Причини, що викликають викривлення сприйняття дитиною Психології добра і зла

Взагалі ж мета виховання і полягає у тому, щоб облагородити, окультурити ці дві корінні потреби, щоб в уявлення про особисту безпеку входили моральні принципи, щоб дитина була готовою на все для їх захисту. І щоб розвиток дійсно був розвитком свідомості, присвоєнням людської культури і, головне, щоб він не зупинялося до кінця життя. Адже дві ці потреби – бути й жити – діють не завжди, не вічно. Приходить глибока старість, наступає нормальна утома від життя, як говорив І. І. Мечников, і людина вмирає. А потреба в розвитку в багатьох людей вичерпується задовго до заспокоєння потреби бути.

Зважаючи на все не тільки темп, але й тривалість психічного розвитку закладена в кожному з нас від природи. У нещасних, хворих дітей розвиток зупиняється в 3-4 роки, і тут уже нічого не поробиш; в інших зупинка відбувається в 16-17 років – це менш помітно, оскільки людина начебто як всі, і пише й читає, ми бачимо, що з нею щось не так, але важко здогадатися, що вона більше не розвивається, що природний ресурс розвитку вироблений. Продовжити його дію можна лише глибокою, серйозною освітою, адже є люди, які розвиваються до старості, до смерті, їм і життя не вистачає для повного розвитку. Дорослі весь час піклуються про ранній розвиток, а слід було б клопотати про розвиток обов’язковий, триваючий все життя.

У Медичній енциклопедії можна прочитати, що є лише дві причини хвороб: поломки і захист. В око попадає піщина, організм піднімається на боротьбу з нею, око опухає – це йде війна з піщиною, і людина залишається без ока. Від чого? Від піщини? Чи від захисту?

Дрібні піщини – це грубі, необережні дотики до ранимої душі дитини. Але душа, як і організм, не знає меж необхідної оборони, вона відчуває загрозу в ледь помітному підвищенні тону, у грубій інтонації, у недбалому дотику. Якщо правда, що дитина чує голос матері ще до свого народження, то, виходить, її ранить грубий тембр голосу, крик, скандал, її травмує горе, яке вона чує в голосі матері. Вона і народжується скривдженою, настороженою, недоброю.

Варто втомленій мамі неласкаво доторкнутися до немовляти, як душа маляти підіймається на захист безпеки, і зароджується пухлина оборони, пухлина зла; дорослі теж обороняються від дитячих злих почуттів – і починає розгойдуватися маятник, ми швидко проходимо разом з дитиною тунель зла: зле почуття зсередини зустрічається зі злим почуттям ззовні. І навпаки: якщо від невидимої піщини спаленіле зле почуття не зустрічає відповідного зла, то немає й тунелю, зле почуття розчиняється, зникає.

Не протиставляти дитячому злу зло дорослих, не створювати тунелю зла, жодним чином не зазіхати на дитину – ось проста стратегія виховання. Тоді з тих скороминущих почуттів, які йдуть нам назустріч, злі будуть пропадати, а добрі – закріплюватися, перетворюючись у чесноти, у достоїнства характеру, які самі ліквідують і витиснуть можливі недоліки.

Як тільки почуття безпеки і потреба в розвитку зустрічають перешкоди, у дитини починає розвиватися зла воля. У сильного й розумного вона виражається в агресивності, у слабкого, але розумного – у хитрості, спритності; у слабкого й нерозумного – у підступництві і підлості. В одних захист виливається в агресію проти людей, в інших – в агресію проти себе, і вони стають ледачими, бездіяльними людьми, яким, здається, нічого в цьому світі і не потрібно. Їм усе уявляється недосяжним, їм все ліньки.

Лінь і ледарство – мати всіх пороків, а їх батько – почуття страху. Де знаходить собі місце страх, там завжди є зайва обережність, неприйняття новоого, чужого, скритність, боягузтво, підлість, підозрілість, заздрість, жадібність, підступництво і зрадництво.

Століттями метою дитячої педагогіки було – посіяти і зміцнити страх у душі дитини, щоб нею легше було керувати. Разом зі страхом сіяли зло і говорили потім, що воно – від природи. Насправді зло – від наших зазіхань на дитину, зло ми сіємо самі, навіть коли діємо з добрих спонукань.

Але чим слабкішими є наші педагогічні здатності, тим більших достоїнств ми чекаємо від дитини – це майже правило. Будучи самі недосконалими, ми хочемо виростити ідеальних дітей, а це неможливо. Але якщо в нас не вистачає таланту підвести дитину до бажаної досконалості, не зазіхаючи на її достоїнство, ми неодмінно виростимо злу або ледачу людину і самі будемо страждати від неї все життя. І чим менше ми займаємося розвитком, тим сильнішою є потреба дитини в безпеці, тим більше у неї страхів, тим слабкіше і злішою вона є.

Навіть найбільш освічені батьки не мають поняття про те, що приблизно від двох до чотирьох-п'яти років дитина майже неодмінно буває впертою, може сказати будь-яку зухвалість, нагрубити. Це доводиться терпіти і терпіти, проявляти чудеса спритності й все-таки не смикати дитини на кожному кроці. Але батьки не знають, що негативізм – загальне правило, і думають, що якщо дитина в три роки погано поводиться, то так буде завжди. Насправді ж, стримуючи її, вони роблять її злою.

Але як можуть батьки не зазіхати на права дитини? Вони миють її – а вона кричить, вони годуємо – вона не хоче їсти, вони не пускають її до плити або до відкритого вікна, без розмов одягають і роздягають її, постійно зазіхаючи на самостійність, а як же інакше, адже батьки хочуть дитині добра і тільки добра.

На жаль, розуміння цього досить важке. І стосовно дорослих хтось творить зло, запевняючи їх і, головне, себе в тому, що вони не розуміють своїх інтересів. Але розмови розмовами, а будь-яке, без винятку, зазіхання на людину, на її безпеку і розвиток є злом стосовно нього і народжує в неї злі почуття.

Чим більше можливостей для розвитку даємо ми дитині, чим ширше її кругозір, тим більше самостійною вона є і менше залежить від однолітків. Вона перестає ділити людей на своїх і чужих, нікого не боїться – і в її душі немає або майже немає зла. Сильні й талановиті люди, як правило, добрі.

Останнім часом усі скаржаться на дефіцит емоційності в дітях і дорослих людях, але ніде не зустрінеш простої вказівки на те, що почуття людини залежать від цих вищих щиросердечних здібностей.

 

 

Значна частина, якщо не переважна більшість дитячих проблем породжені болем, образою або страхом. У таких випадках найкраще активно вислухати дитину. Звичайно ми втішаємо, вмовляємо її і т. д. Активно ж слухати – значить «повертати» дитині в бесіді те, що вона повідомила нам, назвавши по імені її почуття. Такий спосіб співчуття не залишає дитину наодинці з її прикрощами і часто дає чудодійні результати, оскільки негативні почуття (біль, образа), будучи чітко визначеними, розсмоктуються швидше – і дитина тепер сама просувається у вирішенні своєї проблеми.

У спілкуванні з дитиною не варто приховувати власних почуттів, говорячи про них від першої особи, тобто говорячи про себе, а не про поведінку дитини: «Я не люблю... « замість «Ти поводишся.... «, «Мене сильно стомлює... « замість «Не шуми... « і т. д. Такі «я-повідомлення» не зачіпають дитячого самолюбства й залишають за дітьми можливість самим прийняти рішення.

Діти хочуть, щоб життя стало зрозумілим, передбачуваним і безпечним. Тому їм необхідне встановлення в їх житті відповідних правил і норм. Але тільки почуття міри і життєва мудрість підкажуть, які правила повинні бути твердими, які – гнучкими, де в дітей буде зона вільного вибору і т. д. Батьківські вимоги не повинні вступати у явне протиріччя з насущними потребами дитини, навіть якщо це жахливе на їх погляд захоплення яким-небудь підлітковим кумиром.

Причини зухвалої поведінки повинні вбачатися батьками не у природній зіпсованості або чиємусь дурному впливі, а в нереалізованій потребі дитини в увазі. Потрібно пам'ятати, що в число «важких» попадають звичайно не гірші, а найбільш чутливі й ранимі діти, ті, які гостріше потребують допомоги і уваги. Звичайно батьки реагують на негативну поведінку дитини роздратуванням, образою, гнівом або почуттям розпачу, тобто так, як і припускає дитина. Щоб розірвати це коло, потрібно свідомо перемкнути свої негативні емоції на конструктивні дії.

Щоб виявити глибинні причини дитячого гніву, злості, заздрості, варто пам'ятати, що вони вторинні стосовно почуттів болю, образи, страху, які виникають від незадоволеної потреби в любові, визнанні, повазі. В основі останніх лежать прагнення, виражені словами: «я – гарний», «мене люблять», «я – можу». Фундаментом всієї цієї піраміди є почуття внутрішнього благополуччя (або неблагополуччя).

Почуття неблагополуччя – корінь всіх дитячих аномалій і трагедій. Треба пам'ятати, що покарання або самопокарання дитини лише збільшують його, а допомогти може тільки постійне виховання в ній почуття самоцінності. Це значить любити – розуміючи і поважаючи, а вимагати – люблячи.

Однією з причин виникнення спотворення у дитячій психіці розуміння добра і зла є проблема наївного реалізму. Наївний реалізм – це коли художній твір сприймається буквально – як дзеркальне відбиття життя в масштабі один до одного. Наївний реалізм обумовлений віком (молодший шкільний, молодший підлітковий), але в прихованому вигляді він присутній і у старших вікових групах. Не варто сподіватися на те, що з віком наївний реалізм зникне. Справа в тому, що сам по собі вік мало що вирішує. Тільки залучення читачів до мови мистецтва позбавляє їх від наївного реалізму.

Якщо «наївний реалізм» уже давно існує в теорії і практиці дитячого читання, то «моральний реалізм» ще мало відомий і вивчений, хоча ці поняття, на думкує «близнюками». «Моральний реалізм» – це перекручування моральної оцінки поведінки героя художнього твору. Перекручування проявляється в тому, що молодші школярі та підлітки в оцінці літературних героїв часто вихідною точкою приймають не закони істинної моралі, а ті закони, з якими вони особисто зіштовхнулися. Наприклад, у дітей дуже часто правим вважається не той, хто дійсно поступає і діє правильно, а той, хто фізично сильніший, успішніший, авторитетніший. При цьому часто наявними є зрушення в усвідомленні етичних норм, що, безсумнівно, позначається в оцінці категорій добра і зла.

 

 

Абрамова Г. С. Некоторые особенности педагогического общения с подростками//Вопросы психологии, 1988 г. – № 2.

Вікова психологія/За ред. Г. С. Костюка. – К. : Рад. школа, 1976.

Дубровина И. В., Лисной М. И. Возрастные особенности психологического развития детей. – М. : Здоровье, 1982.

Заброцький М. М. Основи вікової психології. – Тернопіль: Богдан, 2002.

Мухина В. С. Возрастная психология: феноменология развития, детство, отрочество: учеб. пособие для студ. вузов. – М. : Академия, 1999.