Особливості українського закону про свободу совісті та релігійні організації

«партійно-державний атеїзм», який гарантував, а вірніше насаджував, таку свободу атеїзму, що фактично узаконював протирелігійну пропаганду, конфронтаційну боротьбу для «подолання» релігії як пережитку минулого. Правова регламентація атеїстичної діяльності невіруючих громадян була відсутня. По суті, вона грунтувалася головним чином на принципах, закріплених у програмі КПРС та інших партійних документах, що мали правовий характер і, як правило, видавалися під таємними грифами, тому нерідко були недоступні навіть пропагандистам атеїзму і релігіє-знавцям. На сьогодні скасовані усі таємні «партійно-державні» акти, що діяли у цій сфері. Віднині функціонує єдиний закон, завдяки якому суспільство успішно долає правові деформації, нагромаджені ще не так давно правлячою партією, негативний досвід якої у цій сфері нею відверто заперечується. На перший план висувається діалогова форма взаємин між сакральними і секутярними організаціями. Законом чітко регламентуються стосунки між церквою і партіями, участь духовенства у громадсько-політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Надзвичайно вагомий блок проблем охоплено ст. 6 Закону, який стосується відокремлення школи від церкви (релігійних організацій). Відповідно до нового закону переглянуто програми навчання в усіх ланках державної системи народної освіти, налагоджується на приватних засадах мережа релігійних закладів навчання і освіти обраною мовою, індивідуально або спільно, дітей і дорослих, з використанням для цього церковних приміщень або тих, що надаються їм у користування. Закон передбачає, що релігійні організації створюють навчальні заклади і групи згідно з власними внутрішніми настановами, а викладачі і проповідники зобов'язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості й поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань.

Закон «Про освіту», прийнятий українським парламентом у травні 1991 р., деталізує принципи наукового, світського характеру освіти у державних навчально-виховних закладах, що є вільними, незалежними від політичних партій, інших громадських і релігійних організацій, хоч належність працівника освіти до якоїсь з них не є перешкодою для педагогічної діяльності. Доступ до різних форм і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їхнього ставлення до релігії. Священнослужителі нарівні з іншими працівниками науки, культури, інших сфер життя суспільства за рішенням ради навчально-виховного закладу можуть брати участь у навчально-виховному процесі, керівництві учнівськими, студентськими об'єднаннями за інтересами, сприяти інтелектуальному, культурному розвитку учнівської, студентської молоді, надавати консультаційну допомогу педагогам. Так само, як і інші педагогічні працівники, духовна особа зобов'язана, зокрема, готувати молодого громадянина до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними угрупованнями.

У зв'язку з послідовним відокремленням школи від церкви необхідно пояснити розуміння світського характеру системи народної освіти, а також викладання релігієзнавчих наукових предметів у державних навчально-виховних закладах та визначення їх статусу серед культурологічного циклу гуманітарних та соціально-політичних наук. Свого часу навчальні заклади одержали листа, в якому різнополярні думки з цього приводу зводилися до наступної настанови: світський характер вивчення як релігії, так і вільнодумства в усіх установах системи народної освіти і в навчальний, і у позанавчальний час як в основних, так і в факультативних курсах означає, що воно може провадитися у системі народної освіти лише у формі, що не веде до їх пропаганди.

Всі навчальні предмети повинні викладатися не з ідеологічних позицій колишнього панівного партійно-державного світогляду, а виключно з науково-об'єктивних позицій, адекватних сучасному рівню пізнання людством світу, суспільства і власне людини. Кожна освічена людина, яка живе в атмосфері сакральної і секулярної духовної культури, має бути обізнаною з тією роллю, що відіграють релігійні і секулярні фактори у сучасному світі. Тому наказом міністра освіти України введено обов'язковий вузівський нормативний курс «Релігієзнавство».

Коментувати особливості інших розділів закону набагато легше, тому що в них реалізовані правові норми, що конкретизують всю повноту релігійної свободи, і їх застосування не викликає особливої полеміки.

У другому розділі закону констатується, що релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. Релігійними організаціями є релігійні громади, релігійні братства, релігійні управління і центри, монастирі, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій.

Релігійні організації приймають свої статути (основні положення), які відповідно до цивільного законодавства визначають їхню правоздатність, підлягають реєстрації. Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення). Як юридична особа релігійна організація користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства та свого статуту (положення).

Статут (положення) релігійної організації повинен містити такі відомості: вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження; місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об'єднання; майновий стан релігійної організації; права релігійної організації на заснування підприємства, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів; порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації; порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації.

У реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

Діяльність релігійної організації може бути припинена у зв'язку з реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

Законодавство чітко визначає, на яких підставах і в яких випадках у судовому порядку припиняється діяльність релігійних організацій. Такими підставами можуть бути:

- вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачено