Предмет психодіагностики

типологічний, який полягає у визначенні місця і значення отриманих даних у цілісній динамічній структурі особистості випробуваного.

Психологічний діагноз у психодіагностиці якісного аналізу встановлюється на підставі матеріалів, отриманих у результаті експериментального дослідження психічного явища, аналізу спеціальних відомостей про нього з врахуванням фізичного і психічного розвитку випробуваного. При вивченні і діагностиці психічного розвитку в більшості випадків орієнтуються на фактори середовища, які дозволяють констатувати деструктивні зміни.

В окремих випадках, як, наприклад, у П. Я. Гальперіна (1969), у діагностиці психічного, зокрема розумового, розвитку використовується метод поетапного формування розумових дій. Такий принцип розробки діагностичного методу дозволяє не лише оцінювати рівень психічного розвитку людини, але й розкривати причини тих або інших недоліків цього розвитку. Методи навчального експерименту відкривають шляхи для здійснення психопрофілактичної та індивідуально-психокорекційної роботи.

Незважаючи на всі достоїнства напрямку психодіагностики, заснованого на якісному аналізі, його становлення було пов’язане з серйозними труднощами. Для його подальшого розвитку потрібна була чимала творча винахідливість кожного практичного психолога в розробці діагностичних завдань, схем обстеження і технологій, що базуються теорії, яка постійно розвивається, поглиблюється і оновлюється. Сила цього напрямку психодіагностики – у потужних теоретико-методологічних концепціях, які виходять з теорії психологічної науки. З відходом з арени “старої гвардії класиків” радянської психології і у зв'язку із загальною кризою матеріалістичної парадигми гуманітарно-філософської науки кінця ХХ ст. у теорії загальної психології, починаючи з 80-х років, став відчутний явний дефіцит нових плідних ідей. Саме з цього часу спостерігаються своєрідні компенсації і “підживлення” вітчизняної психодіагностики “готовим” західним інструментарієм – тестами біхевіористської (переважно американської) психологічної школи. Вперше це було відзначено у змісті наукових досліджень, коли в дисертаційних роботах з психології почали широко застосовуватися закордонні тести.

Вітчизняні вчені (на відміну від колег-співвітчизників 30-х років) навчилися валідизувати тести і застосовувати їх як своєрідні моделі, крізь призму яких можна здійснювати змістовно-психологічний аналіз одержаної з їх же допомогою діагностичної інформації. Це спрощує процес розробки оригінальних методів-завдань діагностики, але, разом з тим, знижує глибину аналізу, створює ситуацію залежності дослідника-діагноста від наявності “готового” тесту. Однак з “виходом” вітчизняної психології у масову практику вимушене використання тестової психодіагностики стає чи не єдиною, в нинішніх умовах, компенсаторною можливістю вирішувати лавину нових психологічних проблем. У цьому випадку мета виправдує засоб, і в цьому полягає своєрідність розвитку сучасної психодіагностики не тільки в Україні, але й у всіх державах колишнього Радянського Союзу, а також у країнах Східної Європи, які розвивалися у блоці Варшавського Договору.

У XXI ст. психодіагностика розвивається в бік розкриття глибин духовної сутності людини, її моральної сфери, житєєвого потенціалу особистості, а не просто людини як “речового мішка”, наповненого психічними функціями, властивостями, процесами і станами.

Сьогодні перед вітчизняною психологічною діагностикою постає чимало завдань зовнішнього плану і внутрішніх, пов'язаних з необхідністю теоретико-методологічного самоосмислення, самовизначення і подальшого саморозвитку як відносно самостійної галузі психологічної науки і практики. Протягом останніх десяти років саме гуманістична, повернена обличчям до конкретної людини, психологія (основу якої складають феноменологічна та екзистенціальна психології) набула певного поширення. Проте, якщо її теоретичні засади активно відпрацьовуються і застосовуються українськими фахівцями, то методичні технології проникнення в суть людської душі лише в окремих випадках становлять предмет наукового або практичного інтересу. Тому одним з найбільш перспективних для розвитку вітчизняної психодіагностики є шлях поглибленого і систематичного вивчення світового досвіду, а також активної розробки власних системних методичних моделей, зорієнтованих на оцінку сутнісних, онтичних горизонтів світу психіки, досягнувши яких, психологія врешті-решт набуде автентичності і стане наукою про душу.

 

 

Питання про те, що вивчає психологічна діагностика, вирішується в сучасній психології далеко не однозначно. Отже, визнання її своєрідності і самостійності теж є доволі проблематичним, однак з існуючих підходів і думок можна виділити декілька найбільше загальних тверджень.

Одне з них зводиться до того, що психодіагностика вивчає в основному психічну своєрідність конкретної людини, для чого використовуються певні методи і методики. Наступне застосування статистичних процедур дозволяє виміряти виявлену психічну своєрідність. Завдання психодіагноста зводиться до того, щоб на підставі умовиводів перейти від ознак і індикаторів станів, властивостей і процесів до констатації наявності й виразності психологічних змінних у кожного індивіда. Психодіагностика служить для одержання числових еквівалентів виразності, психічних властивостей конкретного індивіда, які цікавлять психодіагноста. Таким чином, предмет психологічної діагностики – це психічна своєрідність конкретної людини. У такому випадку відбувається певне ототожнення предмета психологічної діагностики і предмета психології індивідуальності.

Інша думка полягає в тому, що психологічна діагностика вивчає, насамперед, розходження в психічній організації людей і фактори, які диференціюють їх. Як і в попередньому випадку, виявлені розходження вимірюються за допомогою статистичних процедур. У результаті психолог-діагност одержує числові еквіваленти психічних розходжень. Тим самим предмет психологічної діагностики в значній мірі розчиняється в предметі диференціальної психології.

Існує також думка про те, що психологічна діагностика вивчає взагалі все психічне. Таке широке уявлення про предмет характерне для німецької наукової школи. Так, Г. Віцлак вважає, що психодіагностика вивчає психічне у найрізноманітніших формах прояву, однак водночас вводиться ряд обмежень у це розуміння. Психічні прояви стають діагностично релевантним, якщо вони відбивають