Політична культура: фактори впливу

Після украй невдалої для себе Кримської війни царизм усе ж усвідомив, що для подолання кричущої відсталості Росії від європейських країн потрібні не фасадні й топонімічні зміни, а радикальні реформи. Зрештою він все ж наважився на переведення країни на рейки буржуазного розвитку, провівши, окрім скасування кріпацтва, реформи у сфері судових установ і судочинства, місцевого самоврядування, запровадивши нові цензурні правила й відповідні установи.

«Перелом», «поворотний пункт» в історії Росії сучасна російська історіографія пов’язує з реформами 1860-1870-х рр., які кваліфікуються як «великі» . Головна особливість цієї моделі реформ вбачається у тому, що вона «зразу законодавчо проголосила докорінне соціальне переоблаштування, що сприяло залученню до реформаційного процесу усіх верств суспільства. Реформа відкрила можливості для участі суспільства у перетвореннях, що мали на меті створення громадянського суспільства і правової держави. Ліквідація кріпосництва, введення земського самоврядування, демократичні реформи у сфері суду, освіти й друку слугували реальною основою поступової раціоналізації і європеїзації суспільних відносин, звільнення від традиційних інститутів» .

У таких оцінках є, на наш погляд, елемент перебільшення, сприйняття бажаного за дійсне. Те, що скасування кріпацтва було відповіддю на давно назрілу суспільну потребу, очевидне. Але очевидна й половинчатість, непослідовність здійснюваних реформ. Насамперед це стосується селянської реформи, але не меншою мірою також земської і міської.

Хоч селянська реформа за своїм соціальним змістом наближала Росію до параметрів індустріального суспільства, кардинальних змін у функціонуванні усталеної адміністративної системи вона не забезпечила. Консервація общинного землекористування відчутно стримувала розвиток ринкових відносин. Кругова порука при сплаті податків та виконанні повинностей у громаді була збережена. Громада, не кажучи вже про окремий селянський двір, не мала права вільно розпоряджатися наділеною землею до повного розрахунку з державою за надані позики. Селянин не міг без дозволу громади змінити місце проживання, відмовитися від наділу чи придбати новий наділ. Селянське управління, хоч і мало ознаки територіального, реально було легітимізоване лише на найнижчому рівні управління – у відроджених волостях.

Новацією було те, що реформи 60-70-х рр. ХІХ ст. ввели в організацію місцевого самоуправління принцип станового представництва. Відповідно до затвердженого Олександром ІІ «Положення про губернські та повітові земські установи» (1 січня 1864 р.) у губерніях і повітах створювалися виборні земські установи – губернські і повітові земські зібрання (розпорядчі органи) і земські управи (виконавчі). Земські гласні обиралися на три роки земськими виборчими з’їздами. В літературі, як правило, земствам відводиться роль господарсько-розпорядчих органів, але варто мати на увазі, що у пояснювальній записці до проекту Положення про губернські й повітові земські установи вони недвозначно іменувалися органами місцевого самоврядування. Втім, земствам заборонялося втручатися у справи, що відносилися до компетенції місцевих урядових, станових і громадських органів. Їм не дозволялося

спілкуватися між собою навіть у тих випадках, коли йшлося про суто

. 52

господарські питання.

Вже в ті часи зазначалося, що земства стали будовою без належного фундаменту і без «купола» – малася на увазі відсутність низової земської одиниці у волості і центрального органу земського представництва. На постійні тертя між губернаторами і земськими установами звертали увагу майже всі тогочасні державознавці, що досліджували хід і наслідки земської реформи   . Один з найбільш вдумливих дослідників діяльності українських земських установ В. Дорошенко зазначав, що хоча «все ж це була самоуправа, куца, але таки самоуправа», вона була «передусім панською, дворянською... Звичайно, окремі земства або поодинокі земські збори іноді ставали вище вузькокласових інтересів, але про земство як цілісність сказати сього не можна» . Контрреформи 1889-1890 р. ще більше посилили бюрократичну опіку над земствами. Нове положення про земські установи, затверджене 12 червня 1890 р., фактично відновило становий виборчий принцип; змінивши майновий ценз, воно забезпечило дворянам абсолютне переважання в органах місцевого управління. Над виборними органами був поставлений чиновник від уряду – земський начальник, вводилися станові курії для виборців, виборність гласних від селян замінювалася системою призначенства, створювалися губернські у земських і місцевих справах присутствія під головуванням губернаторів.

Незважаючи на обмеження і табу, накладені на діяльність земств урядовими ухвалами, їхня роль у суспільно-політичному житті України виявилася помітною. Земські зібрання проводили вибори земських управ і контролювали їх роботу, затверджували місцевий бюджет, здійснювали розподіл місцевих повинностей – все це досвід, який був несправедливо забутий у радянські часи. У роботі земств брали активну участь видатні працівники української інтелігенції, її колективний портрет немислимий без висвітлення іноді непомітної, але вкрай важливої земської діяльності. У Херсоні за ініціативою земського діяча О. Ерделі, який невдовзі став херсонським губернатором, почалося видання першого земського органу «Сборник Херсонского земства», за його пропозицією було засноване землеробське училище (1870)  .

Утім, і недоладності, створені постійними змінами в системі управління, у регіоні Південної України були особливо помітні. Швидкий промисловий розвиток тут дав несподіваний для центру результат: зразу кілька міст почали конкурувати з губернськими центрами. Насамперед це стосувалося Одеси, яка за рівнем промислового розвитку і торгівельного обігу вийшла на третє місце в імперії.

У 1910 р. населення Одеси впритул наблизилося до півмільйона чоловік. За даними фабричної