Похоронні звичаї та обряди українців Карпат (ХІХ - ХХ ст.)

Низка змагальних (силових) ігор, у яких засвідчували свою силу, спритність та витривалість парубки, можливо, генетично пов’язана з обрядами ініціацій. Спираючись на деякі відомості про посвячувальний характер участі в чуваннях і конкретних іграх юнаків та розглядаючи ці дані в ширшому ритуально-світоглядному контексті, висловлюємо здогад, що й найвідоміша похоронна гра “лопатка” (“лубок”, “грушка”), від якої в багатьох місцевостях отримали назву зібрання біля мерця, первісно також мала ініціаційний характер.

Третій розділ дисертації “Похоронні звичаї та обряди” складається із семи підрозділів: “Початок похорону: традиційні обрядодії в траурному домі та на подвір’ї”, “Звичаї та обряди, пов’язані з охороною добробуту родини померлого”, “Традиційні способи перепровадження покійника на кладовище”, “Траурна процесія. Обряди, які здійснюють дорогою на цвинтар”, “Обрядові заборони, охоронні звичаї та вірування, пов’язані з “проводами” померлого на кладовище”, “Ритуал поховання: звичаї, обрядові дії та вірування”, “Особливості похоронного обряду самогубців, упирів, чаклунів, нехрещених дітей”.

Традиційні чинності початкового етапу похорону поєднують у собі елементи народної й церковно-християнської обрядовості: відправа заупокійної панахиди, прощання родичів і односельців з небіжчиком, спорядження покійника до потойбіччя всіма необхідними предметами, обрядодії, спрямовані на охорону людей, тварин і рослин від шкідливого впливу мерця тощо. Чимало з цих явищ відомі не тільки мешканцям Карпат і загалом українцям, а й багатьом іншим народам Європи. Це, зокрема, звичай класти до труни різні побутові предмети, їжу, гроші, що зумовлено збереженням пракультурних уявлень про потойбічне буття як продовження земних форм існування; обряд доторкання труною до хатніх порогів, який символізує прощання небіжчика з власною оселею та домашніми духами-предками; різні магічні обрядодії, покликані унеможливити повторну смерть у родині та зберегти добробут сім’ї (практика бити посуд, перевертати похоронне ложе, замикати двері, замітати хату, розсипати зерно і т. ін.) тощо.

Поряд із цим у різних місцевостях Карпат зафіксовано побутування низки інших своєрідних явищ. Наприклад, звичаю класти до труни дернину (Північна Лемківщина, Західна Бойківщина), знаряддя праці (Закарпатська Бойківщина), вовну (Гуцульщина) ; традиції виголошувати від імені мерця “прощальні” фрази на порозі дому (Лемківщина, Західна Бойківщина), доторкатися домовиною до печі (Південна Лемківщина), жертвувати учасникам похорону майно покійника, в т. ч. й худобу, та влаштовувати в допоховальний період поминальний обід (Гуцульщина) тощо.

З-поміж численних передпоховальних охоронних обрядодій відзначимо магічні обходи родичами стола; використання залізних предметів, солі; різні способи захисту від впливу небіжчика врожайності хліба, вегетації рослин, утримання худоби (особливо в населення Бойківщини й Лемківщини). Чимало охоронних та інших звичаїв (розбивати горщик, рухати збіжжя й розкидати зерно, споряджати мерця грішми, передавати заупокійний дар через труну та ін.) мають оригінальні народні пояснення.

Як свідчить аналіз етнографічних джерел ХІХ – початку ХХ ст., залежно від місцевої традиції, певних природних і соціальних чинників, на кладовище переносили труну безпосередньо на плечах або перевозили саньми чи возом. Ще в 20-30-х рр. ХХ ст. в багатьох місцевостях Карпат побутувала практика виключного використання (у будь-яку пору року, в т. ч. й улітку) для цієї мети саней. Подекуди в горах залишки цієї традиції зберігались ще в 70 – 80-х, а в окремих селах Великоберезнянського, Рахівського, Косівського р-нів і на початку 90-х рр. ХХ ст.

Тривале збереження в українських горян такого звичаю зумовлено консервативністю їхньої обрядової традиції, а також, значною мірою, певними природними чинниками, зокрема незадовільним станом доріг та особливостями гірського ландшафту. Цим же зумовлена відома на теренах Гуцульщини практика звозити труну зі стрімких схилів примітивними волокушами (“пластами”), переправляти її річкою за допомогою плоту (останній звичай зафіксовано на Буковині в середині ХІХ ст.). У сучасну пору домовину несуть на церковних ношах-“марах” або (рідше) везуть возом (саньми, машиною).

Одним з відомих і давніх похоронних звичаїв є переважне використання волів для перевезення померлих. У Карпатах така традиція широко побутувала ще в 30-х рр. ХХ ст. Насамперед це було зумовлено тим, що через певні соціально-економічні чинники в побуті верховинців воли довший час залишалися єдиною тягловою силою. Іншою причиною, мабуть, належить уважати характерне для горян упереджене ставлення до будь-яких обрядових нововведень, зокрема й до використання на похороні коней, сприйняття коня як “нечистої”, “демонічної” тварини (напротивагу сакралізованому ставленню до волів).

У ХІХ – на початку ХХ ст. виключне використання волів для запрягу “похоронних” саней чи воза побутувало й у населення інших українських регіонів і загалом у багатьох народів Європи. Відомою в різних етнотрадиціях була й практика повсякчасного перевезення небіжчиків саньми. Джерельні свідчення про її існування в середньовічних слов’ян та в деяких інших ранньоісторичних традиціях дають підстави вважати, що своїм корінням цей звичай сягає часів, коли полозні засоби пересування були єдиним чи домінуючим видом транспорту і використовували їх в обряді відповідно до практичних потреб чи уявлень про потойбічну мандрівку мерця.

Із відпровадженням померлого до могили в українців Карпат пов’язані й інші своєрідні звичаї та обряди. Це, зокрема, акти символічного прощання покійника зі власною господою