Особливості притягнення до юридичної відповідальності у правовідносинах з рекультивації земель в Україні

Згідно зі ст. 130 КЗпП України, матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству (установі, організації) при виконанні трудових обов’язків, покладається на працівника тільки за умови, якщо така шкода заподіяна з вини працівника [6]. Ця відповідальність, як правило, обмежується стягненням певної частини заробітку працівника й не може перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Хоча ст. 56 Закону України «Про охорону земель» установлює, що шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства України про охорону земель, підлягає відшкодуванню в повному обсязі [9], тоді як положеннями ст. 134 КЗпП України визначений вичерпний перелік випадків матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди, заподіяної майну підприємства з вини працівника [6]. Проте земельну ділянку, на нашу думку, не можна ототожнювати з іншим майном підприємства і розглядати лише як майно. Адже земля виконує певні екологічні функції, земельним ресурсам притаманні природні властивості, що робить неможливим відокремити біологічну основу землі. Крім цього, аналізуючи положення чинного земельного законодавства України, зазначимо, що у першу чергу земля потрібна для використання за цільовим призначенням як природний ресурс, а не для обігу як інше майно. У зв’язку з цим підтримуємо думку В. І. Андрейцева про те, що використовувати узагальнений термін «майно», до якого у визначених випадках законодавець відносить землі та земельні ділянки, не зовсім точно, беручи до уваги природні, екологічні, економічні, соціальні, демографічні, політичні, адміністративно-територіальні, державно-правові й інші властивості землі та її складових, категорії земель і земельних ділянок – як унікальних об’єктів земельних правовідносин і основного національного багатства України [10, с. 209]. Таким чином, вирішуючи питання про притягнення працівника до того чи іншого виду матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну якісному стану земель шляхом їх забруднення чи псування, на нашу думку, потрібно зважати передусім на положення землеохоронного законодавства, оскільки майновий характер землі не є пріоритетним для неї як об’єкта земельних правовідносин. Також погоджуємося з тим, що за трудове правопорушення, яким заподіяна шкода природним ресурсам, має настати лише повна (а не обмежена) матеріальна відповідальність працівника.

Відтак пропонуємо ст. 134 КЗпП України доповнити п. 10, встановивши, що працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, завданої з їх вини земельній ділянці, наданої підприємству для здійснення господарської діяльності, внаслідок не проведення рекультиваційних робіт.

У науковій доктрині земельного права існує думка про виділення окремого виду юридичної відповідальності (господарсько-правової) з приводу пошкодження, псування, забруднення та деградації земельних угідь у ході зайняття підприємницької діяльності [7, с. 173]. Це обґрунтовується тим, що згідно із ст. 149 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання у процесі здійснення господарської діяльності можуть використовувати природні ресурси, зокрема земельні [11]. У процесі такої діяльності суб’єкти господарювання зобов’язані вчиняти заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання псування, забруднення та виснаження природних ресурсів, не допускати зниження їхньої якості у процесі господарювання (ст. 153 ГК України) [11]. Невиконання зазначених вимог варто розглядати як невиконання обов’язків суб’єкта господарювання, за що останній може бути притягнутий до відповідальності.

Ми вважаємо за необхідне розширити норму цієї статті та викласти її у такій редакції: «Суб’єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов’язаний виконувати заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забрудненню, засміченню, виснаженню природних ресурсів та здійснювати комплекс рекультиваційних заходів, недопускати зниження якості земельних ресурсів у процесі господарювання». Зазначене положення дасть змогу реалізувати правову політику держави щодо охорони земель в аспекті рекультивації земельних ресурсів, збільшити міру відповідальності суб’єктів підприємницької відповідальності, що займаються гірничодобувною діяльністю, та забезпечити надійний правовий захист земельних ресурсів як національного багатства українського народу.

 

 

Необхідність запровадження ефективного інституту юридичної відповідальності щодо рекультивації земель обумовлена складним екологічним становищем земельних ресурсів у державі та відсутністю системи санкцій у цій сфері правовідносин.