Перспективи подолання інфляції в Україні

Якщо незважаючи на проголошення майбутнього зниження індексу цін інфляційні очікування суспільства значні, уряд потрапляє у своєрідну пастку, намагаючись розмістити свої цінні папери за ставками, що відповідають поточним рівням або нижчим рівням, визначеним в урядових програмах на майбутнє. Адже внаслідок високих інфляційних очікувань макроекономічні агенти не зацікавлені у придбанні державних паперів за цією дохідністю. З іншого боку, підвищення дохідності за державними цінними паперами буде дуже витратним для бюджету, якщо уряд та НБУ справді мають намір досягати нижчих рівнів інфляції в майбутньому. Тому питання довіри до політики влади, зокрема і щодо зниження інфляції, стає визначальним.

Ситуація може ускладнюватися тим, що у зв'язку зі значною різницею у ставках запозичень на внутрішньому і зовнішньому ринках стрімко збільшується приватний борг в іноземній валюті, а в підсумку підвищуються валютні ризики для економіки. До речі, саме цей фактор спричинив фінансові кризи у Мексиці, країнах Азії, Бразилії та Росії.

Третій аргумент – це загроза втрати цінової конкурентоспроможності держави. Як відомо, значною мірою вона визначається динамікою реального ефективного обмінного курсу (РЕОК), котрий, у свою чергу, розраховується шляхом порівняння із номінальними обмінними курсами гривні щодо валют країн – торговельних партнерів, а також рівнів інфляції в Україні та в цих державах. І якщо інфляція в Україні вища за середньозважений її рівень у наших партнерів, то за інших однакових умов навіть за незмінного номінального обмінного курсу це є втратою цінової конкурентоспроможності економіки.

Дані, наведені на графіку 12, засвідчують, що починаючи з 2003 року РЕОК в Україні майже на 10% зміцнився переважно за рахунок вищої порівняно з іншими країнами інфляції. Серед усіх наших торговельних партнерів лише в Росії вона була більшою за українську. І нарешті, четвертий аргумент – висока інфляція вкрай несправедлива із соціальної точки зору, оскільки є додатковим податком на тих, чиї доходи або активи деноміновані у національній валюті. Як правило – це найбідніші люди, котрі найменш захищені від зниження купівельної спроможності національної валюти.

 

 

Графік 1. Індекс реального ефективного обмінного курсу гривні в 2004 – 2006 роках (12. 2003 р. = 1)

 

Висока інфляція не дає більшій частині населення повною мірою користуватися плодами зростання національного доходу, який «з'їдає» інфляція. Лише невелика група населення зі значними доходами здатна хеджувати доходи від зростання цін, вкладаючи кошти в інші активи, що захищають від інфляції (нерухомість, валюта, дорогоцінні метали).

Висока інфляція стимулює зниження норми заощаджень серед населення і, природно, потенційні масштаби коштів, що могли б бути залучені банками для здійснення їх кредитної діяльності. Крім того, внаслідок високої інфляції активізуються процеси доларизації економіки.

Перелік аргументів можна продовжити. Однак, на мою думку, і наведених вище достатньо, щоб переконатись у необхідності для економіки і населення саме низької і стабільної інфляції. І тут постає логічне запитання: Як досягти низької і стабільної інфляції?

На жаль, універсальних рецептів економічна теорія і практика ще не виробили. Однак починаючи з 1989 року дедалі більше країн (і, що важливо, в тому числі – з транзитними економіками) розв'язує проблему забезпечення низької і стабільної інфляції, застосовуючи систему інфляційного таргетування.

Ми спробуємо пояснити у чому привабливість інфляційного таргетування. Інфляційне таргетування (ІТ) – це насамперед інструмент економічної політики держави, який дає змогу підвищити ефективність такої політики задля досягнення визначених цілей щодо низької і стабільної інфляції та прийнятних темпів економічного зростання. Інакше кажучи, ІТ в жодному разі не розглядається як панацея від високої інфляції, а обирається для того, щоб поліпшити якість економічної політики, провести необхідні реформи в економічній, фінансовій та соціальній сферах. Тому можна вважати, що ІТ є певним каталізатором позитивних змін в економіці.

Разом з тим, якщо перехід до ІТ формально декларується, але не супроводжується кроками з пришвидшення структурних змін, удосконалення фіскальної та бюджетної політики, соціальних програм, то бажаного результату від ІТ (втім, як і від будь-якого іншого режиму монетарної політики) не буде. Йдеться про те, що запровадження ІТ потребує паралельного удосконалення інших складових економічної політики.

Водночас ця система диктує і центральному банку, й уряду, і парламенту необхідність запровадження більшої відкритості, прозорості рішень, зобов'язує створити необхідні умови для переходу до ІТ: розвивати фінансові ринки, чіткіше координувати грошово-кредитну і фіскальну політику, досягти інституціональної згоди та злагоджених дій центрального банку й уряду щодо заходів зі зниження інфляції, підвищити реальний рівень політичної та інструментальної незалежності НБУ, передбаченої Законом «Про Національний банк України».

У цьому контексті часто висловлюється сумнів щодо того, що важливіше: спершу створити передумови для ІТ чи запроваджувати його відразу? Такий підхід має схоластичний характер, оскільки зміни, яких потребує економіка для свого динамічного розвитку за умови низької і стабільної інфляції, потрібні за будь-якого монетарного режиму. Тим більше, що досвід усіх країн, котрі перейшли до ІТ, засвідчує, що у разі його впровадження потрібен певний перехідний період, тривалість якого варіюється залежно від поточного рівня інфляції, ступеня розвитку фінансових ринків, сучасного стану економіки, готовності суспільства і керівництва країни прийняти ідею ІТ і рухатися до повного впровадження цього режиму.

Для ілюстрації коротко зупинимося на практиці Чилі та Польщі. Чилі, як