Прогнозування та розвиток конфліктів

Одним з ключових понять конфліктології є незадоволення. Накопичення незадоволення життям чи ходом розвитку подій приводить до зростання соціальної напруги. При цьому відбувається трансформація незадоволеності з суб’єктивно-об’єктивних відносин в суб’єктно-суб’єктні. Суть цієї трансформації в тому, що потенційний суб’єкт конфлікту виявляє, персоніфікує реальних або імовірних винуватців своєї незадоволеності і одночасно усвідомлює невирішуваність ситуації звичайними способами взаємодії. Таким чином, конфліктна ситуація поступово перетворюється у відкритий конфлікт. Проте сама по собі вона може існувати довго і переростати у конфлікт. Для того, аби конфлікт став реальним необхідний інцидент.

Інцидент – формальний привід, випадок для початку безпосереднього зіткнення сторін. Він може бути випадковим чи спланованим однією з сторін конфлікту, а також результатом природного ходу подій. Іноді інцидент провокує третя сторона, яка переслідує власні інтереси у “чужому” конфлікті.

Власне конфлікт – цю стадію ще називають стадією розвитку конфлікту. Початком відкритого протистояння сторін є результатом конфліктної поведінки, під якою розуміють дії, спрямовані на опонента з метою захоплення, утримання спірного об’єкту або тиск на супротивну сторону, аби та відмовилась від своїх цілей чи їх зміни. Виділяють декілька форм конфліктної поведінки: активну конфліктну поведінку чи виклик; пасивну конфліктну поведінку (відповідь на виклик; конфліктно-компромісну поведінку; компромісну поведінку. У залежності від конфліктної установки і форми поведінки сторін, конфлікт отримує своєрідної логіки розвитку. Конфлікт, що розвивається, має тенденцію створювати додаткові причини заглиблення і розростання.

Вирішення конфлікту. Інтенсивність і тривалість конфлікту залежать від: цілей і установок сторін; ресурсів, засобів і методів ведення боротьби; реакції на конфлікт оточення; символів перемоги і поразки; від наявних і можливих способів, механізмів знаходження консенсусу. Конфлікти також класифікують у відповідності із ступенем нормативної регуляції: на одному кінці континіуму – інституціоналізовані (тип дуелі), а на іншому – абсолютні конфлікти, іншими словами, боротьба без правил до повного знищення опонента. Між цими крайніми точками знаходяться конфлікти різної міри інституалізації. На певній стадії розвитку конфлікту сторони протистояння можуть суттєво змінити уявлення про можливості свої і супротивника. Може виникнути мить переоцінки цінностей, обумовлена новими взаємовідносинами, розташуванням сил, оцінкою реальної ситуації – усвідомленням, що поставленої мети досягти не вдасться, або ціна успіху виявляється надмірною. В такому випадку конфліктуючі сторони починають шукати шляхів примирення, запал боротьби як правило спадає і фактично починається процес завершення конфлікту. Однак не виключаються можливості нових загострень. Соціальний конфлікт матиме продовження до пори, поки не з’являться реальні умови його завершення. В повністю інституціоналізованому конфлікті такі умови можуть бути створені і узгоджені в ході розвитку. Якщо ж конфлікт інституціоналізований лише частково чи не інституціоналізований взагалі, то виникають додаткові проблеми його завершення.

Існують також абсолютні конфлікти, в яких боротьба ведеться до повного знищення одного чи обох суперників. Чим жорсткіше окреслений предмет суперечки, чим очевидніші ознаки, що знаменують перемогу чи поразку сторін, тим більше шансів для його локалізації. 

Завершальний етап стадії розвитку конфлікту передбачає проведення переговорів і юридичне оформлення досягнутих домовленостей. В міжособистісних і міжгрупових конфліктах результати переговорів можуть мати форму усних домовленостей і двосторонніх зобов’язань. Звичайно одною з умов для початку переговорного процесу є короткочасне перемир’я. Але можливі варіанти, коли на стадії попередніх домовленостей сторони не лише не відмовляються від бойових дій, але йдуть на загострення конфлікту, прагнуть зміцнити свої позиції на переговорах.

Післяконфліктна стадія. Завершення безпосереднього протистояння сторін не завжди означає, що конфлікт повністю вирішений. Ступінь задоволеності чи незадоволеності сторін, мирне розв’язання конфлікту, залежить, від того наскільки вдалось в ході конфлікту і переговорів досягти цілей, а з іншого, якими методами і засобами велась боротьба; наскільки значні втрати з обох сторін; наскільки великий утиск спричинено тій чи іншій стороні; чи вдалося в результаті укладення миру зняти емоційну напругу сторін; які методи були покладені в основу переговорного процесу; наскільки вдалось збалансувати інтереси сторін та ін. Якщо сторони вважають, що підписані мирні договори утискають їх інтереси, то напруга збережеться, а завершення конфлікту сприймається як тимчасове перемир’я. Мир, підписаний внаслідок двостороннього виснаження ресурсів, також не завжди спроможний вирішити основні спірні питання. Найбільш надійним є мир, заключний на основі консенсусу, коли сторони вважають конфлікт повністю вирішеним і будують свої відносини на основі довіри та співпраці. 

Після конфліктна стадія – це знак повної об’єктивної реальності: нова розстановка сил, нові відносини опонентів один з одним та оточенням, нове бачення існуючих проблем та нова оцінка своїх сил і можливостей. 

У становленні конфліктологічної практики особливе місце належить переговорним методам вирішення конфліктів (Д. Скотт, Т. Боуер, Т. Кельман розробили програми психологічного тренінгу, які навчають конструктивній поведінці у конфліктній взаємодії). Розробляються технології переговорів за участю посередників — медіаторів (В. Лінкольн, Л. Томпсон, Р. Рубін).

На думку науковців, найголовнішими вимогами до вивчення конфліктів є:

• об'єктивність (полягає у вивченні об'єктивних умов виникнення та дії проявів психічних явищ). Наукове вивчення психіки стає можливим завдяки опосередкованому аналізу та синтезу проявів психіки у процесах і продуктах діяльності й поведінки людини;

• генетичний підхід полягає у вивченні психічних явищ у динаміці, при переході у філогенезі та онтогенезі з одного рівня розвитку на інший;

• системний підхід до психічного явища як своєрідної системи, що має свої специфічні закономірності. Б. Ф. Ломов називає три основні підсистеми -— когнітивну (в якій реалізується функція пізнання), регулятивну (що забезпечує регуляцію діяльності та поведінки) й комунікативну (яка формується й реалізується у процесі спілкування);

• багаторівневий характер має і детермінація психічних явищ. Однією з форм реалізації системного підходу в психологічному дослідженні є особистісний підхід; особистісний підхід передбачає вивчення конкретної особистості в конкретній проблемній ситуації. Водночас кожне психічне явище має розглядатись у контексті цілісної системи психічних властивостей індивіда — його потреб, знань, цілей, діяльності та поведінки, емоційно-почуттєвої сфери, здібностей до спілкування, сфер життєвої спрямованості, рис характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту, психофізіології та віку. Це надзвичайно важливо при внутрішньоособистісних і міжособистісних конфліктах;

• вимога індивідуалізації полягає у розкритті своєрідності кожної особистості, притаманного їй індивідуального стилю поведінки та діяльності.

 

 

У процесі проведеного теоретичного дослідження ми визначили, що конфліктологія — це наука, яка досліджує об'єктивну реальність людського буття у зміні й розвитку. 

Аби прогнозувати конфлікт, необхідно проаналізувати:

• сигнали конфлікту, які виявляються в ступені напруження та дискомфорту в колективі (групі), частоту їхньої появи, потенціали їхньої конфліктогенності та вірогідності стимуляції ними конфлікту;

• виявити проблему, які суперечності зумовили її появу, наскільки вона складна, чи є можливість її розв'язати;

• з'ясувати, чи назріла конфліктна ситуація І в якому напрямку вона може розвиватися;

• уточнити склад учасників розгортання конфлікту та їхню готовність до подальшого провокування й поглиблення конфлікту;

• виявити суть інциденту, його особливість, наскільки він спроможний бути детонатором конфлікту.

Таким чином, прогнозування конфлікту потребує аналізу і знань для осмислення структурних компонентів конфлікту, їхніх психологічних особливостей, стану кофліктогенності проблемної ситуації.

 

 

1. Ащупов А.Я., Шиптов А.И. Конфликтология, Москва, 1999

2. Бандурка А.М., Друзь В.А. Конфликтология: Учебное пособие для вузов, Харьков, 1997

3. Гришина Н.В. Психология конфликта, Санки-Петербург, 2000

4. Дмитриев А.В. Конфликтология: Учебное пособие, Москва, 2000

5. Емельяпов С.М. Практикум по конфликтологии, Санки-Петербург, 2000.