Політична боротьба у СРСР у 20-х роках

Однак із самою опозицією не було покінчено. Вона об'єдналася навесні 1926 р. у «троцькістсько-зіновьєвський блок». Його представники проголошували себе справжніми більшовиками-ленінцями, борцями проти опортунізму і бюрократизму. Троцький, наприклад, у цей час активно висував теорію «відданої революції», небезпеки «термідору», який веде до перемоги бюрократії над пролетаріатом. Він також говорив про неможливість побудови соціалізму в одній країні і неминуче його переродження в умовах СРСР. Вихід з положення, яке склалося, ліві вбачали у «реконструкції непу», у проведенні «надіндустріалізації», упорі на розвиток важкої промисловості. Основний вогонь критики вони звернули на Бухаріна і «правих опортуністів» в особі Рикова, Калініна, Дзержинського, Томського та ін. Сталіна ж і його ставлеників (Молотова, Куйбишева та Кірова) представники блоку відносили до апаратно-центристського угруповання, яке бюрократично псує партійну лінію.

У якості економічної програми ліві запропонували теорію «первинного соціалістичного нагромадження», розроблену Преображенським і Пятаковим. Суть програми – зробити «геркулесове зусилля», щоб вирватися із зачарованого кола непівських проблем, розгорнути наступ соціалізму по всьому фронту. Розуміючи надзвичайність і штучність своїх мір, ліві все одно вважали, що вони необхідні як вихід з тієї хиткої рівноваги, у якій виявилася нова економічна політика після завершення відбудовного періоду.

Подальший розвиток промисловості, вважали вони, стає неможливим, тому що він перебуває у постійній і сильній залежності від селянського ринку, який є слабким, стихійним і некерованим. План лівих припускав посилення податкового пресу на селянство, перекачування засобів із села в місто шляхом підвищення цін на промислову продукцію і використання одержаних засобів на потреби індустріалізації. У соціальній і політичній області ліві робили ставку на демократизацію партії, поліпшення життя робітників, боротьбу проти «політичних намірів куркульства», «засмічення всієї радянської системи елементами нової буржуазії й бюрократії».

Внутріпартійна боротьба у 1926-1927 рр. характеризувалася постійним посиленням позиції номенклатурного шару, який очолював Сталін. Ідейні розбіжності правих і лівих для основної маси членів партії мали другорядне значення. Вони погано розбиралися в сутності теоретичних розбіжностей в середовищі політичних лідерів, більше відгукуючись на ті або інші повороти в поточних справах. «Генеральна лінія» складалася як вигадливе змішування різнонаправлених дій, проведених сталінським апаратом. Будь-яке вираження інакомислення перетворювалося на серйозну проблему. Спроби опозиції відкрито впливати на суспільну думку зустрічали нездоланні перешкоди, штовхаючи її на шлях нелегальної боротьби, що створювало прецеденти для політичних звинувачень. Окремі опозиціонери включилися в активну пропагандистську роботу в первинних партійних осередках на підприємствах і вузах Москви й Ленінграду. За ними невідступно слідували агенти НКВД і загони партійних інструкторів, які роз'яснювали «генеральну лінію» партії.

Партійний апарат ішов по шляху організаційного витиснення опозиції, звинувачуючи її у фракційній діяльності. На липневому Пленумі ЦК ВКП (б) 1926 р. Зіновьєв був замінений Рудзутаком, кандидатами в члени Політбюро стали особи зі сталінського оточення: А. А. Андрєєв, Л. М. Каганович, С. М. Кіров, А. І. Мікоян, Г. К. Орджонікідзе. На наступному Пленумі, в жовтні того ж року, Троцький і Каменєв були відсторонені від діяльності в Політбюро, а виконкому Комінтерну було запропоновано змістити Зіновьєва з поста його голови. На XV партійній конференції (жовтень-листопад 1926 р.) відбулося справжнє гоніння опозиції, представникам якої було відмовлено у виступах. Від них вимагали одного – публічного покаяння у своїх помилках. Конференція одноголосно прийняла тези «про можливість побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні». Висувалося гасло: у найкоротший історичний строк наздогнати й перегнати передові капіталістичні країни.

Наступ на опозицію підсилився у зв'язку з так званою військовою тривогою 1927 р., викликаною ускладненнями дипломатичних відносин СРСР з рядом країн (Англією, Польщею, Китаєм та ін.). «Більшість» ЦК під приводом загрози війни таврувала будь-яку форму опозиції. Весь 1927 рік був відзначений кампанією дискредитації опозиціонерів та їх вигнань з партійних рядів. На організованих по всій країні партійних зборах приймалися осудливі, щодо них, резолюції. «Останній бій» опозиція вирішила дати восени 1927 р., представивши свою програму економічних реформ і демократизації партії напередодні майбутнього XV з'їзду. Так як ЦК заборонив поширення програми, опозиція використала для цього нелегальні форми і ювілейні заходи, пов'язані з 10-річчям Жовтневої революції. У відповідь жовтневий Пленум ЦК вивів Троцького і Зіновьєва зі свого складу, а в листопаді обоє були виключені з партії. На XV з'їзді ВКП (б)  (грудень 1927 р.) було виключено з її рядів ще 93 провідних опозиціонери. На початку 1928 р. велику групу останніх на чолі із Троцьким було вислано в Алма-Ату. Трохи пізніше, на початку 1929 р., Троцький емігрував з СРСР.

Тим часом у партійному керівництві розвертався новий виток боротьби, цього разу проти «правого ухилу». До «правих» зараховувалися всі, хто продовжував залишатися на принципах непу, закликав до помірності та обережності, здорового глузду. Таких було чимало і у самій партії, і у державному апараті, і у профспілках та кооперації. Щоб похитнути їх позиції, сталінське керівництво розгорнуло кампанію критики і самокритики, спрямовану проти ряду партійних і державних керівників, щоб підготувати їх зміщення. Проголошуючи курс на «соціалістичний наступ», сталінське керівництво забезпечило собі ідеологічну підтримку, організувавши в 1928 р. конгрес Комінтерну, з'їзди профспілок та комсомолу, на яких зазнавало різкої критики їх колишнє керівництво, яке нібито не справлялося із завданнями, постаавленими перед ним.

На VI конгресі Комінтерну (липень-вересень 1928 р. } «правий ухил» було проголошено головною небезпекою для міжнародного комуністичного руху (це був прямий випад проти Бухаріна – голови виконкому Комінтерну), а на листопадовому Пленумі ЦК було вказано на його небезпеку для ВКП (б). На VIII з'їзді профспілок (грудень 1928 р.) було піддано критиці профспілкове керівництво, очолюване М. П. Томським. Голова ВСНХ В. В. Куйбишев звинуватив профспілки у бюрократизмі, у відриві від робочих мас. Він висунув гасло: «Профспілки – обличчям до виробництва», що на практиці виливалося у згортання будь-яких самостійних функцій профспілкового руху і перетворення його у придаток державних органів. Паралельно було здійснено розгром Московського комітету партії, як це було зробленоі в Ленінграді. На об'єднаному розширеному Пленумі ЦК у квітні 1929 р. погляди Бухаріна і його прихильників були названі поразницькими.

Слідом за пленумом була скликана XVI партійна конференція, яка проходила під знаком осуду «правих» в усіх напрямках поточної політики. «Правий ухил» було названо «відверто капітулянтським», йому оголошувалася рішуча і нещадна боротьба. Проти Бухаріна, Рикова і Томського, визнаними його лідерами, розгорнули широку кампанію засоби масової інформації, повсюдно організовувалися збори і мітинги з «викриттям» та осудом їх прихильників. На листопадовому Пленумі ЦК 1929 р. приналежність до «правого ухилу» була визнана несумісною з перебуванням у партії. За короткий строк з неї було виключено більше 10% членів, в основному за звинуваченням у «правому ухилі». Розгром опозиції привів до остаточного утвердження особистої диктатури Сталіна.

 

 

История СССР с древнейших времен до вступления России в период капитализма. / под. общ. ред. Аникеева В. С. и др. – М. : Наука, 1980.

Самохин В. В. и др. История СССР в период капитализма (1861-1917). – М. : Лидер, 2000.

Селиванова А. А. Политическая борьба в СССР периода “троцкизма” // Российский исторический журнал. – № 5. – 1994.