Парадигми філософії соціальної роботи

 

1. Парадигми філософії соціальної роботи

2. Соціальна робота з інвалідами

3. Соціологічні методи соціальної роботи

Список використаної літератури

 

 

Філософія як система знань про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і людського мислення є методологічною основою теорії соціальної роботи. По-перше, вона виявляє загальні закономірності й тенденції наукового пізнання в області соціальної роботи. По-друге, формує світоглядні аспекти соціальної роботи.

Об'єктом соціальної роботи і соціальної допомоги є людина, і філософія соціальної роботи – це, насамперед, філософська антропологія і коло проблем соціальної філософії: людина, її сутність, призначення, роль і місце в природному і соціальному середовищі, соціальні зв'язки і відносини, глобальні проблеми людини і людства.

Філософська концепція соціальної роботи заснована на розумінні того, що гуманізація середовища перебування людства в цілому – це, на сьогоднішній день, не соціальна утопія, а нагальна потреба.

У сучасній літературі існують різноманітні підходи до концепції соціальної роботи, які залежать від різного розуміння змісту її діяльності. Наприклад, один з фахівців в області соціальної роботи Л. Гуслякова виділяє чотири парадигми соціальної роботи:

радикально-гуманістичну;

радикально-структурну;

інтерпретативну;

функціоналистську.

У тлумачному словнику «Соціальні технології» відзначені два підходи: системний або структурний (соціально-організаційний) і психосоціальний.

Всі ці підходи поєднує та обставина, що соціальна робота розглядається як діяльність, спрямована на вирішення соціальних, економічних і психологічних проблем клієнтів, створення умов, які сприяють відновленню іполіпшенню здатності людей до соціального функціонування. Фактично соціальна робота – це діяльність, спрямована на вирішення різноманітних конфліктів, протиріч і «збоїв» у системах особистісного, групового та соцієтального рівня.

Поряд з концепцією професіоналізму стрижнем понятійної структури соціальної роботи стала ідея прав людини. У широкому розуміння ця ідея або філософія стала двигуном і обгрунтуванням політичних реформ у найбільш реформаторський період людської історії. Поняття «права людини» у наш час найчастіше представляється чимось природним і вічним. Насправді ж це порівняно пізній винахід людства. Уперше виникнувши в Західній Європі і у США приблизно два століття назад, це поняття міцно вкорінилося в колективній свідомості. Робилися спроби підвести під цю ідею певний абсолютний або науковий фундамент, у чому, зокрема, відзначилися представники школи утилітаризму (І. Бентам та ін.). Однак ідея прав людини залишається саме філософією, тобто системою логічно зв'язаних абстрактних принципів, категорій і цінностей. Нерідко її використовували для прикриття інтересів окремих груп або як пропагандистський прийом.

Ядро цієї філософської парадигми соціальної роботи становить набір тверджень про те, що кожна людина володіє абсолютним і очевидним правом на певні блага, які в не настільки віддаленому минулому були доступні як очевидні привілеї і «свободи» лише вузьким шарам європейського суспільства. Іншими словами, філософія прав людини, – це комплекс уявлень про реальний та ідеальний устрій суспільства, про місце індивіда в соціумі.

Ідеали філософії прав людини перетворювали в життя мирним або революційним шляхом реформатори, які прагнули перетворити суспільство у відповідності зі своїми моделями його поліпшення.

Відповідно до історичної спрямованості цивільних реформ логічно виділяються наступні цикли боротьби за права людини:

1) боротьба за цивільні права й політичну рівність;

2) держава загального благоденства й соціальна справедливість;

3) індивідуальність і право вибору.

Філософська парадигма цивільних прав ХVII -ХVIII ст. ставила в основу рівність людей перед законом. Однак практична реалізація подібних програм незабаром виявила і їх слабкі місця. Приклад США і Франції показав: республіканська форма правління, яка гарантує рівність політичних і юридичних прав, сама по собі не приводить до фактичної рівності громадян. Більш того, руйнування старої системи взаємозв'язків позбавляло багатьох людей традиційних колишніх форм соціального захисту і примножувало бідність, підсилювалася поляризація суспільства за майновою ознакою.

Отже, сучасна філософська парадигма соціальної роботи грунтується на різних підходах, однак у їх основі, перш за все, лежить принцип рівності прав і свобод громадян незалежно від їх майнового, соціального або фізичного стану.

 

 

Інваліди як соціальна категорія людей, знаходяться в оточенні здорових у порівнянні з ними і мають потребу в більшому ступені в соціальному захисті, допомозі, підтримці. Ці види допомоги визначені законодавством, що відповідають нормативними актами, інструкціями і рекомендаціями, відомий механізм їхньої реалізації. Слід зазначити, що всі нормативні акти стосуються пільг, посібників, пенсій і інших форм соціальної допомоги, що спрямована на підтримку життєдіяльності, на пасивне споживання матеріальних витрат. Разом з тим, інвалідам необхідна така допомога, що могла б стимулювати й активізувати інвалідів і придушувала б розвиток утриманських тенденцій. Відомо, що для повноцінного, активного життя інвалідів необхідне залучення їх у суспільно-корисну діяльність, розвиток і підтримку зв'язків інвалідів зі здоровим оточенням, державними установами різного профілю, громадськими організаціями й управлінськими структурами. Власне кажучи, мова йде про соціальну інтеграцію інвалідів, що є кінцевою метою реабілітації.

За місцем проживання (перебування) всіх інвалідів можна розділити на 2 категорії:

ті, що знаходяться в будинках-інтернатах;

ті, що проживають у родинах.

Зазначений критерій, місце проживання, не слід сприймати як формальний. Він найтіснішим чином зв'язаний з морально-психологічним фактором, з перспективою подальшої долі інвалідів. Відомо, що в будинках-інтернатах знаходяться найбільш важкі