасно виконати свої зобов'язання або перед кредиторами, або перед бюджетом протягом трьох місяців після настання встановленого строку для їх сплати. Не можуть бути визнані банкрутом казенні підприємства, а також відокремлені структурні підрозділи господарської організації.
Неплатоспроможний суб'єкт визнається банкрутом лише за рішенням господарського суду. До винесення такого рішення суб'єкту надається можливість вийти зі стану неплатоспроможності через застосування заходів по санації.
Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника.
Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредиторів до боржника сукупно складають не менше 300 min з/п, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.
 
Контрольні запитання
 
1. Що представляє собою господарська діяльність?
2. Які є види господарської діяльності?
3. Який правовий статус суб'єкта господарювання?
4. Які істотні умови господарського договору?
5. В якій формі повинен бути укладений господарський договір?
6. Які є способи укладення господарського договору?
7. Які є види господарсько-правових санкцій?
8. Які ви знаєте підстави для притягнення до господарсько-правової відповідальності?
9. Які суб'єкти господарювання можуть бути оголошені банкрутами і в якому порядку?
10. Що представляє собою легітимація суб'єкта господарювання?
Фото Капча