Повітові училища україни: мережа, фінансування, система управління (1804-1849 рр.)

Зважаючи на вищезгадані проблеми фінансового та педагогічного характеру, досить часто нові повітові училища створювалися, а існуючі діяли, відповідно до «старого» «Статуту. « 1804 р. Так, заклади освіти Чернігівської губ. лише у 1833 р. отримали міністерський дозвіл на введення в дію документу 1828 р., а загалом по Харківському та Київському навчальних округах він почав «не раптом, а поступово» запроваджуватися з 1834 р.  . Подібна ситуація була властива й для Одеської відомчої адміністративно-територіальної одиниці. Для прикладу, відкрите у 1829 р. Хотинське повітове училище Бессарабської губернії було реорганізоване у трирічне лише в 1835 р., а при створенні у 1834 р. Перекопського передбачалося виділяти фінансування згідно з штатами 1804 р.

(тобто 1250 руб. замість 4475 руб.). Подібна ситуація мала місце й по відношенню до Аккерманського та багатьох інших закладів освіти.

Записки міністрів народної освіти, підготовлені на основі подань попечителів навчальних округів, свідчать, що головною проблемою при відкритті нових повітових училищ був пошук фінансів для придбання/побудови приміщень для них:

у Миколаєві міський голова І. Кустов клопотав 13 років про виділення 49 774 руб. на відповідні потреби (протягом 1820-1833 рр.) ;

у Севастополі чи не основним фактором у прийнятті в 1827 р. позитивного рішення стосовно відкриття в місті училища стала пожертва місцевим чиновником Морозовим будинку та його зобов’язання щодо додаткових фінансових витрат;

у Бессарабській губернії (Харківський навчальний округ) у ході вирішення в 1828 р. питання щодо доцільності створення мережі повітових училищ, першим постала саме проблема пошуку для них приміщень*.

Більше того, відсутність власного будинку інколи ставала причиною перенесення закладу в інше місто, як це було з Новоград-Волинським дворянським повітовим училищем, переведеного за рішенням 1838 р. до м. Полонне. Вирішальну роль при виборі нового населеного пункту стала згода його власника графа Т. Валевського пожертвувати декілька будівель. В іншому випадку, навпаки, урядові плани про перенесення училища з Радомишля (Київська губ.) до Володимира (Волинська губ.) не були реалізовані з огляду на відсутність в останньому потрібного приміщення. Крім того, прийняттю у 1847 р. рішення про збереження міста розташування закладу сприяла згода колишнього предводителя дворянства Золотницького пожертвувати для нього будівлю .

Саме з метою економії матеріальних ресурсів у 1840 р. була затверджена міністерська постанова «Про побудову будинків для повітових та парафіяльних училищ у малонаселених містах». Чинні проекти типових планів та фасадів будівель від 1830 р. виявилися затратними для невеликих містечок «віддалених від великих доріг або судноплавних рік і не процвітаючих ніяким особливим родом торгівлі і промисловості.., « .

Поряд із аналізом особливостей розширення мережі повітових училищ України слід згадати й їх закриття у 1830 р. в Єлисаветграді та Ольвіополі .

Причиною такого рішення стала зміна статусу цих міст (підпорядкування Головному штабу по військовому поселенню), відтак де-факто мова йшла про реорганізацію на військові навчальні заклади. Втім, вже у 1837 р. воєнний міністр О. Чернишов дозволив знову відкрити у Єлисаветграді повітове училище.

Певною специфікою розвитку вирізнялися заклади освіти Правобережної України. Нами вже вказувалося на скасування у 1832 р. відмінностей у їх фінансуванні. Таке рішення слід оцінювати як прояв загальної політики уряду в регіоні, спрямованої на стимулювання розвитку мережі дворянських навчальних закладів. Зокрема, станом на початок 1836 р. із тутешніх 18 повітових училищ 16 були призначені винятково для навчання дітей дворян (виняток – Овруцьке та Бердичівське у Волинській губ.)  (див. табл. 4).

Таблиця 4

Повітові училища Правобережної України та їх фінансування у 1836 р. 37

 

Протягом наступних років їх кількість лише збільшувалася. Зокрема, у 1836 р. відкрилися дворянські повітові училища у м. Златопіль Чигиринського повіту Київської губернії та Києві (замість запланованого в Умані). Натомість дозвіл 1839 р. на відкриття аналогічного закладу у м. Богопіль Балтського повіту Подільської губ. так і був реалізований з огляду на фінансові проблеми. Як бачимо, прагнучи мінімізувати польсько-католицький вплив на правобережне населення, уряд неодноразово відступав від звичної практики першочергового відкриття вказаних навчальних закладів у повітових центрах. При цьому вагому матеріальну підтримку надавали місцеві поміщики польського походження.

Штат Гимназий и уездных для дворян и мещан Училищ в Киевской, Волынской и Подольской губерниях, к № 8243 // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. Х (1835). – Ч. П. – СПб. : Типография II отделения Собственной Е. И. В. Канцелярии, 1836. – С. 260-262.

У 1840-х рр. розширення мережі повітових училищ України відбувалося досить повільно. Зокрема, в 1842 р. було прийняте рішення про відкриття закладу цього типу в м. Бобринець Херсонської губ. (центр повіту з 1828 р.), а в 1843 р. – у м. Слов’яносербськ Катеринославської губ. Натомість 1843 р. було закрите Махновське дворянське повітове училище (місто у 1846 р. поступилося статусом повітового Бердичеву), 1847 р. – Канівське, яке замінила відкрита у цьому ж році Білоцерківська гімназія . У цілому, за десятиліття з 1839 р. по 1849 р., коли 15 повітових училищ Полтавської губернії було включено до Київського навчального округу, відповідна динаміка практично не змінювалася. Більше того, загальна кількість повітових училищ зменшилася із 138 до 137 (див. табл. 5). Для об’єктивності необхідно враховувати, що до вказаних округів входили не лише українські губернії.

Чисельність повітових училищ в Харківському, Київському та Одеському навчальних округах (1839-1849 рр.)  

Таблиця 5

 

Таким чином, перед створеними на початку ХІХ ст. у Російській імперії повітовими училищами (де-факто реорганізованими на основі малих народних) постало безліч проблем, пов’язаних із матеріально-фінансовим забезпеченням, вдосконаленням системи управління та необхідністю у прискореному розширенні їх мережі. У цьому контексті протягом першої половини століття чітко проявився дуалізм політики уряду, його намагання, з одного боку, централізувати та уніфікувати систему початкової освіти, а з іншого – обмежити поширення знань у об’ємах необхідних лише для практичних життєвих потреб. При цьому процес розвитку повітових училищ в різних губерніях України проходив з певними особливостями. Зокрема, 1) на Лівобережжі та Слобожанщині (Полтавська, Чернігівська, Слобідсько-Українська губ.) він характеризувався високим рівнем інтенсивності у 1805-1820 рр. ; 2) на Півдні (частково Катеринославська, Таврійська, Херсонська губ.) – залежністю від темпів освоєння цього регіону (кінець 1820-х – початок 1830-х рр.) ; 3) на Правобережжі (Київська, Волинська, Подільська губ.) – боротьбою профільного відомства із впливом польського католицького фактору, особливо після повстання 1830-1831 рр.