Приватна власність: природа виникнення, еволюція розвитку

 

 

 

Ліквідація приватної власності при соцілізмі і заміна її так званою загальнонародною власністю з метою зрівняти всіх людей у правах на засоби виробництва і результати їх використання спричинили розрив природно-еволюційного процесу розвитку відносин власності, що стало однією з причин кризи і розвалу соціалістичної системи.

Процес приватизації в Україні розпочався раніше, ніж сформувалася сама концепція приватизації, і поняття приватної власності офіційно визнане. В результаті відбувалася своєрідна приватизація державних фінансових ресурсів, а по-суті грабіж державної власності. Зміна власників не призвела до ефективного господарювання. У економіці затвердилося панування природних монополій, економічна і фінансова криза поглибилася.

Приватна власність, яка походить з різних джерел може використовуватися як для відтворення власності, так і для особистого споживання. У цьому сенсі особиста власність як економічна категорія не втратила свого значення, оскільки людині незалежно від соціально-економічного ладу завжди властиве вживання власності для задоволення власних споживчих потреб. Тому можна сказати, що особиста власність в сучасних економічних умовах є складовою частиною приватної власності – широкого за своїм змістом поняття.

Ситуація, що склалася в Україні, є дуже несприятливою для приватизаційних процесів: нестабільна законодавча база та непрогнозованість макроекономічних показників відлякують інвесторів-нерезидентів, а внутрішніх грошових ресурсів в Україні немає. Програми приватизації хронічно не виконуються, в зв’язку з чим значно скоротилися надходження до бюджету від приватизації. Приватизувати підприємства безкоштовно немає сенсу, у чому всі переконалися протягом декількох попередніх років. Разом з тим, приватизацію підприємств треба здійснювати, оскільки це основна складова економічних реформ в Україні.

Необхідно зазначити, що соціальні перетворення в Україні, як і в інших республіках колишнього Союзу, ґрунтувалися на помилкових, догматичних уявленнях про суть суспільної власності [21; с. 45].

Назвемо основні з них. По-перше, за марксистсько-ленінською теорією, що була пануючою, встановлення суспільної власності на засоби виробництва саме по собі відкриває простір для розвитку продуктивних сил. І дійсність немовби підтверджувала справедливість такого уявлення. При цьому намагалися не звертати уваги на нездорове підґрунтя досить високих темпів індустріального розвитку, на використання таких засобів їх забезпечення, які не можуть бути властивими цивілізованому суспільству. Однак подальші роки розвіяли ілюзії щодо темпів і якості економічного зростання.

По-друге, вважалося, що відчуження трудящих від засобів виробництва, створюваного ними продукту й управління виробництвом, яке властиве експлуататорським формам власності, усувається встановленням суспільної власності на засоби виробництва. Проте на початку 80-х років відчуження трудящих від засобів виробництва, від привласнення продукту й управління досягло таких розмірів, що стало незаперечним: воно може виникати й на ґрунті суспільної власності, якщо не винайдені необхідні форми її реалізації саме як суспільної.

По-третє, головна помилка полягала в твердженні, що держава має опосередковувати якомога більше, а в ідеалі – всі процеси привласнення. Вважалося, що соціалістична власність виступає в двох основних формах – державній і колгоспно-кооперативній, причому роль провідної форми надавалася державній власності, а колгоспно-кооперативна мала «влитися» у державну. Це означало, що реальним суб'єктом привласнення поступово ставала держава. Інші учасники суспільного виробництва отримували свою частку виготовленого продукту лише після того, як держава, зосередивши у своїх руках ресурси і продукт, перерозподілить їх за власними міркуваннями.

Одержавлення процесів привласнення неминуче вело до одержавлення процесу управління: управляв той, хто мав у своєму розпорядженні ресурси. Кількість господарських питань, що вирішувалися на рівні держави, неухильно зростала, а трудові колективи дедалі більше відсторонялися від них. Економічні зв'язки між підприємствами могли встановлюватися лише на державному рівні. Питання: що, як і для кого виробляти також доводилися до підприємств «зверху»; нормативи оплати праці формувалися державним апаратом і міністерствами [21; c. 217].

Загалом практичне втілення теоретичних догм щодо суспільної власності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного багатства й управління ним, надмірного зростання ролі держави в системі господарювання, розширення масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання, обмеження самостійності підприємств, намагання звести всі форми господарювання до однієї – державної.

Для реалізації такого намагання, як показав досвід, не обов'язково утискувати які-небудь форми власності або оголошувати, скажімо, кооператив державним підприємством. Можливий і опосередкований шлях одержавлення, коли принципи управління державним підприємством поширюються на інші форми господарювання. Саме так були знищені кооперативні засади в колгоспах й особливо в споживчій кооперації.

Монополія породжувала паразитизм і загнивання. Це проявилося в таких явищах:

- одержавлення власності призвело до ігнорування особистих інтересів. Незаперечним, по суті, стало те, що суспільна власність – це власність усіх, але нікого зокрема, що соціалістичне виробництво існує для задоволення потреб усіх, але нікого зокрема. Економічний розвиток здійснювався під гаслом побудови світлого майбутнього для всіх, хоч логічніше було б спочатку побудувати його для кожного, а потім для всіх.

- одержавлення власності породжувало відчуження від неї трудящих; вони втрачали почуття господаря, а водночас і заінтересованість у раціональному використанні