Правове положення України в складі Московської держави

Найтяжчі покарання встановлювалися за державні злочини. Так, зрадника засуджували до смертної кари, членів сім’ї виселяли до Сибіру, а все їхнє майно конфісковувалося. За посадові злочини застосовували тілесні покарання, конфіскацію майна і грошові штрафи. За майнові — частіше грошові штрафи, вигнання, биття палицями, конфіскацію майна, в особливих випадках — тілесні покарання, смертну кару.

У ІІ пол. XVII ст.—І пол. XVIII ст. в системі судів у Лівобережній Україні існували Генеральний суд, полкові, сотенні, громадські (сільські) суди, церковні, цехові, мирові, третейські та ярмаркові суди.

У 1760—1763 рр. тут було проведено судову реформу, внаслідок якої територія Лівобережжя поділялася на 20 повітів. У кожному повіті були окремі суди для розгляду цивільних справ — земські суди (до 1831 р.), для земельних справ — підкоморні суди (до 1840 р.), для кримінальних справ — гродські суди (існували в кожному полковому місті до 1782 р.).

До земських судів обирали представників з козацької старшини, які давали суду присягу, вступаючи на посаду. Склад суду: суддя, писар і підсудок. Компетенція суду: розглядалися спадкові справи, майнові суперечки.

Склад підкоморного суду: підкоморний та комірник. Компетенція суду: розглядалися земельні спори.

Гродські суди (полкові) мали такий склад: полковник, міський суддя, представники полкової старшини, писар. Компетенція суду: розглядалися кримінальні справи.

Найвища судова інстанція в Україні — Генеральний суд, до складу якого входили два генеральні судді і 10 вибраних депутатів від полків. На Запорозькій Січі судова система залишалася своєрідною. У своїй організації та діяльності суд на Січі користувався нормами козацького звичаєвого права.

Студентам необхідно звернути увагу на поступову уніфікацію судового устрою в межах юрисдикції Російської імперії. Так, 1780 року царським наказом на Лівобережжі було запроваджено загальноросійський устрій. Було скасовано Генеральний суд і в губерніях замість громадських судів було створено повітові суди.

В Правобережній Україні діяла польсько-шляхетська судова система, яка складалася із земських, гродських та підкоморних судів. Коронний трибунал був найвищою судовою інстанцією.

З 1764 р. судовими справами України займався Люблінський трибунал. У містах з магдебурзьким правом діяли магістратські (лавні суди). В селах були громадські та вотчинні суди.

Процесуальне право в Україні також зазнало певного розвитку. Процес носив змагальний характер. Сфера застосування розшукового (слідчого, інквізиційного) процесу стала ширшою. Сторонами процесу були позивач і відповідач. Прокуратор — представник позивача в суді (з XVIII ст. — адвокат, повірений).

Внаслідок судової реформи 1760—1763 рр. адвокати призначалися для захисту інтересів козаків і селян, а 1767 року адвокати були введені до складу гродських і земських судів.

Свідки (звичайні) — це особи, що були присутні при скоєнні злочину або чули про злочин.

Не було поділу процесу на цивільний та кримінальний. Усі справи розглядалися за одним процесуальним порядком. Процес цивільних справ починався з позовної заяви, де називали предмет спору або наявні докази. Попереднє слідство міг здійснювати сам позивач. Відповідача викликали до суду, де він давав пояснення про визнання позову або про заперечення позову при поданні доказів. Доказами вважалися показання сторін, свідків, які не могли бути родичами або зацікавленими в судовому спорі, а також присяга, речі, документи. Існувала досудова примирна процедура. Судова постанова з цивільної справи з серед. XVIII ст. називалася “рєшенієм”.

Кримінальні справи порушувалися державними органами або зацікавленими сторонами. Попереднє слідство проводив суддя. Він збирав відомості про особу злочинця, робив письмові запити та інші необхідні заходи. На початковій стадії розслідування застосовувалися побиття та тортури, для чого існували спеціальні кати. Від тортур звільнялась шляхта, духовенство, вагітні жінки, малолітні і старі люди, психічно хворі. Місцева влада на вимогу слідства проводила розшук або обшук, а потерпілий разом з понятими робив “трус села”.

По закінченні розгляду судової справи суд ухвалював декрет (постанову), а з середини XVIII ст. — “мнєніє” (вирок).

 

 

8 січня 1654 р. у Переяславі зібралася військова рада. Для участі в ній прибули також представники від міст України, усіх її соціальних верств: «...собралось великое множество всяких чинов людей». Це була перша військова рада, що мала широкий представницький характер. На раді було оголошено царську грамоту і багато її учасників погодилися перейти під високу руку царя Олексія Михайловича.

Представників Запорізьких козаків, на Переяславській раді не було, але вони раніше повідомили Б. Хмельницького, що готові «со всем народом... что живет по обе стороны Днепра, под протекцию... российского монарха».

Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської ради було усним договором Росії і України. Його належало зміцнити церковною присягою. Ввечері 8 січня на Переяславському церковному соборі Б. Хмельницький та генеральна старшина присягнули на вірність царю, після чого посли вручили гетьману клейноди — корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січня присягли полковники, а потім усі інші. Проте далеко не всі групи населення і не повсюдно виявили бажання скласти присягу. Відмовився присягати митрополит Київський Косів і заборонив своїм парафіянам складати присягу. Відмовився від присяги кальницький полковник І. Богун, полки Уманський, Брацлавський, Кропивнянський та Полтавський.

Однак більшість українців підтримали рішення Переяславської ради — «...народ з охотою тое учинил». «Народ присягав без супротиву», — свідчить М. Костомаров. І це об'єктивне свідчення, тому що сумлінний дослідник М. Костомаров знав про випадки відмови від присяги і розповідав про них. Більшість українців своєю присягою підкріпили Переяславську угоду .

Б. Хмельницький і козацька старшина не були впевнені, що усна домовленість виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що московські посли ухилилися від присяги, мотивуючи це тим, що цареві не пристало присягати народові. Однак в історичній науці існує думка, що за наполяганням старшини посли присягнули, щоб «выконання присяги изъ обоихъ сторонъ было».

Усний договір не задовольняв гетьмана і старшину своїм змістом, бо стосувався тільки загальних положень входження України у підданство до Росії. Вони бажали, щоб договір закріпив збереження їхніх прав і привілеїв, а також вільностей Української держави. Мабуть мали рацію попередження обережних запорожців, які, погоджуючись з українським народом на підданство Росії, водночас радили: «...нужно знать, что ничего худого не вышло б для вольности казаков».

Прагнучи домогтися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому договорі і запропонувало свої умови царю.

Проект цього договору розроблявся довго й ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які ґрунтувалися на усному договорі з Росією. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохання, і в них докладно перелічувалися усі права і вільності України, козацької та інших суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну допомогу Україні в її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих пунктів Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на знак підданства зобов'язувалася сплачувати данину.

 

 

1. Велика історія України: У 2-х томах. – Том ІІ. / За ред. І.П. Крип’якевича. – К., 1993. 

2. Горобець Віктор. Політичний устрій українських земель другої половини ХVІІ- ХVІІІ століть: Гетьманщина, Запорожжя, Слобожанщина, Правобережна Україна (спроба структурно- функціонального аналізу) / НАН України; Інститут історії України. — К., 2000.

3. Гусєва С. О. Історія держави і права України. - О., 2000. 

4. Зайцев Ю. Історія України. – Львів., 1998. 

5. Захарченко Петро Павлович, Кузьминець Олександр Васильович. Історія держави та права України. — К. : Університет "Україна", 2005. 

6. Іванов В.М. Історія держави і права України. - К., 2003. 

7. Історія держави і права України: Підручник. – У 2-х т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – Том 2. - К., 2000.

8. Історія України: нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – К., 1995. 

9. Капелюшний Валерій Петрович, Кудін Сергій Володимирович. Історія держави і права України. — К.: Олан, 2001. 

10. Когут Зенон. Російський централізм і українська автономія; Ліквідація Гетьманщини 1760-1830.. — К.: Основи, 1996. 

11. Кульчицький В. С. Історія держави і права України. - Львів, 1996.

12. Мельник Леонід Герасимович. Гетьманщина першої чверті ХVІІІ століття: Навч. посібник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 1997. 

13. Мельник Леонід Герасимович. Політична історія Гетьманщини XVIII ст. у документах і матеріалах: Навч. посібник / Інститут змісту і методів навчання; Київський ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 1997.

14. Музиченко П.П. Історія держави і права України. - К., 1999. 

15. Чайковський А. С., Батрименко В. І., Копиленко О. Л., Кривоніс В. М., Мірошніченко В. І. Історія держави і права України. — К. : Юрінком Інтер, 2000.

16. Яковлева Тетяна. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: Причини і початок Руїни. — К.: Основи, 1998. 

17. Яковлева Тетяна. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659- 1667 рр.) / Лариса Білик (пер.з рос.). — К.: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2003.