+3 8(066) 185-39-18
fїх комунікативного призначення: тексти юридичних документів служать, перш за все, для точної реєстрації правових норм. Якщо художні тексти є своєрідною базою для неоднозначного тлумачення, то тексти юридичних документів намагаються викликати у реціпієнта однозначне уявлення про зміст. Мову юридичних документів можна розглядати як унікальний приклад здійснення принципа “одне слово – одне значення, одне значення – одне слово”.
2.3 Адресованість у неофіційному дискурсі
Доцільність будьякого повідомлення визначається його комунікатиною спрямованістю на реціпієнта. На відміну від значущих одиниць мови – слова і речення, які є безосібними, нічиїми, нікому не адресованими, висловлювання має і автора, а відповідно і екрпесію, і адресата.
Адресат може бути безпосереднім учасникомспівбесідником побутового діалогу, може бути диференційованим колективом спеціалістів якоїсь спеціальної області культурного спілкування, може бути більш чи менш диференційованою публікою, народом, сучасниками, однодумцями, противниками, ворогами, підлеглим і начальником, нижчим, вижчим, близьким, чужим і т. п., він може бути і абсолютно невизначеним, неконкретизованим “іншим” (у монологічних висловлюваннях емоційного типу) – всі ці види і концепції адресата визначаються тою областю людської діяльності і побуту, до якої належить дане висловлювання кому адресоване висловлювання, як відправник уявляє і відчуває собі своїх адресатів, яка сила їх впливу на композицію, а особливо стиль висловлювання.
Будьякий мовленнєвий жанр у будьякій області мовленнєвого спілкування має свою, визначаючу його як жанр, типічну концепцію адресата. Адресат висловлювання може, так би мовити, персонально співпадати з тим чи з тими, кому відповідає висловлювання. Упобутовому діалозі чи в обміні листами – це персональне співпадання: той, кому я відповідаю є і моїм адресатом, від якого я чекаю відповіді або, у будьякому випадку, активного вадповідного розуміння. Але у випадках такого персонального співпадання одна особа виступає у різних ролях. Автор, будуючи свої висловлювання, прагне його активно визначити і попередити подумкитой вплив, який має висловлювпання на читача. [5, С. 67]
Урахування адресата і попередження його реакції часто буває багатостороннім, таким, що вносить своєрідний внутрішній драматизм у висловлювання (у деяких видах побутового діалогу, в листах, автобіграфічних та розповідних жанрах), гострий, але більш зовнішній характер носять ці явища у риторичних жанрах.
Підхід до художнього тексту як до комунікативної події, мовленнєвого акту, що має перетворений, імітаційний, фіктивний характер, передбачає включення у концептуальний апарат лінгвосемантичних досліджень поняття “фактор адресата”. Специфіка адресованості художнього текста, що полягає у відсутності розходжень між дійсним та формальним адресатом, пояснюється характерним для художньої комунікації “розщепленням” (за Р. Яокбсоном) – розщепленням адресата, адресанта, референції. Розщеплена адресація, як один із проявів неоднозначності художнього повідомлення, асиметрії реальної та відображеної художньої комунікації, дозволяє говорити про вписаність у текст “образа читача”, який може бути, подібно до образа автора, “вичитаний” з тексту, і який виступає як своєрідна “маска”, роль, що пропонується емпіричному читачеві.
Будьякий художній текст, як і науковий, містиь експліцитні та імпліцитні маркери на певний тип адресата, який здатний декодувати зміст художнього текста в оптимально адекватному діапазоні рівнів глибини та аспектів розуміння. На основі вирізнення та інтерпретації такого роду засобів ми можемо, хоча із значною долею умовності, реконструювати образ передбачуваного читача або образ аудиторії і виявити типологію адресатів художнього тексту: критичний/знаючий читач; наївний читач, читачобиватель, той, хто полюбляє вестерни, фантастику, мелодрами. [13, С. 230]
Деяка спрямованність автора на “критичного та наївного” читача прослідковується в тексті, де багатошаровий концептуальний фон, вишукана система алюзій, вишукані описи поєднуються із прямолінійною сентиментальністю ряду епізодів, відвертою банальністю певних сюжетних ходів.
Висновки до II розділу:
Аналіз підходів щодо самого поняття “дискурс” дав нам змогу по можливості об’єктивно дати своє визначення останньому. Аналіз дискурсу з точки зору найбільш важливих його аспектів зробив можливим більш глибоко пізнати суть дискурсу. Детальніший розгляд дискурсу та його видів розглянемо у наступних розділах нашої роботи.
Будьякий твір офіційного та неофіційного дискурсу є конгломератом різних типів викладу з їх надзвичайно мінливою у залежності від змісту переплетеністю, переходом одного типу в інший. Однак, як би не варіювалися за об’ємом, сполучуваністю один з одним і чередуванням різні типи викладу в масиві тексту, це варіювання завжди є різним у функціональних стилях, що різко протистоять один одному (як це має місце у випадку офіційного та неофіційного дискурсів) і надає ряд ознак, що дозволяють розмежовувати ці стилі.
РОЗДІЛ 3. ЛІНГВОКОГНІТИВНІ ОСОБЛИВОСТІ ДИСКУРСУ У СУЧАСНІЙ МОВОЗНАВЧІЙ НАУЦІ
У третьому розділі розглянемо лінгвоконгнітивні особливості дискурсу у сучасній мовознавчій науці та основні способи організації дискурсу і типологія мовних особистостей
Ключові слова: «дискурс», «прагматика», «інформація», «текст», «комунікація».
3.1 Особливості дискурсу у сучасній мовознавчій науці
Стан мовознавчої науки за останнє сторіччя характеризується бурхливим розвитком і зміною аспектів, що потрапляють в центр лінгвістичних досліджень. Починаючи з середини XIX століття мовознавці намагалися виявити закони мови за зразком природничонаукових і логікоматематичних дисциплін. На вивчення мовного спілкування зробили вплив такі напрями в науці, як психологія, філософія, логіка, культурологія, етнографія, естетика, семіотика, герменевтика та інші. Однак дослідження окремих ознак і зведення їх в класи, системи не вказувало на те, як використовувати цю систему знань у практиці спілкування індивідуумів.
Відсутність правил