Походження та етнополітичний розвиток причорноморських ногайців в XIII-XVI ст.

В дослідженнях С. М. Гізера  подається авторська періодизація проникнення ногайців у Буджак, а також аналізується соціально-економічний розвиток Буджацької орди в XVI – XVIII ст. і причини її виникнення. 

Російський номадист В. В. Трепавлов  на підставі ґрунтовного аналізу відомих джерел та історіографії про ногаїв, загалом, вдало розглянув найголовніші аспекти історії Ногайської Орди. Використавши проблемно-хронологічний метод, вчений докладно висвітлив політичний розвиток ногайської держави, відобразив різні сторони життя середньовічних ногайців: історичну географію, етнічний склад і чисельність Ногайської Орди, економіку, державність, культуру та відносини з Росією. Перебування ногайців у Північному Причорномор’ї до другої половини XVI ст. він розглянув лише в контексті діяльності тут на початку ХV ст. нащадків еміра Едигея, засновника Ногайської Орди. Ядром і фундатором ногайського етносу він називав монгольське плем’я мангитів. 

Отже, традиційна версія про походження причорноморських ногайців, яка найповніше узагальнена В. В. Трепавловим, зводиться до визнання їх нащадками переселенців з-за Волги середини XVI ст., хоча при цьому визнаються існування ногайців в Причорномор’ї і раніше, а також їхня відмінність від поволзьких. Таким чином проблема походження та етнополітичного розвитку ногайців Північного Причорномор’я в період до кінця XVI ст. залишається не вирішеною й потребує ґрунтовного і спеціального вивчення. 

Другий підрозділ “Джерела” присвячений визначенню і критичному аналізу репрезентативних джерел, які містять інформацію з теми нашого дослідження. 

Джерела для історії північнопричорноморських ногайців можна поділити на декілька груп. Передусім це дипломатичне листування московських князів і польсько-литовських Ягеллонів з ногайськими князями і мурзами, кримськими ханами і представниками кримських аристократичних родів, інструкції послам в Криму, донесення шпигунів тощо. Російські дипломатичні документи за період з останньої чверті XV – першої чверті XVI ст. опубліковані майже повністю в збірках “Русского исторического общества” , “Продолжении Древней Российской вифлиофики” , в академічних публікаціях Посольських книг . Документи відносин Польщі і Литви з татарами опубліковані в збірках “Акты, относящиеся к истории Западной России” , “Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России” . 

Другу групу джерел складають руські, слов’яно-молдавські літописи  та польські хроніки. Найпоінформованішими з них про справи в степу є Никонівський літописний звід, Іпатіївський, Густинський літописи та група західноруських літописів (Супрасльський, Хроніка Биховця)  . Літописи значною мірою доповнюють відомості актових документів матеріалами про переміщення ногайських груп в причорноморських степах і татарські напади на руські землі. Однак, в літописах передається офіційне ставлення до подій в степу, що часто вело до перекручування фактів. Інформацію про кочовиків XV – XVI ст. з погляду Польської корони подається в хроніці Яна Длугоша і Мацея Стрийковського . 

До третьої групи джерел належать офіційні документи ханів Золотої Орди, Кримського ханства, подорожні записки арабо-мусульманських мандрівників і географів, праці східних вчених-енциклопедистів, історії династій. Вони були найобізнанішими про внутрішній розвиток ногайців, їхню родоплемінну структуру, що пояснюється традиційною важливістю на Сході цього сегменту суспільного розвитку. Великі масиви цих матеріалів опубліковані в “Сборнике материалов, относящихся к истории Золотой Орды” , “Материалах по истории туркмен и Туркмении” , “Материалах по истории Казахских ханств” . Проте, повідомлення східних авторів традиційно хибують схильністю до перебільшень, прикрашень та ідеалізацією ролі окремих лідерів. 

Відображення історичних подій в кочовому степу Східної Європи з позицій стороннього, неупередженого спостерігача знаходимо в повідомленнях європейських мандрівників, дипломатів і місіонерів . Особлива цінність цих повідомлень полягає в тому, що вони є свідченнями очевидців, які виконували під час своїх подорожей часто-густо розвідувальні функції і тому характеризуються підвищеною спостережливістю, хоч і не завжди достатньою обізнаністю. Крім того, європейцям найбільше впадали в очі і запам’ятовувалися факти, незвичні для “освіченого християнина”, тобто особливості господарського укладу, побуту і політичної системи. Поряд з цим, вони відрізняються традиційною неуважністю і неточністю у передачі етнонімів, топонімів, а також фрагментарністю й безсистемністю даних. 

До окремої категорії джерел належать подорожні записки російських вчених І. А. Гільденштедта, С. Г. Гмеліна . І хоча ці дослідники знайомилися з ногайцями наприкінці ХVІІІ ст., все ж їхні етнографічні матеріали, з огляду на консервативність суспільно-господарського укладу ногайців, є достатньо цінним джерелом для вивчення причорноморських ногайців ХІІІ – ХVІ ст. 

Ногайський погляд на власну історію містить епічний цикл про еміра Едигея і хана Тохтамиша, який був поширений в Криму, на Північному Кавказі в Казахстані та Середній Азії. Наукове видання кримської версії “Переказу про Едигея і Тохтамиша” здійснив тюрколог В. В. Радлов . Північнокавказька версія епосу була опублікована в довільному, але в досить детальному і близькому до оригіналу перекладі етнографом Н. Семеновим . Важлива інформація збереглася в генеалогічно-фольклорних пам’ятках башкирського народу – шежере , а також в фольклорі мордви . 

Наявний комплекс джерел дозволяє вирішити поставлені перед дослідженням завдання. Однак, відомості про північнопричорноморських ногайців у них є фрагментарними і представлені поодинокими даними, жодна окремо взята типологічна група джерел не є достатньою. Саме тому для вирішення поставленої мети і завдань дослідження необхідне застосування комплексного підходу при роботі з корпусом джерел. 

У другому розділі “Етнополітичний розвиток Дашт-і-Кипчаку в Х – ХІІІ ст. ” аналізуються політичні умови та етнічна ситуація в північно-причорноморських степах напередодні і під час монгольського завоювання.