Особливості тлумачення міжнародних договорів про права людини

 

 

Анотація

У статті визначаються основні принципи, правила та підходи до тлумачення міжнародних договорів про права людини, з урахуванням позицій міжнародних судових чи моніторингових органів Організації Об’єднаних націй, Європейського Союзу та Ради Європи, юрисдикція яких поширюється на питання тлумачення й застосування відповідних міжнародно-правових угод.

Ключові слова: тлумачення права, права людини, міжнародні договори, принципи тлумачення, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Європейський суд з прав людини.

Постановка проблеми. В умовах кардинальних суспільних перетворень особливого значення набувають міжнародні стандарти у галузі прав людини, які покликані стати основою розвитку та модернізації національної правової системи. Міжнародні стандарти прав людини – той необхідний мінімум соціально-змістовних ознак (які можна визначити виключно у консенсусно-договірному порядку, оскільки останні об’єктивно не мають апріорного змісту, незалежного від соціального буття), концентроване ядро широко визнаних загальнолюдських цінностей, які мають поважати у кожному випадку реалізації відповідних прав людини [1, с. 6]. Стандарти прав людини увібрали в себе найвищі досягнення загальнолюдської духовної культури, виражають змістовно принцип правової рівності, закріплюють такі правила поводження держави із людиною, які не принижують людську гідність, і які є підставою для вирішення правових справ та розвитку права у будь-яких формах [2, с. 10].

В Україні питання міжнародних стандартів прав людини сьогодні продовжують відігравати важливу роль, особливо у світлі реформування системи державних органів. їх імплементація та ефективна реалізація у межах національного правопорядку зумовлює нагальність проблематики тлумачення міжнародних договорів про права людини, які складають основу цих стандартів. Н. М. Раданович справедливо підкреслює, що особливості міжнародних договорів про права людини зумовлюють не лише їх особливий статус у системі міжнародних договорів загалом, а й відрізнять їх від інших джерел права тієї чи іншої держави, зокрема від інших нормативно-правових договорів, якщо міжнародні договори включаються державою до складу її законодавства [3, с. 11]. Виходячи з цього, можна стверджувати, що національна правотворчість і національне правотлумачення, які задіяні для національної імплементації даних договорів, матимуть певну специфіку порівняно із аналогічними видами державної діяльності, здійснюваними в інших ситуаціях.

Стан наукового дослідження. З різних точок зору проблем тлумачення міжнародного права та прав людини торкались як вітчизняні, так й іноземні вчені, серед яких: Е. Бредлі, М. Вопленко, Г. Гаджиєв, В. Гончаров, Л. Гусейнов, Д. Гом’єн, М. Дженіс, Дж. Летсас, І. Лукашук, Дж. МакБрайд, В. Мармазов, П. Рабінович, І. Сліденко, О. Трагнюк, В. Туманов, С. Федик, Д. Дж. Харріс, Г. Христова, О. Черданцев, С. Шевчук та ін. Однак особливості тлумачення міжнародних договорів про права людини потребують подальшого аналізу у світлі новітніх тенденцій розвитку міжнародного та національного права.

Мета даної статті полягає у визначенні основних принципів, правил та підходів до тлумачення міжнародних договорів, які закріплюють права людини, з урахуванням позицій міжнародних судових, квазісудових чи моніторингових органів, юрисдикція яких поширюється на питання тлумачення та застосування відповідних міжнародно-правових угод.

Виклад основного матеріалу. В одному з перших дисертаційних досліджень в Україні, присвяченому принципам пра- вотлумачення, С. В. Прийма доводить, що тлумачення норм права є різновидом юридичної діяльності, що має пізнавальний характер, ґрунтується на певних принципах і здійснюється відповідним суб’єктом з метою відшукання й уточнення змісту норм права, а в необхідних випадках передбачає також його роз’яснення для інших суб’єктів. Тлумаченню права притаманні такі основні сутнісні риси: 1) воно є різновидом юридичної діяльності; 2) має пізнавальний (інтелектуальний, розумовий, творчий) характер; 3) має цільовий характер; 4) має уточнюючу (конкретизаційну) природу, що обумовлюється нормативністю права; 5) має опосередкований характер; 6) здійснюється різними суб’єктами, особливості яких визначають види тлумачення; 7) ґрунтується на певних принципах [4, с. 13]. Як слушно зазначає І. І. Лукашук, разом з ускладненням права і розв’язуваних ним завдань ускладняється і процес його тлумачення. Чим складнішою є правова система, чим більше є розв’язуваних нею проблем, тим більш важкі завдання стоять перед тлумаченням. Цілком зрозуміло, що особливо важкою справою є тлумачення норм такої надскладної макросистеми, яку представляє собою сучасне міжнародне право [5]. Передусім слід підкреслити, що тлумачення міжнародного договору має здійснюватися у відповідності з основними принципами міжнародного права. Воно не повинно вести до результатів, що суперечать цим принципам, порушувати суверенітет держав, їх основні права і права людини. Це один з найважливіших принципів тлумачення міжнародних договорів. Тлумачення, що порушує основні принципи міжнародного права, є недійсним [6, с. 98].

А. М. Талалаєв також наголошує, що тлумачення положень міжнародного договору є одним з випадків тлумачення юридичної норми, тому до нього повинні бути застосовані всі прийоми тлумачення, відомі в теорії права і внутрішньодержавній практиці, за винятком тих, які суперечать самій природі міжнародного права, заснованого на добровільній угоді суверенних суб’єктів. До цих прийомів, або способів, відносяться: граматичне (словесне), логічне, історичне, систематичне і казуальне (тобто звичайне, практичне) тлумачення. Крім того, в системі тлумачення міжнародних договорів існують принципи тлумачення – загальні правила, які повинні дотримуватися як обов'язкові норми при тлумаченні міжнародних договорів [6, с. 95].

О. Я. Трагнюк вибудовує цілісну систему принципів, які використовуються у міжнародно-правовій практиці тлумачення