Політична психологія

Набагато складнішою проблемою є питання подолання фрагментарності свідомості, оскільки він доповнюється наявністю історичної пам'яті, яка як складова політичної свідомості жителів різних регіонів, етнічні групи, віруючих різних конфесій є досить стійкою освітою, яка дуже повільно піддається коректуванню за допомогою ЗМІ ісистеми освіти. Історична пам'ять є наслідком історичного процесу і відображує особливості самоорганізації людей, які мали цілі інколи не співпадаючі, а у випадку з українським суспільством інколи і прямо протилежні (пригадаєте події Першої і Другої світової війни і установки різних українських партій, організацій того періоду). Історична пам'ять зв'язує покоління, об'єднує народи, але в разі різних ціннісних установок, наявності суперечливого політичного досвіду різних регіонів України, різних культурно-історичних домінант і детерминант розвитку ми стикаємося з майже нерозв'язною проблемою – негативна складова в політичній свідомості різних регіональних груп відносно подій української історії. Ця проблема вимагає надзвичайно обережного, усвідомленого підходу до рішення, яке можливе лише в дуже віддаленому майбутньому.

Під культурою взагалі ми вширокому сенсі розуміємо всі вироблені людством духовні і матеріальні творіння: теорії, учення, ідеї, науку, релігію, твори літератури, мистецтва, норми, зразки поведінки, фабрики, банки. Політична культура – це проекція загальної культури суспільства на політичне життя. Політика і політична культура як би змішуються, взаємно обумовлює один одного, впливаючи один на одного. Ще в часи Античності окремі філософи зверталися до розгляду питань, які можуть бути віднесені до проблематики політичної культури. Проте сам термін вводиться в науковий зворот німецьким філософом, мовознавцем І.Гердером (1744 - 1803). Сучасні концепції політичної культури з'являються в середині ХХ століття і пов'язують початок цього процесу з діяльністю американської школи. Зокрема, одним з перших, в 1956 році, американський політолог Алмонд визначає політичну культуру як орієнтацію на особливого типа політичних дій, що відображає певний вигляд політичної системи. У структуру політичної культури він включив виключно ідеальні компоненты, а саме:

- знання і думки про політичну систему і її функції;

- відчуття і емоції, що випробовуються людьми до політичних інститутів і політиків.

 

 

Буденна і теоретична суспільна свідомість є надзвичайно складним явищем, що має динамічну, склади: структуру, яка зумовлюється структурою суспільного буття. Одним з елементів структури суспільної свідомості, її різні рівні – буденна і теоретична свідомість, ідеологія та суспільні психологія.

Буденна та теоретична свідомість характеризують певний зріз структури суспільної свідомості, фіксуючи її компоненти в міру проникнення в сутність тих явищ суспільного життя, що виступають об'єктом пізнання. Буденна свідомість як сукупність конкретних умов життєдіяльності людей розвивається на основі їхнього повсякденного досвіду. Вона охоплює об'єкт відображення, як правило, з неприхованої, очевидної сторони. Тому відображення об'єктивної дійсності шляхом буденної свідомості суперечливе, вона відстає від суспільного буття. Буденний рівень суспільної свідомості включає в себе емпіричні знання про об'єктивні процеси, погляди, настрої, традиції, почуття, волю. Теоретичний же рівень суспільної свідомості виходить за межі емпіричних умов буття людей і виступає у вигляді певної системи поглядів, прагне проникнути в саму суть явищ об'єктивної дійсності, розкрити закономірності їхнього розвитку та функціонування. Тільки теоретична свідомість здатна вловити закономірні тенденції розвитку суспільного життя, складну діалектику його розвитку у всій її складності та багатогранності. Вона спрямована на виявлення найбільш суттєвих рис названих процесів.

Розглядаючи проблеми суперечливого характеру розвитку суспільної свідомості з погляду відображення об'єктивної реальності її носіями, для яких характерні як теоретичний, так і буденний її рівні, необхідно пам'ятати, що в практичній діяльності вони (рівні) перебувають у діалектичній єдності і взаємозалежності. Неприпустимий відрив теоретичного рівня такої свідомості від буденного, оскільки це неминуче призводить до схоластики, догматизму, відірваності від практики.

 

 

Глобалізація - це якісно новий щабель розвитку давно триваючого процесу інтернаціоналізації (транснаціоналізації) економічних, політичних, культурних, правових та інших аспектів суспільного життя, коли взаємозалежність національних соціумів досягла такого рівня, що почалися кардинальні зміни в житті всієї світової спільноти, що перетворюється поступово в цілісний суспільний організм.

Ступінь економічної, науково-технічної, правової та інформаційної взаємозалежності національних господарств досягла такого рівня, коли стали неминучими, щонайменше, три принципово нових явища. По-перше, світове економічне співтовариство з пухкої сукупності більш-менш взаємозалежних країн перетворюється в цілісну економічну систему, де національні (країнові) соціуми виявляються складовими елементами єдиного всесвітнього економічного організму.

По-друге, в умовах глобалізації національні та світові економічні відносини починають мінятися ролями. У міру формування наднаціональних фінансових та інших ринків і виробничо-збутових структур всесвітні економічні відносини все більше знаходять роль ведучих, що визначають, тоді як внутрішньодержавні відносини навіть дуже великих і дуже могутніх країн, не кажучи вже про інші, змушені пристосовуватися до реалій глобальної економіки.

По-третє, глобалізація об'єктивно веде до розмивання і ослаблення регулюючих функцій національної держави, яке вже не може так само ефективно, як раніше, захищати національні інтереси від небажаних зовнішніх впливів. Держави тим більше не в змозі регулювати ті економічні, соціальні та культурні процеси, які виплеснулися за межі національних кордонів, в значній мірі знайшли самостійність і стають некерованими.

У другій половині XX ст. перед людством постала безпрецедентне завдання - знайти нові механізми регулювання глобальної економіки, екології