Політико-правові вчення в Україні кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

Очолюючи Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, В. Винниченко підготував низку декларацій і декретів УНР, в яких проводив ідею суверенітету України в майбутній федеративній державі.

Ідею суверенітету України В. Винниченко обстоював на переговорах із членами Тимчасового уряду Росії після Лютневої революції 1917 p., а перегодом – із керівниками більшовицької влади. З цього приводу у своєму щоденнику він писав, що відродження національної державності – вельми складна справа, яка ускладнюється тим, що українська нація історично не підготовлена до державності.

Через те, що дії Української Центральної Ради не були до кінця зрозумілими для широких верств населення, а також фактичне неприйняття ідеї автономії України з боку керівників соціалістичної революції на чолі з В. Леніним і Л. Троцьким, які спрямували в Україну війська Червоної Армії під командуванням В. Антонова-Овсієнка та есера Муравйова, назріла криза уряду, і соціал-демократична фракція вийшла з його складу. В. Винниченко склав свої повноваження після 27 січня 1918 p., коли було проголошено розроблений з його участю IV Універсал.

У цьому акті Україна проголошувалася незалежною державою, в якій влада належала тільки народові. Передбачалося мирне співіснування з сусідніми державами: Росією, Польщею, Австрією, Румунією й Туреччиною, а щодо більшовицького режиму, то йому оголошувалася війна, і народ закликано до боротьби з ним.

Згодом, після закінчення воєнних дій, передбачалося розпустити армію, замінити її народною міліцією з оборонними функціями, відбудувати за державний кошт усе зруйноване війною, передати землю трудовому народові та провести демократичні вибори у представницькі органи влади. Усе майно, яке знаходилося на території України, проголошувалося її власністю. Підтверджувалися всі демократичні свободи. До проведення українських Установчих зборів владні функції від імені народу перебрав на себе уряд, названий у IV Універсалі Радою Народних Міністрів.

В. Винниченко брав участь у розробленні проекту Конституції, яку мали затвердити Установчі збори. Але через те, що воєнні дії перешкодили проведенню Установчих зборів по всій Україні, проект Конституції було розглянуто 29 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради.

Як свідчить аналіз цього документа, він увібрав у себе основні політико-правові погляди М. Грушевського та В. Винниченка, яких вони додержувалися останнім часом.

Конституцію Української Народної Республіки (Статус про державний устрій, права і вольності УНР) було розроблено з урахуванням політичного й законодавчого досвіду країн Західної Європи і США. Хоча в цілому цей документ не міг претендувати на високу професійність, у ньому знайшло відображення багато цікавих ідей. Українська Народна Республіка проголошувалася незалежною державою. Суверенне право в ній належало народові, який мав реалізувати його через Всенародні Збори.

Цим документом передбачався поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. Верховним органом УНР проголошувалися Всенародні Збори, які мали безпосередньо здійснювати вищу законодавчу владу і формувати вищі органи виконавчої та судової влади. Вища виконавча влада відводилася Раді Народних Міністрів, а судова – Генеральному суду УНР.

На місцевому рівні передбачалося функціонування виборних рад і управ громад, волостей і земель. Вони мали діяти самостійно, але під контролем Ради Народних Міністрів.

До Всенародних Зборів на трирічний термін мали обиратися громадяни, які досягли 20-річного віку. Цей орган міг бути розпущений своєю постановою або волею народу – щонайменше трьома мільйонами письмових заяв, поданих до Генерального суду, який і повідомляв би про це Всенародні Збори. Конституція передбачала на чолі Всенародних Зборів голову та його заступників.

Конституція передбачала розгляд цивільних, карних і адміністративних справ у відкритих судових засіданнях. Судова влада У HP незалежна. Рішення суду не могли бути змінені ніякими державними інститутами, навіть законодавчими й виконавчими органами влади.

Статус про державний устрій, права і вольності УНР визначав за громадянами рівність у всіх правах і свободах.

Громадянин УНР не міг бути громадянином іншої держави, позбавити його громадянства міг тільки суд. Повна дієздатність громадян установлювалася з 20 років. Житло громадян проголошувалося недоторканним. Всілякі дії в ньому могли бути вчинені лише з судового дозволу. Ніхто не міг бути затриманий без відповідного судового наказу, крім випадків затримання в разі вчинення злочину. Смертна кара Основним Законом скасовувалася, заборонялися також інші покарання, які принижували людську гідність. Окрім цього, всі громадяни могли вільно обирати місце проживання, що цікаво з погляду сучасності, коли точаться суперечки стосовно доцільності скасування паспортного режиму в Україні. Конституція передбачала забезпечення національним меншинам права національно-персональної автономії.

М. Грушевський і В. Винниченко започаткували новий період у становленні вчень про державу і право в Україні. У своїй творчості, політичній та громадській діяльності вони синтезували багато передових поглядів на державу і право, розвинули ідею української державності до її наукового обгрунтування, зробили спробу її практичного втілення в життя. Результати їхніх пошуків мають велику соціальну цінність для розбудови суверенної Української держави.

З'ясування проблеми становлення та розвитку національної державно-правової ідеології не буде повним та об'єктивним, якщо не розглянути діяльність політичних партій України в цьому напрямку.

Першою українською національною політичною партією була Українська революційна партія, заснована харківськими студентами на зборах їхньої громади 1900 р. Установчий з'їзд цієї партії було проведено в Києві 1902 р. На