Предмет курсу «Основи римського приватного права»

певних обставин. Переїхавши на постiйне мiсце проживання до Риму, вони також одержувало статус римського громадянина. Згодом це призвело до рiзкого зменшення чоловiчого населення в мiстах Лацiя. Внаслiдок цього було встановлено правило: латин, що мав намiр переїхати до Риму на постiйне мiсце проживання, зобов'язаний залишити на мiсцi попереднього проживання чоловiче потомство.

Права римського громадянина одержували також латини, обранi в своїх общинах на посаду магiстратiв або сенаторiв. Латини Юнiана могли одержати римське громадянство тiльки за особливi заслуги перед РИМСЬКОЮ державою (охорона безпеки дорiг, якiснi та великi поставки). Як зазначалось вище, в 1 ст. до н. е. все населення Iталiї дiстало правовий статус римського громадянина.

 

 

Перегрiни- сусiднi з Iталiєю, пiдкоренi Римом народи. Вони не були рабами, проте й не отримували правового статусу римського громадянина. В давнину це були вороги (hoetes), якi не користувалися правовим захистом з боку Римської держави. Однак iз спливом часу, змiнами в соцiально-економiчному життi римського суспiльства гостес поступово утворюють самостiйну групу вiльного населення i одержують правовий статус перегрiна.

Статус перегрiна набувала дитина, народжена в сiм'ї перегрiнiв чи перегрiнкою поза шлюбом. За деякi кримiнальнi злочини римський громадянин мiг бути позбавлений свого статусу i висланий в мiсця проживання перегрiнiв, де й одержував їхнiй статус.

Перегрiни не користувалися полiтичними правами римських громадян, хоча й були пiдданими Риму. В сферi приватно-правових вiдносин вони керувалися власним нацiональним правом згiд^-

но з законом про провiнцiї, який встановлював для неї особливий правовий статус. Таким чином, склалася рiзноманiтна система правового регулювання майнових вiдносин у рiзних провiнцiях, при цьому не було спiльної правової основи для контакту з Римом в цiй сферi. Зазначенi фактори перешкоджали нормальному розвитковi цивiльного обороту мiж перегрiнами та римськими громадянами. В усуненнi їх основну роль зiграв перегрiнський претор, який у творчому союзi з мiським претором ретельно вишукував найцiннiший досвiд правової культури iнших народiв, узагальнював його й впроваджував в практичну дiяльнiсть. Це одне з наймудрiших джерел правової культури, вiдображене в правотворчiй дiяльностi преторiв.

В окремих випадках перегрiнам надавалося римське громадянство. Часто Римська держава надавала його групам перегрiнiв спецiальним актом державної влади, керуючись певними полiтичними, економiчними чи iншими мiркуваннями, наприклад з метою поповнення римських легiонiв воїнами, в яких, як вiдомо, мали право нести службу тiльки римськi громадяни.

На початку III ст. всi вiдмiнностi в правовому положеннi рiзних категорiй вiльного населення втратили своє значення. У 212 р. iмператор Каракалла поширив статус римського громадянина на всiх пiдданих величезної iмперiї, що пояснювалося скорiше фiскальними мiркуваннями, нiж полiтичними. Як би то не було, проте все населення Римської iмперiї стало її громадянами. Iснували тiльки деякi обмеження – iноземцi, що прибували на. територiю Римської держави й не були її пiдданими, залишалися на становищi перегрiнiв. (варвари, слов'яни, германцi та iн.), як i пiдданi Риму, що вчинили тяжкi злочини.

 

 

З точки зору приватного права раб вважався рiччю i не мав нiяких прав нi в публiчнiй, нi в приватнiй сферi. Раби не могли служити в римських легiонах, не платили повинностей, оскiльки не були власниками майна, носiями яких-небудь прав, не могли мати сiм'ю. Зв'язок раба з рабинею, як, мiж iншим, з будь-якою жiнкою, не визнавався шлюбом i не породжував нiяких правових наслiдкiв. Дiти, народженi рабинею, не пiдпадали пiд батькiвську владу. Раб як рiч мiг стати об'єктом будь-якого права (права власностi, права застави, особистих сервiтутiв тощо), предметом будь-якого приватно-правового правочину, цивiльного спору. Якщо йому заподiяно калiцтво чи iнше ушкодження, позов до кривдника закладав не раб, а його володар, як за заподiяння шкоди будь-якiй речi. Коли раба виганяли з дому чи вiд нього вiдмовлявся володар, це не означало його свободи, а лише змiну господаря, оскiльки раба, як i будь-яку iншу рiч, викинуту на вулицю, мiг пiдiбрати будь-хто.

У перiод принципату робилися спроби, спрямованi на. обмеження свавiлля рабовласникiв, якi не полегшили становища рабiв, а тiльки сприяли забезпеченню непохитностi рабства.

Проте раб був не просто рiччю, а об'єктом, який мав розум, сильну волю, спритнiсть, здатнiсть до творчостi тощо. Тому рабовласники згодом все частiше починають експлуатувати саме цi його якостi. Вони надають йому певне майно для управлiння, спочатку просте, а потiм все складнiше. Раби в таких дорученнях були дуже заiнтересованi: а) це полегшувало їхню долю; б) при сумлiнному веденнi господарства вони розраховували на. певну прихильнiсть господаря; в) дбайливiсть i просто господарська спритнiсть давали рабу можливiсть накопичити певнi кошти для викупу свободи.

Надання рабу певного майна для управлiння дiстало назву рабська пекулiя. Це породило певнi наслiдки. Раб, надiлений пекулiєм, отримав можливiсть укладати приватно-правовi правочини, за якими виникали певнi права та обов'язки – вiн не мiг вести господарство, не маючи можливостi здiйснювати необхiднi для цього юридичнi дiї.

Римське право робить наступний крок-надання рабу пекулiя, що означає тепер згоду його володаря прийняти на себе обов'язки, що випливають з договору, укладеного рабом. Отже, раб, надiлений пекулiєм, отримує можливiсть здiйснювати юридичнi дiї, зумовленi його змiстом, тобто укладати будь-якi договори, що випливають iз необхiдностi рацiонально вести довiрене йому господарство зi всiма наслiдками, що з цього випливають.

Юридична дiяльнiсть раба, зумовлена пекулiєм, суворо регламентувалася. Звичайно, все набуте рабом при управлiннi пекулiєм автоматично було власнiстю його володаря. Проте Володар був вiдповiдальний за договорами, укладеними рабами в межах пекулiя, i тих, що визначалися змiстом пекулiя. Якщо раб укладав договiр, що не випливав з пекулiя, володар за таким договором вiдповiдальностi не нiс.

Проте це не означало дiєздатнiсть. Раби зовсiм не не одержували нiякої, навiть незначної правосуб'єктностi. Вони дiяли вiд iменi i на користь свого володаря, не несучи нiякої -правової вiдповiдальностi перед контрагентами за укладенi договори, виконуючи лише технiчнi функцiї.

Раби могли одержати свободу вiд свого володаря, що зумовлювалося рядом обмежень, 20-рiчний володар не мав змоги дарувати свободу рабу. Не можна було вiдпускати на свободу раба, молодшого ЗО рокiв чи таврованого. Визнавалося недiйсним звiльнення раба на шкоду кредитору у випадку, коли володарю загрожувало стягнення на рабiв, при цьому вiн їх вiдпускав на свободу. В перiод принципату були встановленi й кiлькiснi обмеження вiдпуску рабiв на свободу: володар, що мав 3 рабiв, мiг вiдпустити на свободу 2; володар, що мав до 10, -не бiльше половини; з ЗО допускалося звiльнення не бiльше третини; з 100- не бiльше чвертi, з 500- однiєї п'ятої i взагалi не бiльше 100 рабiв. За Юстiнiана цi обмеження були пом'якшенi, проте вони вже не могли врятувати рабовласницький лад. Повстання рабiв грунтовно розхитали колись могутню класичну рабовласницьку Римську iмперiю, пiдвалини якої здавалися непохитними.

 

 

Вiдпущений на свободу раб називався вiльновiдпущеником. Вiн набував правового статусу свого володаря, що вiдпустив його на свободу. Раб, вiдпущений на свободу римським громадянином, формально набував статусу римського громадянина, який однак не спiвпадав iз статусом вiльнонародженого римського громадянина. Такий вiльновiдпущеник називався лiбертiном. Якщо ж раб одержував свободу вiд латина чи перегрiна, його правовий статус визначався їхнiм станом.

Вiльновiдпущеник, що одержав статус римського громадянина (лiбертiн), не мiг взяти шлюб з вiльнонародженою римською громадянкою аж до початку принципату, а заборона брати шлюб з особою сенаторського звання зберiгалася до Юстiнiана.

Вiльновiдпущеник залежав вiд свого володаря: був зобов'язаний надавати йому всiлякi послуги, а у випадку потреби – алiментувати не тiльки колишнього патрона, а й його дiтей, батькiв, не мав права викликати його до суду, отже, був абсолютно позбавлений судового захисту вiд свавiлля володаря. Пiсля смертi вiльновiдпущеника-перегрiна його майно переходило до спадщини патрона.

У сферi публiчних правовiдносин вiльновiдпущеник обмежувався в правi служити в римських легiонах, а вiст. втратив право брати участь у роботi народних зборiв i голосувати.

 

 

Колонат зароджувався ще за часiв республiки, продовжував розвиватися в перiод принципату i отримав правове закрiплення в умовах абсолютної монархiї. Спочатку колони були дрiбними орендарями землi. На той час завершились успiшнi загарбницькi вiйни, вiдповiдно припинився приплив численних рабiв. До того ж жорстока експлуатацiя, виснажлива праця, нелюдськi умови життя та побуту, масовi страти зумовили високу смертнiсть серед рабiв i низьку народжуванiсть. Водночас зростання земельних надiлiв, поява нових промислiв, розширення й без того величезної територiї, збiльшення челядi, що обслуговувала рабовласникiв, вимагали робочих рук.

Землеволодiльцi, в яких не вистачало рабiв для обробки землi, почали здавати свої надiли дрiбними дiлянками в оренду вiльним людям, що потребували засобiв iснування. Цi дрiбнi орендарi дiстали назву. колони.

Оренда виявилася вигiдною обом сторонам. Колони, прагнучи забезпечити сiм'ю їжею i виплатити орендну плату, добре обробляли землю, збираючи високi врожаї, їхня праця була продуктивнiшою порiвняно з пiдневiльною рабською. Землеволодiльцi одержували великi прибутки вiд здачi землi в оренду. Колонат швидко розвивався. Орендна плата встановлювалась як в грошовiй, так i в натуральнiй формi.

Колонат не є чисто римським продуктом суспiльного розвитку. В Єгиптi та Азiї подiбнi вiдносини виникли ранiше i були запозиченi Римом. Однак у Римi джерелом колонату був також рабський пекулiй, за яким раби, що добре працювали на переданiй їм в пекулiй землi, одержували свободу, проте навiчно прикрiплювалися до тiєї самої землi.

За таких умов орендар-колон юридичне залишався незалежним, мав право в будь-який час розiрвати договiр, пiти в iнше мiсце. Проте орендарями були, як правило, найбiднiшi кола населення, якi не мали достатнiх засобiв для успiшної обробки землi. Землеволодiльцi надавали їм позики, але на таких умовах, щоб колони не мали змоги їх погасити своєчасно. Ускладнювали становище частi неврожаї. Згодом колони попадають в економiчну залежнiсть вiд орендодавцiв. Колон не може залишити орендовану дiлянку, не розрахувавшись з боргами, а розрахуватися вiн також не мiг.

Поступово фактична економiчна залежнiсть перетворюється в юридичну, її збiльшує нова податкова реформа, за умовами якої податки iз землi нараховуються з урахуванням колонiв. Залишення колонами землi зменшувало прибутки землеволодiльцiв, вони усiляко намагалися закрiпити колонiв, навiть переманюючи їх в iнших. Для перепони переходу колонiв у 322 р. був прийнятий закон, який забороняв колону самовiльно залишати орендований надiл. У 357 р. новий закон заборонив землеволодiльцям вiдчужувати земельнi надiли без приписаних до них колонiв. Таким чином, завершилося правове оформлення щодо закрiплення колонiв. Внаслiдок цього з'явилася нова група залежних людей, що мали певну правоздатнiсть, але вельми обмежену в її здiйсненнi. Якщо колон самовiльно залишав землю, землеволодiлець засобами вiндикацiї мав -право витребувати його назад, тобто правове положення колона мало чим вiдрiзнялось вiд раба. Однак колони не були рабами, юридичне вони залишались вiльними, але прикрiпленими до землi. Колони – попередники крiпакiв, а колонат – зародок феодалiзму.

Не тiльки сам колон, а i його дiти вважалися приписаними до даного надiлу. Колонат став спадковим. Зростає й особиста залежнiсть колонiв вiд землеволодiльцiв, якi здiйснювали над ними суд i розправу безконтрольно. Наближалось народження нової економiчної формацiї- феодалiзму.