Особливості мотивації політичного лідерства/керівництва

В роботах А. Бандури (1986), які присвячені самоефективності, також представлена ця точка зору: самоефективність він розглядає як ситуаційно-спеціфічний конструкт (там же). Він вважає, що основою розуміння мотивації є не цінність (привабливість) успішного результату і не очікування успіху, а впевненість в собі, віра в свої здібності впоратися з даним видом діяльності. Підкреслимо, що концепція самоефективності є частиною соціально-когнітивної теорії А. Бандури, у відповідності з якою психологічне функціонування людини описується в термінах безперервної взаємодії 3 груп факторів – поведінкових, когнітивних і тих, які відносяться до оточуючого середовища.

Згідно з цією концепцією, когнітивні процеси впливають на поведінку. Концепція самоефективності увібрала в себе численні дослідження, які проводилися в рамках концепцій локусу контролю, каузальних атрибуцій і навченої безпомічності. А. Бандура вважає, що привабливість результату і віра в позитивний результат (очікування успіху) недостатні для запуску мотивації суб’єкта. Необхідна також віра в свої здібності справлятися з даним видом діяльності. Самоефективність вважають детермінантою людської поведінки. Він визначає її як судження людей про свої здібності організовувати і виконувати ціпі дій, які необхідні для досягнення установлених заранее типів результатів діяльності. Самоефективність полягає в тому, наскільки компетентним почувається людина, виконуючи ту чи іншу справу. До конструкту самоефективності А. Бандура використовував поняття «очікування ефективності», тобто переконаність в тому, що індивід здатен здійснити поведінку, яка необхідна для досягнення очікуваних результатів. «Очікування ефективності» він відрізняв від поняття «очікування результатів» (особиста оцінка того, що та чи інша поведінка повинна призвести до тих чи інших результатів). Зокрема, особи з високою самоефективністю є більш наполегливими, краще вчаться, а також мають велику самоповагу, менш тривожні і менш схильні до депресії. Вибір особою тієї чи іншої лінії поведінки – і в сфері досягнень і в міжособистісних відносинах – значною мірою залежить від її уявлень про те, наскільки ефективно віна зможе діяти.

Значний вклад в розуміння мотивації лідерської поведінки вносить також теорія самодетерминації Е. Десі і Р. Райана (1993), які розробили теоретичний підхід до пояснення внутрішньої та зовнішньої мотивації. Вони виокремлюють базові потреби, які лежать в основі внутрішньої мотивації, оцінки та інтерпретації індивідом подій зовнішнього середовища. На їх думку, внутрішня мотивація є вродженою характеристикою людини, яка включає прагнення до пошуку і подоланню задач оптимального рівня складності. Спираючись на праці гуманістичного напрямку, Е. Десі стверджує, що внутрішня мотивація базується на вроджених (організмічних) потребах в компетентності та самодетермінації. Остання ініціює та енергетизує широкий спектр діяльностей і психологічних процесів, для яких первинним винагородженням є відчуття ефективності і автономії.

Внутрішньо мотивована поведінка заснована на відчутті майстерності і компетентності, інтересі а також на відчутті свободи від зовнішніх тисків, таких як винагороди і підкріплення, коли індивід сприймає себе причиною своїх дій. Внутрішні потреби в компетентності і самомодетермінації мотивують людей постійно прагнути до досягнення цілей оптимального рівня складності, цілей, які не є ані дуже простими, ані дуже складними.

Крім названих вище потреб, Е. Десі і Р. Райан виокремили існування третьої базової вродженої потреби – потреби в близьких стосунках з іншими людьми. Потреба в самодетермінації (чи як ще називають – в автономії) містить прагнення самостійно контролювати власні дії і поведінку, бути їх ініціатором. Потреба в компетентності включає прагнення суб’єкта досягнути різних зовнішніх і внутрішніх результатів і бути ефективним. Дослідники вважають, що в основі внутрішньої мотивації лежить не просто потреба в компетентності, а потреби в самодермінованій компетентності. Ця потреба стимулює людей прагнути до пошуку й розв’язанню важких задач, оптимальних з точки зору їх здібностей, що призводить до відчуття майстерності і компетентності. Потреба у взаємозв’язку з іншими людьми – включає встановлення надійних і вдовольняючих індивіда відносин з іншими людьми, тобто таких, які засновані на почутті приналежності і прив’язаності. Ця остання потреба є умовою для успішного становлення і функціонування потреби в автономії.

Харатеризуючи поведінку людей А. Адлер (1997) говорить про мотив прагнення до домінування. В основі його концепції лежить уявлення про прагнення до домінування як єдиної рушійної сили, яка лежить в основі структури особистості, спрямовує всі її ресурси на досягнення досконалості чи превосходства і надає смисл всьому її існуванню. Він приходить до висновку, що людині притаманне прагнення до досконалості, а жага влади є лише одним із можливих негативних варіантів вдоволення цієї потреби. Метою прагнення до домінування є влада над собою і речами. Людиною керує невдоволеність своїми здібностями і можливостями, активне прагнення збільшити їх, досягти досконалості. При цьому прагнення до досконалості є одним із аспектів ідеалу розвитку особистості, а іншим є взаємодія першого з соціальним інтересом чи почуттям спільності. Прагнення домагатися досконалості, на думку А. Адлера, є головною рушійною силою розвитку особистості. Ця універсальна мотиваційна тенденція набуває конкретної форми у вигляді прагнення до мети, яка розуміється суб’єктивно і є визначальною для особистості. Домінування як мета може опредмечуватися в конструктивному і деструктивному напрямах, відповідно як перевага над власними слабкостями, своїми минулими досягненнями і як перевага над іншими людьми. Воно може прийняти форму прагнення до росту, розвитку вмінь і здібностей, роботи заради більш досконалого способу життя чи, навпаки, проявитися у формі боротьби за особисте переважання над іншими людьми. Умовою, яка забезпечує розвиток прагнення до домінування в позитивному напрямку, є соціальний інтерес. Людина з розвинутим соціальним інтересом не буде прагнути до влади над іншими, а буде вдовольняти своє прагнення до домінування через вдосконалення свого потенціалу, досягненнями максимально можливого результату в обраній справі.

Висновки. Соціальні, суспільно-владні відносини породжують типологічні властивості лідерів та керівників, які існують у кожному суспільстві. А отже існують відповідні до них зміст та інтенсивність потреб соціально-політичного існування людей. Поведінка людей, які мають політичну владу, поведінка їхніх суперників, їхня взаємодія з іншими членами соціуму продукують тип політичного лідерства/керівництва.

 

 

1. Шалагинова Л. В. Психология лидерства: уч. пос. / Лариса Валерьевна Шалагинова. – СПб. : Речь, 2007. – 464 с.
2. Херман М. Дж. Стили лидерства в формировании внешней политики / М. Дж. Херман // Политические исследования. – 1991. – № 1. – С. 91-98.
3. Мертон Р. Социальная теория и социальная структура (фрагменты) / Р. Мертон / Общ. ред. В. В. Танчер; пер. с англ. В. Каспинская. – К. : Ин-т социологии, 1996. – 112 с.
4. Кудряшова Е. В. Лидер и лидерство: исследования лидерства в современной западной общественно-политической мысли / Е. В. Кудряшова. – Архангельськ: Изд-во Поморского межд-го педагогического ун-та им. М. В. Ломоносова, 1996. – С. 24-25.
5. Hersey P. Management and Organizational Behavior. 4 th ed. / P. Hersey, K. Blanchard. – N. Y. : Englewood Cliffs, NJ: Prentice-Hall, 1982. – 134 р.
6. Hersey P. Life-cycle theory of leadership. Training and Development Journal / P. Hersey, К. Blanchard. – 1969. – № 23. – P. 26-34.
7. Hallander E. Emergent Leadership and Socil Influence / Е. Hallander // Leadership and Interpersonal Behavior. – N. Y., 1961. – P. 45.