Подолання психічної травми

Слід зазначити, що навіть при адекватному переживанні травми така перебудова, як правило, супроводжується відчуттям розвалу, внутрішньої дезінтеграцї. Тому й не дивно, що неадекватні способи переживання психотравми обумовлюють глибокі й стійкі порушення життєвідносин особистості, численні проблеми її функціонування та розвитку. С. Духновський, зокрема, з’ясував, що переживання травми актуалізує трансформацію особистості, за якої ймовірність розвитку небажаної, наприклад, девіантної поведінки як форми компенсації і захисту від тяжких переживань, набагато збільшується.

Проблеми функціонування і розвитку людини – носія досвіду психічної травми можна поєднати в такі основні групи:

деструктуризація, а потім – негативна реструктуризація системи відносин людини зі світом, оточенням; наростання обмежень функціонування Его-системи;

афективні, когнітивні, особистісні, поведінкові розлади;

психосоматичні розлади.

Не підлягає сумніву, що психічна травма може сприяти продуктивним змінам, виступаючи початковим моментом особистісного й духовного розвитку. Однак позитивні варіанти можливі лише при використанні людиною таких стратегій подолання травми, що не тільки допомагають їй розпочати відбудовну роботу і зберегти психічне та соматичне здоров’я, але й актуалізують внутрішні ресурси, що сприяють особистісному і духовному зростанню.

Подолання травми відбувається в результаті активізації „долаючого” переживання – „особливої форми внутрішньої активності, спрямованої на відновлення душевної рівноваги, втраченого сенсу існування, на виробництво доцільності”. Актуалізація „долаючого” переживання відбувається в критичній ситуації травми – в ситуації „неможливості”, тобто в ситуації неможливості жити й реалізовувати внутрішню необхідність свого життя так, як це було до травми. Результатом психологічної діяльності переживання може стати усвідомлення людиною того, що трапилося, і сенсу (осмисленності) усього свого життя. Без цього „переживання-усвідомлення” зміна життєвої позиції практично неможлива, а отже неможливе й адекватне подолання психологічної травми.

Однак необхідно визнати, що результат роботи долаючого переживання може бути подвійним: з одного боку, змістові новоутворення можуть створити „смислову тканину для існування в новій реальності”, а з іншого – сприяти виникненню так званого „смислового конфлікту”, зміст якого дуже ємко описав М. Магомед-Емінов. Цей зміст характеризується виникненням „подвійних смислів”, гострих протиріч між „старими” й „новими” смисловими змістами та процесами „очуження” (коли людина з цими новими змістами сама для себе стає чужою). Такі процеси свідчать про наростання дезінтеграцї особистості і вказують на те, що в результаті використання неконструктивних стратегій подолання травми доступ людини до ресурсів, що забезпечують адекватне психосоціальное функціонування, виявився перекритим.

Важливим для розуміння механізмів діяльності долаючого переживання є аналіз динаміки симптоматики, яка засвідчує порушення. Посилаючись на визначені В. Менделевичем етапи формування невротичної симптоматики у відповідь на психотравмуючий вплив, можна говорити, що психічна діяльність долаючого переживання, незважаючи на її індивідуальний характер, має певні закономірності, характерні для всіх людей. Аналіз особливостей неврозогенезу, описаних В. Менделевичем, дозволяє виокремити в ній кілька етапів, на кожнім з яких вона спрямовується на вирішення цілком конкретних задань.

Перший етап – когнітивний. Він виникає, як правило, відразу після психотравмуючої ситуації і триває від кількох днів до кількох тижнів. Правда, іноді його початок „запізнюється”. Відтермінування початку когнітивного етапу, а також порушення когнітивної діяльності обумовлені дією багатьох факторів, насамперед активністю психологічних захисних механізмів.

Психічна діяльність переживання спрямована в цей період на усвідомлення того, що сталося, і мотивується вітальною потребою зорієнтуватися в нинішній ситуації й оцінити подію. Людина в переживанні ніби ранжує її за ступенем значимості, визначає її „смислову вагу”, осмислює її вплив на різні сторони життя. У пам’яті людини детально відтворюються й прискіпливо аналізуються всі нюанси того, що сталося, всі фактори, що передували психотравмуючій події, аналізуються її причини, відбувається пошук „винних”. Ці переживання виконують важливу функцію: вони покликані допомогти визначити міру не тільки чужої, але й власної відповідальності за те, що трапилося, а також проаналізувати, що можна було б змінити, аби запобігти травмуючій події.

Для цього етапу характерне виникнення афективних проявів. Це може бути депресивний, дисфоричний, ейфоричний, апатичний чи інший стан. Та найчастіше один з них „перетікає” в інший. Характерними психологічними феноменами на цьому етапі є розгубленість, розчарування, безвихідь, здивування, образа. На думку М. Горовиця, виникнення цих феноменів пов’язане з руйнуванням когнітивних схем людини, зміною її інформаційного патерна, який у нормі регулює та організує сприйняття і поведінку людини. Цей патерн містить схему „Я”, схеми значимих інших і схему світу (світогляд). Поки активовані, травматично змінені схеми не інтегровані до складу старих, що лишилися без порушень, вони породжують вище перелічені феномени. Тому для зниження гостроти переживання починають діяти процеси психічного захисту і когнітивного контролю (наприклад, у формі уникнення, заперечення, емоційної глухоти), що, обумовлюючи „терапевтичний” ефект, значно ускладнюють подолання травми.

Другий етап – афективно-мотиваційний. Він триває, як правило,