Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Особливості сім’ї, в якій виховується дитина з обмеженими можливостями

Тип роботи: 
Доповідь
К-сть сторінок: 
12
Мова: 
Українська
Оцінка: 

Соціалізація дітей-інвалідів, формування їх ідентичності відбувається в процесі взаємодії з найближчим оточенням, у першу чергу, з батьками. Первинна соціалізація є найбільш важливою для індивіда, з неї буде формуватися основна структура вторинної соціалізації. У процесі первинної соціалізації дитина абстрагується від конкретних ролей і установок і формує образ узагальненого іншого світу, інтерналізуючи тим самим об'єктивну реальність і встановлюючи цілісну ідентичність.

Родина, яка виховує дитину-інваліда, потрапляє в особливі умови (економічні, соціальні, психологічні), які ускладнюють її нормальне функціонування. Маніфестація захворювання дитини і встановлення діагнозу стає подією, яка порушує як біографію родини в цілому, так і траєкторію життя кожного члена родини. Батьки випробовують почуття «втрати себе» і змушені реконструювати свою ідентичність, використовувати нові пояснювальні схеми і переосмислювати своє життя. Досягши через певний час відносного балансу функціонування, більшість родин все одно залишаються дезадаптованими. Як показують дослідження, родинам з дітьми-інвалідами, як правило, властиве зниження соціальної активності, закритість у вираженні почуттів, низький рівень згуртованості, а також ригідність, яка проявляється у твердому структуруванні діяльності членів сім’ї. Фактично родина перебуває під подвійним пресом: з боку стигматизуючого соціального оточення і об'єктивних обмежень, які накладають хворобою дитини.

Розвиток особистості дитини-інваліда, прийняття нею тієї або іншої ідентичності, яка визначає її адаптивні можливості і якість життя в цілому, залежить також від ресурсів самої сім’ї і специфіки виховних стратегій. Необхідно відзначити, що значна частина процесів, які протікають як на індивідуальному, так і на суспільному рівнях, і детермінуючих взаємин дітей і батьків, залишається неусвідомленою останніми, тому часто спостерігається розбіжність цілей і методів виховання. 

Більшість батьків воліють не замислюватися про довгострокову перспективу дитини, зосереджуючи увагу на вирішенні безпосередньо виникаючих проблем: "Я про це не думаю. Мені б зараз навчити її одягатися (читати, самостійно є, правильно говорити, ходити і т.д.), а там видно буде”. 

Можна припустити три причини такої реакції батьків. Перша пов'язана з об'єктивними труднощами прогнозування особливостей перебігу хвороби і ефективності лікування. Друга викликається невизначеністю, яка характеризує ситуацію в країні в цілому, у тому числі і відносно держави до забезпечення інвалідів. Третя причина полягає у дії психологічних захисних механізмів, які забороняють розмови на занадто хворобливі теми. 

Опираючись на результати інтерв'ювання сімей, отримані різними вченими, і поклавши в основу характер відносини батьків до дітей, можна виділити три типи виховних стратегій, властивих сім’ям з дітьми-інвалідами:

1) гіперопіка;

2) заохочуюча самостійність;

3) зневага.

Розглянемо кожну стратегію більш докладно.

Гіперопікаючий тип відносин є основним для виховних стратегій більшості родин з дітьми-інвалідами. Труднощі визначення поняття “гіперопіки” пов'язані з існуванням об'єктивних умов, які створюють потребу підвищеної уваги і захисту хворої дитини з боку батьків. Якщо для звичайних родин гіперопіку можна визначити як надлишковий контакт із дитиною, занадто довгий період догляду “як за маленькою” і придушення незалежної поведінки, то критерії для дітей-інвалідів будуть більш неоднозначними й індивідуалізованими. У першому випадку виховна стратегія класифікується як гіперопіка на основі вікових нормативів, а в другому - на основі індивідуальних характеристик.

Можна виділити кілька видів стратегій гіперопіки:

  • гіперопіка як спосіб контролю;
  • гіперопіка як наслідок почуття провини;
  • гіперопіка як звичний спосіб виховання;
  • гіперопіка як відхід батьків від вирішення особистих проблем.

Розглянемо кожен вид більш докладно

1. Гіперопіка як спосіб контролю. Ця форма гіперопіки конструюється культурними традиціями, які підтримують залежні дитячо-батьківські відносини в соціумі. На соціетальному рівні це виражається в патерналістських принципах, які лежать в основі функціонування державних інститутів. Основна характеристика патерналістської соціальної системи, а саме делегування громадянами відповідальності за власне благополуччя державі ціною визнання за нею права значною мірою контролювати життя громадян, властива також взаємодії на рівні родини. Українській родині властивий високий ступінь злитості, емоційної залежності членів родини один від одного, і як складовою частиною таких відносин виступає опіка. Її зворотним боком є потреба внутрісімейного контролю. Саме за допомогою розвиненого контролю можливе відтворення і збереження злитих, патріархальних відносин. У сім’ях з дітьми-інвалідами фізичний стан дитини стає фактором, який закріплює відносини опіки, до яких родина схильна в силу культурних традицій.

Гіперопіковий стиль взаємодії з дитиною підтримується також реакціями навколишніх, заснованими на соціальних стереотипах милосердного відношення, зовнішнім вираженням якого вважається готовність допомогти. При цьому виникає питання про істинну природу таких дій. Чи справжня ця участь або, говорячи словами Р.Барта, усього лише "алібі", яке дозволяє "безкарно підмінювати реальну справедливість знаками любові до ближнього"? У кожному разі, багато батьків змушені демонструвати очікувану навколишніми поведінку. 

Спроби деяких батьків надати дитині самостійність натрапляють на нерозуміння і несхвалення навколишніх, оскільки соціально схвалюються жалість, прагнення захистити, відгородити від труднощів життя. Родина при цьому відтворює патерналізм, який існує на державному рівні і у суспільній свідомості, практикуючи опікуючі і контролюючі взаємозв'язки, а інвалідність дитини підсилює їх, перетворюючи гіперопіку.

2. Гіперопіка як наслідок почуття провини.

Народження дитини з патологією викликає в батьків шокову кризу, яка супроводжується важкими емоційними переживаннями (від розпачу до заперечення, яке може вилитися навіть у відмову від дитини). Найчастіше батьки відчувають провину стосовно дитини, відчуваючи відповідальність за явище інвалідності. Крім того, вони переживають власну неповноцінність, неадекватність ролі "гарного батька" через нездатність народити здорову дитину. Нерідко дитина стає амбівалентним об'єктом, який викликає поряд з любов'ю ненависть і

Фото Капча